Енциклопедія «Наукове товариство імені Шевченка»

БІЛОРУСЬ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ТА ВИДАННЯХ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА. Б.— держава у Сх. Європі, розташована в басейні верх. Дніпра, Двіни й Німану. Осн. част. істор. території Б. сьогодні становить Республіку Білорусь. Не всі однак етнограф. території Б. нині покриваються держ. утворенням. Чимало білорусів проживає у Латвії, Литві, Україні, але найбільше у Росії (РФ), передусім у Брянській, Великолуцькій і Смоленській обл. Якийсь час Біла Русь у пізньому середньовіччі становила част. Київщини та Волині.

Історично землі Б. входили до Київської держави, від ХІІІ ст.— до Великого князівства Литовського, пд.-зх. їх част.— до Галицько-Волинського князівства. Протягом XV—XVI ст. відбулося формування етн. території Б. Тоді зародилися і закріпилися спільні риси у госп. діяльності, побуті та мові білорусів. З кін. XVI ст. позитивну роль для Б. відіграли реліг. об’єднання — братства та створ. при братствах школи і друкарні.

У соціальному плані у Б. на той час сформувалася сусп. структура з поділом на стани: шляхетський, міщанський і селянський. Панівне становище посідала шляхта. Із впровадженням „волочної поміри“ відбулося остаточне закріпачення селян, що викликало протести у вигля ді відмов виконувати повинності, втеч, урешті — заворушень і повстань. У другій пол. XVIІ, зокрема у XVIІІ ст., у Б. спостерігається глибокий екон. і культ. занепад. Не поліпшили ситуації в державі і поділи Польщі та приєднання значної част. Б. до Росії. Криза поглибилася війною 1812, придушенням нар. заворушень. Певні зміни почалися щойно 1861 — зі скасуванням кріпацтва в Росії, і не лише деякі екон., але й національно-культ. зміни: з’являються малі і великі нар. орг-ції, рухи, що відроджують формування білорус. нації.

Після розпаду СРСР Б.— самостійна держава з усіма атрибутами незалежности, 15. 03. 1994 оголошена Конституція Республіки Білорусь.

Б. цікавилися науковці НТШ у своїх дослідженнях. Це стосувалося найрізноманітніших ділянок життя Б., багатьох аспектів історії, етнографії, реліг. життя, мови, культури, передусім книговид. справи, л-ри, мист-ва білорус. народу протягом усього його розвитку. Ці дослідження розпочато задовго до появи на арені укр. науки і культури НТШ. Вони пов’язані у Львові з такими іменами, як Я. Головацький (1865), О. Барвінський (1879), А. Вахнянин (1879), А. Петрушевич (1883, 1889) та ін., у Києві — К. Михальчук (1872), П. Житецький (1876), П. Владимиров (1888) та ін. Із реформуванням Товариства ім. Шевченка у Наукове товариство ім. Шевченка (1892) його чл. почали вивчати історію Б. Про Б. та її жителів інформовано в оглядах, у багатьох статтях, рец., що виходили у серійних наук. вид. Т­ва, а також монограф. працях у контексті українсько-білорус. взаємин або окремо. Їхніми авторами є знані укр. вчені, громад. та культ. діячі. Багато з-поміж них підтримували тісні взаємини з білорусами, у ХХ ст. щиро вболівали й уважно стежили за розвитком нац. і культ. життя Б.

Чи не найбільше уваги присвячує Б. М. Грушевський, насамперед у своїй багатотомній „Історії України-Руси“, вперше опубл. у „Збірнику Історично-філософічної секції НТШ“. У кожному томі (так само і в тих, які вийшли поза серією) згадано або обговорено питання Б. Вчений використовує різні наз. і самоназ. на означення поняття „Б.“: Біла Русь, Б±лорусія, Чорна Русь (пд.-зх. реґіон із містами Гродно, Новогрудок, Слонім), ін. мовами — Alba Russia, Biala Ru?, Russia Nigra та ін. У працях ученого фіґурують наз. на означення етноніма: білоруси, біло русини, білорусці, поліхи (сх. білоруси), вживаються наз. Білоруська земля, білоруська народність, білоруський народ, Білоруська держава.

У своїх працях М. Грушевський порушує велику кількість питань стосовно Б. Багато з них розглянуто винятково в ракурсі українсько-білорус. істор. відносин. Це стосується передусім спільности істор. коренів України і Б., різних істор. етапів розвитку Б., відповідно періодизації історії України і Б., також осн. рушійних сил в істор. поступі України і Б.

Чимало уваги М. Грушевський у своїх працях приділяє історії міст Б., функціонуванню міського права, а також переходу жителів білорус. земель (не лише міст) від давніх партикулярних привілеїв до правової системи, а втім, оцінці значення лит. статутів і реформ 1560-х рр. Окремо висвітлює тему українсько-білорусько-лит. відносин у контексті Люблінської і Берестейської церковної уній. Саме Берестейська унія (також її переддень) спонукала вченого розглянути діяльність Правосл. Церкви та РКЦ, оцінити роль новоствор. ГКЦ на території Б. У цьому контексті розглянуто роль таких постатей у житті тодішніх церков, як Й. Борецький, П. Могила, І. Потій, М. Смотрицький та ін. ієрархів. Водночас учений висвітлює культуру Б., зокрема її шкільництво, діяльність братських церк. орг-цій, культ. впливи на Б. зх. країн: реформаційні течії та протестант. рухи на білорус. землях. Окр. праці дослідник присвятив заснуванню друкарень у Б., участі у створенні їх Г. Ходкевича, вілен. міщан, а також — діяльності друкарів С. Будного, М. Кавечинського, Л. Кришковського, В. Тяпинського, І. Федорова (І. Федоровича). У низці праць М. Грушевський розглядає функціонування білорус. монастирів і їхнє значення для церкви і культури Б., звертає увагу на літописну спадщину білорус. земель (Супрасль, Смоленськ XV—XVI ст.).

У працях М. Грушевського багато мовиться про татарські та турецькі походи на білорус. і лит. землі, козацькі війни, дії С. Наливайка (захоплені міста Слуцьк, Бобруйськ, Могильов), ватажків і оборонців земель Б., врешті, баталії козаків зі шведами, поляками на території Б.

Окремо у працях М. Грушевського представлена новітня історія Б. Вчений неодноразово акцентує увагу на примусовому моск. централізмі і поступовій нівеляції всього власного у білорус. народу після приєднання земель Б. до Росії, що особливо позначилося на розвитку нац. культури, а також на вивезенні і переселенні білорусів та українців до Сибіру, потребах свободи і парламентаризму в нац. змаганнях та ін.

Окрім того, М. Грушевський присвятив Б. спец. розвідки, напр.: „Україна, Білорусь, Литва“ (1909).

Досліджував істор. проблематику Б. також О. Барвінський. Під цим оглядом на окр. увагу заслуговують підгот. та видання серії монографій „Руська історична бібліотека“ (спочатку виходила в Тернополі, від 1894 — у Львові в НТШ), багаторічним ред. якої був О. Барвінський. Вийшло 24 томи. Популяризуючи укр. історію, вчений публ. праці В. Антоновича, С. Качали, М. Костомарова та ін. У них висвітлені різні події з історії та культури білорус. земель. З-поміж них особливо цінне дослідження В. Антоновича та Д. Іловайського „Історія Великого князівства Литовського від найдавніших часів аж до упадку удільної системи в Литовській Русі“ (т. 6). Б. фіґурує в „Ілюстрованій історії Руси“ О. Барвінського та рец.

Історію Б. від часів Галицько-Волинського князівства вивчав І. Крип’якевич. Учений, зокрема, цікавився тематикою, пов’язаною з церк. подіями Б. XV—XVII ст. він рецензував на стор. „Записок НТШ“ праці П. Жуковича про сеймову боротьбу правосл. зх.рус. (білорус.) дворянства з Берестейською церк. унією (1907), П. Орловського про участь запорізьких козаків у відновленні правосл. ієрархії 1620 (1907). Крім того, І. Крип’якевич написав розвідку „Білоруси“ (1909). Після Другої світової війни вчений опубл. (разом із І. Бутичем) док-ти Богдана Хмельницького, у яких міститься багато автентичних відомостей про Б., її народ та землі (1961). І. Крип’якевич пише про формування полків на території Б. під час повстання 1654—57, зокрема організацію Білорус. (Чавського) полку, утвор. на території Мінського і Мстиславського воєв., Пінсько-Турівського полку. Це певною мірою інформує і про адміністративно-територіальні зміни в Б. Землі, заселені білорусами, паралельно об’єднувалися у Чернігів. полк (р-ни с. Попової Гори і Стародубщини) (1966).

Деякі періоди давньої історії Б. досліджував Б. Барвінський. Зокрема у монографії „Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський (1432—1440 рр.)“, а також ст. „Nieznana piecz?? ruska ksi?cia Kiejstuta z r[oku] 1366“, „Кілька документів і заміток до часів вел[иких] князів Свидригайла і Жиґимонта“ (Записки НТШ, 1913, т. СХV). Дещо раніше з’явилася його зб. ст. „Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали“ (1908—09, т. 1—2), у якій є чимало білорусько-лит. акцентів. Пізнавальною є розвідка вченого (надрук. після смерти автора) „Два листи митрополита Іпатія А. Потія“ та ін. У пр. „Слідами гетьмана Мазепи“ Б. Барвінський розглянув і проаналізував (3-й розділ) істор. контекст тлумачення значення особ. наз. „Мазепа“ в укр. „московській“, польс. і білорус. мовах (1920), де зауважує, що її етимологія спирається не на укр., а на перс. відповідник, про що зазначав і А. Кримський.

Серед досліджень, друк. у „Записках НТШ“, привертають увагу також дві істор. розвідки на тему українсько-білорус. відносин О. Лотоцького та О. Терлецького. О. Лотоцький описує соборні крилоси (крілоси) в Україні та Б. в ХV—ХVІ ст., розглядає історію формування інституції крилосу як органу єпархіального правління, який визнавав вищу владу єпископа. Автор зазначає, що крилос не є явищем лише укр. та білорус. церк. життя, а існував здавна, проте в Україні і в Б. він „має дуже характерний розвиток на ґрунті місцевого життя церковного і під впливом особливих місцевих обставин“. Дослідник проаналізував, як формувався на той час склад крилосу, його відносини з єпископом, обсяг справ, богослужбові та адміністративно-судові обов’язки, фінансове утримання та практ. діяльність.

Б. істор. доби Богдана Хмельницького присвячено пр. О. Терлецького „Козаки на Білій Руси в р. 1654—1656“. У ній дослідник проаналізував участь козаків у військ. поході в Б. з метою підтримки моск. військ у їхній війні з Польщею. Перебуваючи тривалий час на цих слов’ян. землях, вони там встановили „білоруську гетьманщину“, що, на думку автора, суперечило домовленостям із Москвою. До того ж у Б. козаки стали союзником білорус. селян, через що місцева шляхта та міщани почали ставитися до них вороже. Водночас учений твердить, що у цей період козацтво починає потроху віддалятися від інтересів широких верств населення через формування серед нього аристократ. верхівки.

В істор. плані причинковими є опубл. в „Записках НТШ“ за 1911 мат-ли І. Франка п. н. „Щасливий чоловік. Образок із життя білоруського пана з ХVІІ—ХVІІІ в.“ з дод. тексту док-та. У наук. коментарі І. Франко зазначає, що автором цього рукоп. польс. мовою був Тома Костянтин Дусяцький-Рудомша, земський суддя Браславського пов. На старості літ, попри буремні часи, у рукоп. він розповів про своє щасливе життя, позбавлене „прикрого та болючого чуття“, куди також подав свою вірш. біографію, реєстри гетьманів ВКЛ і вілен. єпископів від 1665 до 1726, відомості про брата та законні постанови, що стосуються його родини. Текст цього рукоп., що раніше належав до збірки док-тів білорус. монастирів, переслав І. Франкові для Бібліотеки НТШ В. Кравченко. Згадує Б. І. Франко і в ін. працях.

Окрім обговорень питань історії Б. у монограф. працях, спец. розвідках та статтях, вид. НТШ, насамперед „Записки НТШ“, демонструють акт. зацікав. білорусознавством у наук. рецензіях. За час виходу „Записок НТШ“ (понад 120 р.) на їхніх стор. оприлюднено до 30 відгуків на книжки та ін. дослідження, присвячені білорус. темам. Прибл. у пол. з них прорецензовано різноманітні істор. праці, тематика яких стосується історії міст Б. та Литви; міжконфесійних відносин між православ’ям, католицтвом і гр.-катол. унією; публікацій та коментування наказів, розпоряджень у губерніях Б. і зх. окраїн Рос. імперії; взаємовідносин між Україною, Б., Литвою; мінської старовини та опису рукопис. кн. Мінського історико-археол. т-ва; діяльности Брестського синоду в 1596; історії Смоленської землі; нац. відродження Б. на поч. ХХ ст. Авторами багатьох рец. на істор. вид. були М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Кревецький, І. Свєнціцький та ін.

Окрім статей і рец., тематику Б. у правосл. церковно-конфесійній та теологічній сфері відображено в оглядах період. вид.— „Минскіх епархіальных в±домостей“, „Могилевскіх епархіальных в±домостей“, „Полоцкіх епархіальных в±домостей“. У „Записках НТШ“ огляди цих журн. з’являлися систематично раз на кілька років наприкін. ХІХ — на поч. ХХ ст. Одним з авторів вид. тривалий час був Ю. Сіцинський.

Ґрунтовну археограф. працю стосовно білорус. земель після Другої світ. війни надрук. д. чл. НТШ в Європі А. Великий. Учений опубл. сотні актів і док-тів за XV—XVIII ст., пов’язаних із землями Б. (більша част. з’явилася вперше) і виявлених переважно у ватиканських архівосховищах. Істор. джерела репрезентовані у 4­х спец. серіях. Вони стосуються найрізноманітніших питань історії церкви і культури Б. Окр. док. джерела, які належать до території Б., увійшли в ін. серії, що підгот. А. Великий у Римі.

Крім істор. (суспільно-істор., політико-істор., історіософ.) тематики, чл. Т-ва цікавляться заг. культ. розвитком (процесом) Б., прямим втіленням чого були худож. л-ра, книгодрукування, мист-во.

Літературозн. дослідження в „Записках НТШ“ репрезентують аналіт. пр. І. Свєнціцького „Відродження білоруського письменства“ (1908), а також „Основи відродженя білоруського письменства“ (1914), в якій висвітлено низку питань, що стосуються права білорусів на самостійне культ. життя; ідейної основи білорус. письменства; діяльности представників польсько-білорус. (Дуніна-Марцинкевича, Маньковського, Богушевича) та російсько-білорус. (Кояловича, Романова, Сапунова, Пщелки) шкіл. У підрозд. „Письменники-білоруси“ мовиться про творчість Якуба Коласа і Янки Купали. У висновках І. Свєнціцький зазначає, що нове білорус. письменство, як кожна нац. л-ра, є наслідком зростання внутр. духовних сил народу і виразом природ. розвитку нації, а через неї всього сх. слов’янства. Доповнює названі праці ще одне дослідження вченого — „Розквіт культурно-національного життя Східної Білорусі“ (1928).

Давню білорус. л-ру розглядає також К. Студинський. Учений опубл. у „Пам’ятках українсько-руської мови і літератури“ пр. „Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII ст.“ (1906).

1909—10 у „Літературно-науковому вістнику“ надрук. худож. поет. твори кількох білорус. письменників у перекл. укр. мовою М. Шаповала, а саме: Максима Богдановича („Над могилою“, „Прийде весна!“, „Пугач“); Янки Купали („Вільха“, „Спи, брате“); Моція Крапіви („Грайка“ („Сопілка“); Коршуна („Боже, Боже! Дай нам силу“); Гальяша Лєвчика („Ой, тяжко“); Юзі Щупака („Бачив я пташку у клітці...“). Неодноразово аналізує твори, написані на білорус. землях, М. Возняк у 3-томній „Історії української літератури“ (1920—21, 1924). Пізніше М. Грушевський у пр. „Історія української літератури“ розширює більшу част. тез про білорус. л-ру, порівняно із поданими в „Історії України-Руси“ згадками.

Безпосередній стосунок до осмислення історії білорус. л-ри має також відомий укр. поет-неокласик М. Драй-Хмара. Його зацікав. письменством сусід. слов’ян. народу вилилось у ґрунтовне наук. дослідження про життя і творчість одного з класиків білорус. л-ри М. Богдановича. Воно з’явилося друком в одному з „авторських“ томів діаспорних „Записок НТШ“ (1979).

У „Записках НТШ“, опубл. наприкін. ХХ — на поч. ХХІ ст., спостерігаємо появу праць літературознавців-компаративістів із Б. До їхнього кола належить Ольга Орехва, яка у своїй статті (1996), вперше надрук. в ориґ. автор. версії білорус. мовою, розглянула мистецько-ідейну близькість поезії Янки Купали і Тараса Шевченка. Дослідниця стверджує про спорідненість творчости та худож. засобів Я. Купали і Т. Шевченка, яка, на її думку, виходить із глибоких зв’язків обох поетів із народнопоет. традиціями, що давали новаторський мат-л для правдивого відображення істор. та соціального боку життя народу.

Ще одна праця укр. сучас. літературознавця і перекладача О. Шевченка (2000) засвідчила про небезпідставне зацікав. джерелами білорус. письменства і білорусько-укр. літ. взаємовпливів. Дослідник переклав із білорус. мови на укр. і прокоментував у вст. статті дві поеми невід. авторів „Енеїда навиворіт“ і „Тарас на Парнасі“, які з’явилися на поч. ХІХ ст. у л-рі сусіднього народу значною мірою під впливом бурлескно-травестійної „Енеїди“ І. Котляревського й однойменної ориґ. поеми давньорим. Верґілія.

Наук. зацікав. дослідників Т-ва поширювались також на вивчення історії книговид. справи та друкарства на території Б. У 90-х рр. ХІХ — впродовж ХХ ст. вони розвивалися в НТШ, уже маючи певну традицію у Львові (до того з’являлися праці Д. Зубрицького (1836), В. Компаневича (1841), Я. Головацького (1856), А. Петрушевича (1875), А. Вахнянина (1879) та ін.). Майже всі названі дослідники починали свої опрацювання від першопочатків книгодрукування й аналізу діяльности Ф.-Г. Скорини (окр. з них стосувалися тільки творчости Ф.-Г. Скорини). Подібно працюють М. Грушевський, І. Франко, пізніше М. Возняк. І. Франко у своєму „Нарисі історії українсько-руської літератури“ вміщає цілий розділ про слов’ян. книговид. справу. М. Возняк стосовно білорус. книгодрукування у хронологічній послідовності докладно описує „етапи“ заснування друкарень — спочатку друкарні в маєтку Г. Ходкевича в Заблудові і видання там „Книги зовемо± Єvаггеліє учительн (1568—69), пізніше Псалтиря і Часослова у друкарні П. Мстиславця за підтримки вілен. міщанських родин З. Заріцького і братів Мамоничів (надрук. Євангеліє і Псалтир), урешті, діяльність І. Федорова (І. Федоровича) як друкаря у Б. 1925 у серії „Збірник Філологічної секції НТШ“ (т. 19/21) з’являється спец. історіограф. праця, присвячена книгодрукуванню І. Огієнка, де чимало місця присвячено Б. Він подає „Огляд білорусько-українських друкарень“, у якому детально описує (з бібліографією) вілен. друкарні, друкарню у Несвіжі, друкарню В. Тяпинського, Заблудівську друкарню, друкарню у Єв’ю, друкарню в Могильовську, Кутеїнську друкарню, Буйницьку друкарню, Супрасльську друкарню. Окремо опрацьовує друкарське заняття І. Федорова (І. Федоровича) у розділі „Іван Хведорович на Білій Русі“ та підрозділі „Хведорович у гетьмана Ходкевича“. Після Другої світ. війни неодноразово у своїх працях обговорюють питання білорус. книговидання чл. та д. чл. НТШ Я. Запаско, Я. Ісаєвич, О. Мацюк, В. Стасенко.

У вид. НТШ також висвітлюється етнографія Б. Насамперед у мат-лах, опубл. в „Етнографічному збірнику НТШ“, а також у „Записках НТШ“.

Деякі мат-ли, підгот. у різні роки (М. Грушевського, В. Гнатюка, а після Другої світ. війни — З. Болтарович, Р. Кирчіва), присвячені безпосередньо етнол. виданням. Вони тематично охоплюють вивчення етнограф. особливостей білорус. народу; побут та культуру Вітебщини; етнографію мешканців білорус. Полісся; вид. сучас. енциклопедії „Этнаграфія Беларусі“. До них належить і рецензування фольклорист. білорусозн. праць, яке здійснювали у дві різні, хронологічно віддалені між собою — з різницею у століття — епохи В. Гнатюк і Р. Кирчів. Вони об’єктивно оцінили зб. пісень пінчуків М. Довнара-Запольського, 1-й т. про нар. творчість відомої пр. Є. Карського „Б±лоруссы“, а також книжку пісенного фольклору в упоряд. М. Гайдука.

Об’ємною є ст. „Білорусь“, опубл. в Енциклопедії українознавства, яку підписа-но крипт. Р. М. У статті розглянуто заг. географ. відомості про площу, територію, кордони, межі, кількість білорус. населення; здійснено короткий екскурс в історію Б., зокрема її походження, перебування у складі Київської Руси, ВКЛ, Польщі, Рос. імперії, СРСР; з’ясовано становище Б. після революції 1917, проголошення БНР, розподіл між Польщею та СРСР. Тут також містяться осн. відомості про розвиток культури, найважливіші архітектурні пам’ятки, поч. книгодрукування. Мовиться також про добу білорус. нац. відродження кін. ХІХ — поч. ХХ ст., розвиток письменства в Б. Крім того, подано коротку інформацію про перекл. укр. мовою творів білорус. письменників і становище білорусів як етн. меншини в Україні.

Чл. НТШ вивчали питання білорус. мови, її говорів, території поширення. Це стосується власне сьогоднішньої території Б. і суміжних з нею земель, які нині в адмін. плані покриті Росією, Латвією, Литвою, Польщею, Україною. Розпочали ці дослідження К. Михальчук, П. Житецький, пізніше О. Курило, частково О. Зілинський, нині — М. Лесів.

Особливі білорусько-укр. мов. взаємини зауважені (принаймні на рівні ділової мови) в умовах ВКЛ. На думку Л. Гумецької, Ю. Шевельова та ін., цей період засвідчує спільний для білорусько-укр. писемно-мов. розвитку процес: „Він характеризується поступовим зміцненням мовних явищ і своєрідною взаємодією лексико-граматичних систем цих мов. Водночас на той час діє хвиля взаємовпливів“. На думку Ю. Шевельова, риси білорус. фонетики з’являються у низці укр. лексем, напр., бадьорий, буцім, дьоготь та ін. Цінними з цього огляду є праці д. чл. НТШ П. Бузука та Д. Гринчишина. Ост. за мов. ознаками намагається провести поділ між укр. і білорус. писемними пам’ятками XIV—XV і наст. століть, встановлюючи їхню самобутність.

Пізнавальною для вивчення білорус. мови є ойконімія. Досліджуються, зокрема, приграничні з Україною території Б., а передусім Полісся. О. Купчинський, окрім суто мовозн. явищ, пов’язаних із питаннями значення і структури основ топонімів, приділяє чимало уваги стратиграфії окр. типів географ. назв, починаючи з XIV ст., їхній статистиці, опертій на істор. джерела, пропонує також реконструкцію заселення територій для найдавніших періодів життя сх. слов’ян.

Водночас у „Записках НТШ“ рецензовано мовозн. білорус. вид.— давніші і сучас. З-поміж авторів М. Возняк у 1911 і 1913 відгукнувся на вихід перших 3-х розділів 2-го т. пр. Є. Карського „Б±лоруссы“ і високо оцінив внесок цього дослідника у написання лінґвіст. нарисів з історії звуків, словотворення, словозміни та синтаксису білорус. мови. На сучас. етапі Д. Гринчишин прорецензував 10 вип. „Гістарычнага слоўніка беларускай мовы“, який підгот. і видали вчені Б. у 80—90­х рр. ХХ ст. Білорус. мовозн. тематика прямо чи у зв’язку з істор. українсько-білорус. відносинами віддзеркалена у багатотомній ЕУ.

1911 ЛНВ уміщає розлогу україномов. розвідку Антоня Новіни „Білоруський національний рух“. У ній автор висловив думку, що білорус. нац. відродження хронологічно найпізніше з усіх відроджень слов’ян. народів. Незважаючи на це, воно є явищем новим і швидкоплинним, його треба досліджувати, з’ясувавши підстави для появи цього руху в Б., які його подальші шляхи й мета. У 5-ти наст. част. своєї праці дослідник окреслив історію походження білорус. народу та впливу на неї Польщі й Росії, приділив чимало уваги розгляду культ. життя білорусів на поч. ХХ ст., їхньої вид. діяльності та ролі Янки Купали у нац. відродженні. Автор викриває неґативні тенденції в тогочас. Б., зокрема контрпродуктивну діяльність „чорносотенно-обрусительної течії“ у Вільні. У висновках А. Новіна висловлює оптимістичне переконання і віру в народження нової білорус. інтелігенції, яка зможе „виконати свою історичну висококультурну роль“ у відродженні Б.

Літ.: Акты Виленской Комиссии ... для разбора древних актов в Вильне: т. І: Акты проясняющие элемент православия в северо-западном крае. Вильна, 1865, 24 + 377 с.; т. ХХХІІІ: Акты относящиеся к истории Западно-русской церкви. Вильна, 1908, 41 + 545 + 69 с.; 40 + 651 + 67 с.; Головацкий Я. Несколько слов о Библии Скорины и о рукописной русской Библии в XVI в., обр±тающейся в библиотеке монастыря св. Онуфр±я во Львове // Науковый сборник (Львов), 1865, т. 1, с. 225—57; [Михальчук К.] Нар±чія, поднар±чія и говоры Южной Россіи в связи с нар±чіями Галичины // Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русскій край. СПб., 1872, т. VII, вып. ІІ, с. 453—512; [Петрушевич А.] Фр. Скорина, издатель в Празе Чешской в 1517, 1518 и 1519 годах // Слово (Львів), 1875, ч. 130; Барвінський О. [Рец. на:] О докторі Франциску Скорині і єго літературній діяльності. Розправа проф. Анатоля Вахнянина // Правда (Львів), 1879, с. 590—92; Вахнянин А. О доктор± Франциску Скорин± и єго литературной д±ятельности // Справозданє дирекції ц. к. Гімназії академичнои в Львові на рік шкільний 1878—79. Львів, 1879, с. ІІІ—ХХІІ; Антонович В., Іловайський Д. Історія Великого князівства Литовського від найдавніших часів аж до упадку удільної системи в Литовській Руси // РІБ. Тернопіль, 1887, т. VI, 207 с.; Лотоцький О. Соборні крилоси на Україні та Білій Руси в XV—XVI вв. // Записки НТШ. Львів, 1896, т. ІХ, кн. І, с. 1—34; Терлецький О. Козаки на Білій Руси в рр. 1654—1656 // Там само, т. XIV, кн. VI, с. 1—30; Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1898—1900, 1903, 1905—07, 1909—10, 1913, т. І—VІІІ і част. (Збірник Історично-філос. секції НТШ, т. 1—4, 6—14); його ж. Історія української літератури. К., 1993—94, т. І—ІV, ч. 1—2; його ж. Історія української літератури. К., 1995, 709 с.; його ж. Твори: У 50 т. Львів, 2002—12, т. 1—16; Довнар-Запольский М. В. В. Н. Тяпинскій, переводчик Евангелія на б±лорусское нар±чіе // Известия ОРЯС АН. СПб., 1899, т. IV, кн. ІІІ, с. 1031—64; Горючко П. С. Из истории возсоединения униатов Болоруссии 1795—1805 годов // Труды Киевской духовной академии. К., 1902, т. ІІ, с. 159—235; Карский Е. Ф. Б±лоруссы. Введеніе в изученіе языка и народной словесности. Варшава, 1903, т. І, Х + 446 с.; його ж. Этнографическая карта б±лорусскаго племени // Труды Комиссіи по изученію племенного состава населенія Россіи. Пг., 1917, № 2, VІ с.+ 32 + карта; Барвінський Б. Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський (1432—1440 рр.). Історична монографія. Жовква, 1905, 169 с.; його ж. Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Руси. Жовква, 1908, т. 1, 170 с.; Львів, 1909, т. 2, 94 с.; його ж. Nieznana piecz?? ruska ksi?cia Kiejstuta z r. 1366. Przyczynek do stragistyki litewskiej // Wiadomo?ci numizmatyczno-archeologiczne. Krak?w, 1909, N 1, s. 10—12; його ж. Кілька документів і заміток до часів вел[иких] князів Свидригайла і Жиґимонта Кейстутовича // Записки НТШ. Львів, 1913, т. CXV, кн. ІІІ, с. 5—22; його ж. Два листи митрополита Іпатія Потія // Записки ЧСВВ. Рим, 1956, серія ІІ, секція ІІ, т. ІІ (VIII), вип. 2—4, с. 466—69; Студинський К. Пам’ятки полемічного письменства кінця ХVІ і поч. ХVІІ в. // Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Львів, 1906, т. 5, 314 с.; Свенціцький І. Відродження білоруського письменства. Львів, 1908, 58 с.; його ж. Основи відродження білоруського письменства // Записки НТШ. Львів, 1914, т. СХVІІ—СХVІІІ, с. 291—301; його ж. Розквіт культурно-національного життя Східної Білорусі. Львів, 1928, 41 с.; Крип’якевич І. Білоруси // Письмо з „Просвіти“ (Львів), 1909, ч. 5, с. 70—90; його ж. Адміністративний поділ України 1648—1654 // Історичні джерела та їх використання. К., 1966, вип. 2, с. 123—48; його ж. Галицько-Волинське князівство. К., 1984, 174 с.; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. Львів, 1910, с. 40—43; його ж. Щасливий чоловік. Образок із життя білоруського пана з ХVІІ—ХVІІІ в. [Додаток до статті]: Тексти документа // Записки НТШ. Львів, 1911, т. СV, кн. V, с. 148—65; Щурат В. Шевченко — Желіґовський — Чечот // Діло (Львів), 1910, 28 (15) трав., ч. 117, с. 1—2; 30 (17) трав., ч. 118, с. 1—2; Новіна А. Білоруський національний рух // ЛНВ (Львів), 1911, т. 53, с. 533—45; Левицький О. Про Василя Тяпинського, що переклав Євангеліє на просту мову в ХVІ ст. // Записки Українського Наукового товариства в Києві. К., 1913, кн. ХІІ, с. 5—21; Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920, т. І. До кінця ХV віку, 344 с.; 1921, т. ІІ. Віки ХVІ—ХVІІІ, част. 1, 416 с.; 1924, т. ІІІ, 564 с.; Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів (з картою). К., 1923, 67 с.+ карта; Огієнко І. Друкарська трійця: Фіоль, Скорина, Федорович: Історичний нарис // Літопис (Берлін), 1924, № 11—15 (і окр.); його ж. Історія українського друкарства. Т. 1. Історично-бібліографічний огляд українського друкарства ХV—ХVІІІ вв. Львів, 1925, 418 с. (Збірник Філол. секції НТШ, т. 19/21); Попов П. М. Початки друкарства у слов’ян // Бібліологічні вісті (К.), 1924, ч. 1—3, с. 13—30; Бузук П. Взаємовідносини між українською та білоруською мовами // Записки Історично-філологічного відділу УАН. К., 1926, кн. VII—VIII, с. 421—26; Charkiewicz W. Zmierzch Unji ko?cielnej na Litwie i Bia?orusi. S?onim, 1929, 8 + 159 s.; Acta S. Congregationis de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia / Ed. A. G. Velykyj. Roma, 1953—55, vol. I—V; Litterae S. Congregationis de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia / Ed. A. G. Welykyj. Roma, 1954—57, vol. I—VII; Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielarusjae. Romae, 1960—65, vol. I: 1600—99; vol. II: 1700—40; vol. II: 1741—69; Audientiae Sanctissimi de rebus Ucrainae et Bielarusjae (1650—1850) / Ed. A. G. Welykyj. Roma, 1963—64, vol. I—II; Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української церкви. Філадельфія, 1954, 723 с.; Кобринська М. Історичний розвиток правоподання у нашій церкві на західних землях України до Берестейської унії (1596) // Записки НТШ. Н.-Й., 1956, т. СХСІІ, с. 249—73; Гумецька Л. Л. Якій з трьох назв західноукраїнської літературної мови XV—XVII ст.— „західноруська“, „староукраїнська“ і „старобілоруська“ — слід віддати перевагу, або як ці назви диференціювати у вживанні? // Філологічний збірник. К., 1958, с. 333—34; її ж. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду ХІV—ХVIІ ст. (З приводу статті В. В. Аніченка „Да пытання аб беларуска-украынскых моўних узаэмадзэаниях старажытнай пары“. Slavia, 1963, XXXII/1) // Дослідження з української та російської мов. К., 1964, с. 252—58; її ж. Вопросы украинско-белорусских языковых связей древнего периода // Вопросы языкознания. М., 1956, № 2, с. 39—44; Документи Богдана Хмельницького (1648—1657) / Упоряд. І. Крип’якевич та І. Бутич. К., 1961, 740 с.; Исаевич Я. Д. Издательская деятельность братств Украины и Белоруссии в ХVI—ХVIIІ вв. // Книга и графика. М., 1970, с. 127—36; його ж. Наследие Франциска Скорины на Украине // Федоровские чтения. 1977. Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве. М., 1979, с. 170—75; його ж. Early Modern Belarus, Russia and Ukraine: Culture and Cultural Relaions // Journal of Ukrainian Studies, 1992, vol. 17, N 1—2, p. 17—28; Гринчишин Д. Г. Спільними зусиллями (До вивчення зв’язків української і білоруської літературних мов) // Тези доповідей і повідомлень Другої наукової конференції по вивченню білорусько-українських літературних зв’язків. Львів, 1972, с. 116—17; його ж. Основні принципи створення історичного словника української мови ХVI — першої половини ХVIІ ст. // Питання східнослов’янської лексикографії ХІ—ХVIІ ст.: Матеріали симпозіуму. К., 1979, с. 159—63; його ж. [Рец. на:] Гістарычны слоўнік беларускай мовы. Мінск, 1982—1990, вип. 1—10 // Записки НТШ. Праці Філол. секції. Львів, 1992, т. ССХХІV, с. 407—18; Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (ХVI — перша половина ХVIІ ст.). Зб. док-тів / Упоряд. Я. Д. Ісаєвич, О. А. Купчинський, О. Я. Мацюк, Е. Й. Ружицький. К., 1975, 344 с.; Драй-Хмара М. Життя і творчість Максима Багдановіча // Записки НТШ. Філол. секція. Н.-Й.; Париж; Сидней; Торонто, 1979, т. СХСVIІ, с. 285—304; Купчинський О. Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень (Географічні назви на -ичі). К., 1981, 252 с.; його ж. Древнейшие славянские топонимы Полесья и некоторые вопросы исторической географии края // Полесье и этногенез славян. М., 1983, с. 34—35; його ж. Географические названия Полесья (Историко-этнографическая характеристика Полесья) // Полесье. Материальная культура. К., 1988, с. 64—72; Улащик М. М. Белая и Черная Русь в „Кронике Матвея Стрыйковского“ // Исследования по истории и историографии феодализма. М., 1982, с. 238—42; Леонюк В. Словник Берестейщини. Львів, 1996, 360 с.; Орэхва О. Мастацка-ідэйная блізасьць паэзиі Янкі Купалы і Тараса Шаўчэнкі // Записки НТШ. Філол. секція. Львів; Н.-Й.; Париж; Сідней; Торонто, 1996, т. ССХІ, с. 89—107; Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. Львів, 2000, 222 с.; Шевченко О. Дві білоруські поеми // Записки НТШ. Праці Філол. секції. Львів, 2000, т. ССХХХІХ, с. 446—65; Ясінський Б. Білоруська література // Там само. К.; Н.­Й., 2000, т. ССХІІІ: Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Томи: 1—109 (1898—1932), с. 422; Кріль М. Львів в українсько-білоруських культурних зв’язках початку ХХ ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2008, вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство ХХ століть, с. 28—34.

Ігор Гунчик