БРАЙЧЕВСЬКИЙ Михайло (* 06. 09. 1924, м. Київ — † 23. 10. 2001, там само) — історик України. Д. чл. НТШ (з 1995).
Серед. школу Б. М. закінчив під час нім. окупації. Працював фотографом у фотомайстерні, а також креслярем у майстерні київ. архітектора. 1944—48 здобув вищу освіту на історико-філол. фті Київ. ун-ту. Був одним із фундаторів Студент. наук. тва, яке очолював протягом 1945—46. На становлення наук. світогляду вплинув дир. Ін-ту археології АН України Л. Славін, який завідував каф. археології в КДУ.
Ще до закінчення навчання 1948 Б. М. працював в Ін-ті археології АН УРСР. Брав участь в археол. розкопках. 1955 захистив дис. на здобуття вченого ступеня канд. істор. наук на тему „Римська монета на території УРСР“. Упродовж 1955—60 Б. М. кілька разів побував за кордоном (у т. ч. туристом 1956 у Фінляндії та Швеції), що мало певний вплив на формування його опозиційних настроїв до рад. режиму. У 1960—68 працював в Ін-ті історії АН УРСР ст. наук. співробіт. Був одним з ініціаторів створення Респ. тва охорони пам’яток нац. історії та культури 1968, чимало зробив для збереження, дослідження та популяризації пам’яток нац. історії. Брав участь у створенні таких колект. пр., як „Нариси стародавньої історії УРСР“, „Історія Української РСР“, „Історія вітчизняної математики“. Був учасником руху шістдесятників, знайомий з О. Апанович, О. Компан. Підписав звернення до вищого кер. СРСР (т. зв. листа 139), в якому висловлювалося занепокоєння інтелігенції респ. тенденціями відходу від курсу десталінізації, „порушеннями норм соціалістичної демократії“.
Після написання пр. „Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції“ Б. М. звільнили з Ін-ту історії. 1970—72 знову працював в Ін-ті археології. Але після публікації цієї пр. за кордоном у 1972—78 Б. М. знову звільнено, тривалий час його пр. не друк. або публ. без зазначення його авторства („Рядовий міщанський будинок у Києві ХІ—ХІІІ ст.“ та передм. і приміт. до пр. Максима Берлинського „Історія міста Києва“ у „Київській старовині“). На його пр. було заборонено покликатись, а з підгот. уже до друку досліджень „вишкрябувались“ будь-які згадки, навіть критичні, про науковця. Наприкін. 1978 працював позаштатно у Київ. експедиції. Незважаючи на переслідування з політ. мотивів, Б. М. плідно працював над пам’ятками давнього літописання, здійснив спробу реконструкції літопису київ. кн. Аскольда, написав фундам. монографію „Анти“ (в рукоп.).
З поч. укр. нац. відродження наприкін. 1980-х рр. повернувся до акт. наук. та громад. життя. 1989 захистив докт. дис. („Східні слов’яни у I тис. н. е.“), став чл. Т-ва шанувальників укр. мови ім. Т. Шевченка, д. чл. УВАН у США, головою київ. осередку Укр. істор. т-ва, делегатом установчого з’їзду НРУ. Б. М.— лауреат премій ім. М. Грушевського НАН України та Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1993) за монографію про запровадження християнства на Русі. Від 1992 Б. М.— проф. каф. історії Нац. ун-ту „Києво-Могилянська академія“. Викладаючи курс „Походження Русі“, створив для студентів НаУКМА курс „Вступ до історичної науки“, до якого написано ориґ. підручник.
Осн. наук. зацікав. Б. М.— археологія та майже всі періоди укр. історії, істор. методологія, теорія історії (історіософія), допоміжні істор. дисципліни. Загалом це понад 600 наук. досліджень, серед яких фундам. монографії „Римська монета на території України“ (1959), „Коли і як виник Київ“ (1963), „Біля джерел слов’янської державності“ (1964), „Походження Русі“ (1968), „Утвердження християнства на Русі“ (1988), „Конспект історії України“ (1993), „Вступ до історичної науки“ (1995), „Походження слов’янської писемності“ (1998) та ін. археол. й істор. дослідження. Одним із перших розпочав перегляд догм і стереотипів рад. історіографії, що знайшло відображення у „Конспекті лекцій з історії України“ дослідника. Зокрема виступав проти теорії про існування давньорус. народности, поділяв погляд М. Грушевського про раннє формування укр. народности, а також гіпотезу про тотожність антів і полян. Особливо важливе, навіть символічне, значення для укр. історіографії мала пр. Б. М. „Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції“ (1972), яка арґументовано спростовувала офіційну концепцію однієї з ключових проблем укр. минулого — змісту і наслідків Переяслав. акта 1654. Центр. темою наук. діяльности Б. М. була проблема етногенезу укр. народу в контексті схеми ранньої історії України. На основі довголітніх археол. та істор. досліджень етногенезу укр. народу Б. М. дійшов такого ж висновку, як і М. Грушевський: анти були предками українців, а укр. держава (ширше — сх.слов’ян.) зародилася в епоху визрівання в Україні феодальної системи відносин. Важливою ланкою у цьому процесі було Антське царство (II—VII ст.), яке об’єднало групу сх.слов’ян. племен. Воно передало естафету новій держ. формації „ранніх“ українців — Київ. Русі, прямим спадкоємцем якої було „українське королівство, створене Данилом Галицьким“. Учений також висунув винятково важливу гіпотезу, що анти були полянами: „в грецьких джерелах були знані як анти, в українських літописних джерелах — як поляни“. Істор. розвиток України-Руси й українців відбувався за схемою: анти — поч. Русь VI—IX ст., Київ. Русь IX—XIII ст. Білорус. народність, яка відділилася від спільного стовбура Руси (України) у першій пол. XI ст., творить новий етнос, а в серед. XII ст. у процесі етн. асиміляції фіно-угор. населення Надволжанщини, під час слов’ян. колонізації пн.-сх. земель (Ростовської, Суздальської, Муромської, Рязанської) починається формування рос. народности, яка відгалузилася від загальнорус. (укр.) стовбура. У своїх дослідженнях Б. М. доводить безперервність укр. істор. процесу — від ранньої історії України до відновлення укр. держави в 1918, а згодом, після комуніст. доби, 1991 Б. М. уживав термін „український“ у ранній і середньовічній історії України. Напр.: „українські племена“, „українська державність“ у контексті Антського царства, Україна-Русь (до Х—ХІ ст.), „українське королівство“, „друге українське королівство“ для XIII ст. та ін.
У творчому доробку Б. М. є також низка поет. тв., зокрема поема „Григорій Сковорода“ (1965), і деякі „притчі“. Після смерти Б. М. видано зб. його поезій „Часу круговерть“. Б. М. також перекладав із нім. тв. Г.-А. Бюргера, з польс.— поему „Пані Твардовська“ А. Міцкевича, яку неодноразово робили спроби перекласти ін.
відомі укр. поети, з рос.— поезії Миколи Гумільова. У верес. 1999 у Музеї історії друкарства Історико-архітектурного заповідника „Києво-Печерська лавра“ відбулась виставка образотвор. робіт ученого на історико-археол. тематику. Б. М. був консультантом під час зйомок фільму „Захар Беркут“ (1971).
В історії взаємин Б. М. з НТШ можна окреслити три осн. етапи: 1) 1960—80-ті рр.; 2) 1989 — перша пол. 1990-х рр.; 3) 1995—2001. Перший із цих періодів „латентний“. Контактів із НТШ як із діаспорною інституцією вчений не підримував. У цей період Б. М. ознайомився з пр. видатних чл. НТШ В. Антоновича, Д. Багалія, М. Біляшівського, М. Грушевського, М. Петрова, О. Шахматова та ін., здебільшого у контексті археол. дослідження Києва та Серед. Подніпров’я. У своїх дослідженнях покликався на пр. тоді вже рад. істориків І. Крип’якевича та В. Петрова, з якими підтримував особисті стосунки і листувався. Кілька листів цих істориків до Б. М. нині зберіг. в його особ. ф. в Ін-ті рукоп. НБ України. Б. М. не завжди мав можливість прямо згадувати про близьких йому за поглядами попередників, особливо про М. Грушевського. У пр. „Приєднання чи возз’єднання?“ процитував уривок зі ст. М. Грушевського „Шведсько-український союз 1708 р.“, надрук. у „Записках НТШ“ (1909, т. CLII), але зробив посилання лише на відповідний том вид. Втім, ідеолог. опоненти Б. М. (напр., Р. Симоненко, М. Котляр) закинули авторові серед ін. саме суголосність його поглядів „духу Грушевського“. Под. звинувачення він почув уже після публікації своїх перших робіт, присвячених ранній історії сх. слов’ян („антська проблема“). Крім того, Б. М. позитивно відгукнувся про ст. Я. Пеленського „Радянська українська історіографія після ІІ світової війни“.
В усній доповіді під час закритого обговорення пр. в Ін-ті історії АН УРСР влітку 1974 Б. М. покликався на погляди К. Мельник-Антонович, Б. Грінченка, М. Грушевського як дослідників Гадяцького договору. Критикуючи концепцію єдиного давньорус. народу, Б. М. зазначив, що цю позицію заперечували не лише „сепаратисти“ Грушевський і Дорошенко, але й І. Яґич, Л. Нідерле, О. Шахматов та ін. Т. ч., досить прозоро Б. М. вписав М. Грушевського та Д. Дорошенка саме до цього кола вчених. У громад. сфері Б. М. був серед творців неофіційного культу напівзабороненого у 50—80-ті рр. ХХ ст. М. Грушевського, серед ініціаторів неофіційного святкування 100річчя історика 1966. У дослідженні історії Київської Руси він не лише часто покликався на пр. М. Грушевського, а й використовував ще й пр. Д. Багалія, В. Перетца, А. Мазона, О. Пріцака, І. Франка, Я. Пастернака, Є. Перфецького, деякі з яких опубл. в „Записках НТШ“.
В УІЖ з’явилися схвальні рец. на перші великі пр. Б. М. чл. НТШ І. Крип’якевича та В. Петрова. Ці історики були одними з небагатьох, хто відкрито підтримував погляди науковця. Д. чл. НТШ Є Н. Полонська-Василенко широко використовувала роботи історика у своїй 2-томній „Історії України“. У 1960-х та наприкін. 1980-х рр. М. Антонович рецензував на стор. „Українського історика“ монографії Б. М. „Коли і як виник Київ“, „Походження Русі“ та „Утвердження християнства на Русі“. Хоча він і зауважив у пр. Б. М. обов’язкові для рад. дослідника штампи та концепції, мовозн. прорахунки, він уважав ці пр. досягненнями „визначного сучасного українського археолога“, позаяк вони йшли в річищі традицій укр. нац. історіографії, поглиблювали уявлення про давнє коріння укр. народу.
М. Ждан у рец. на вид. „Середні віки на Україні“ (1971, вип. І) в „Українському історику“ (1972) передав зміст програмової ст. Б. М. „Перспективи дослідження українських старожитностей 14—18 ст.“ Вчений зауважив, що „при всьому респекті до Михайла Брайчевського як до археолога“ вважає політично заанґажованою думку рад. колеги про антикозацький характер Січі кн. Д. Вишневецького на о. Малій Хортиці. Позицію Б. М. рецензент пояснював тим, що археолог не знає істор. відомостей. Однак і сам М. Ждан став на хиткий ґрунт, навівши як арґумент малодостовірні свідчення „Історії Русів“.
Найбільше уваги пр. Б. М., присвяченим слов’ян. старожитностям, приділив О. Домбровський. Він привітав намагання Б. М. підтвердити дод. даними уявлення про антів як про предків укр. народу та відсунути походження Києва у добу антів.
1989—95 можна визначити як поч. етап співпраці Б. М. з НТШ як установою. У період становлення незалежности України вчений отримав можливість вільно покликатися на пр. чл. НТШ та дослідження спадщини покійних чл., інтенсифікувати свої контакти з чл. Т-ва та, зрештою, публікуватись у вид. НТШ. Можливо, першим свідченням про контакти Б. М. з НТШ є запрошення (зберіг. в особ. архіві історика) взяти участь у Загальних звітно-виборних зборах Тва у груд. 1991. Б. М. опубл. ст. у „Записках НТШ“ (1991, т. ССXIV; 1993, CCXXV), в яких продовжив попередні дослідження у сферах медієвістики та шевченкознавства. Б. М. також брав участь в урочистостях, пов’язаних із відзначенням ювілеїв М. Грушевського.
У пр. Б. М. наголошував на значенні діяльности В. Антоновича та М. Грушевського. Особливо важливим внеском у грушевськознавство була ст. Б. М., присвячена археол. студіям ученого (Укр. історик, 1991/92). Б. М. чи не вперше відкрито наголосив на значенні наук. діяльности не лише М. Грушевського, але й низки ін. чл. НТШ: В. Антоновича, М. Біляшівського, Ф. Вовка, В. Данилевича, Д. Яворницького. Найбільш жваві контакти у 1990-ті рр. Б. М. серед чл. НТШ налагодив із Л. Винаром.
Про наук. діяльність Б. М. писали чл. НТШ, зокрема О. Домбровський. З нагоди 70-ї річниці історика написав перші узагальнювальні статті Я. Ісаєвич.
1995—2001 можна визначити як „інституційний“ етап в історії взаємин Б. М. та НТШ. З огляду на значні заслуги науковця у галузі україністики та у збереженні найкращих традицій укр. нац. історіографії 09. 03. 1995 Б. М. обрано д. чл. НТШ. Зусиллями передусім Л. Винара та І. Гирича 1999 видано ґрунтовну збірку пр. ученого.
На смерть Б. М. чл. НТШ відгукнулись некрологом, оприлюдненим на стор. „Хроніки НТШ“. Автори некролога, зокрема, зазначали, що покійний „став символом і живим втіленням таких понять, як честь, совіть, порядність“. Також вони зауважили різноманітність його наук. інтересів, новаторств, закликали видати ще неоприлюднені праці Б. М. Після 2001 чл. НТШ, зокрема І. Гирич та В. Чорній, поглиблено досліджують діяльність історика.
Пр.: До питання про виникнення міста Києва // УІЖ, 1959, № 5, c. 53—67; Римська монета на території України. К., 1959, 244 с.; Коли і як виник Київ. К., 1963, 164 с.; Біля джерел слов’янської державності. К., 1964; Теоретичні основи досліджень етногенезу // УІЖ, 1965, № 2, c. 46—56; Походження Русі. К., 1968, 224 с.; Утвердження християнства на Русі. К., 1988, 259 с.; Готи в Надчорноморщині (до постановки проблеми) // Археологія, 1989, № 1, с. 102—13; Європеєць рідної історії (В. Антонович) // Україна, 1989, ч. 44—45; Утвердження християнства на Русі. К., 1989, 296 с.; Походження запорозького козацтва // Проблеми історії запорозького козацтва в сучасній історичній науці та музейній практиці. Дніпропетровськ, 1990, с. 12—13; Тарас Шевченко й історико-культурна спадщина українського народу // Записки НТШ. Праці Філол. секції. Н.-Й.; Париж; Сидней; Торонто; Львів, 1991, т. ССХІV, с. 237—45; Михайло Грушевський та археологія // Укр. історик, 1991/92, р. ХХVIII/XXIX, ч. 3—4 (110—11) / 1—4 (112—15), с. 200—17; Скарби знайдені і незнайдені. К., 1992, 86 с.; Адміністративна реформа Володимира Святого. Оцінка проблеми за літописною статтею 988 року // Записки НТШ. Праці Філол. секції. Львів, 1993, т. ССXXV, с. 147—66; Конспект історії України. К., 1993, 205 с.; Вступ до історичної науки. К., 1995, 168 с.; Про походження українського народу // Матеріали до української етнології. К., 1995, вип. 1 (4), с. 72—82; Як ми вшановували Михайла Грушевського в день його століття // Укр. історик, 1996, ч. 1—4 (128—31), с. 319—21; Анти // Там само, 1998, ч. 1—4 (136—39), с. 26—71; Походження слов’янської писемності. К., 1998, 153 с.; Вибрані твори: Історико-археологічні студії. Публіцистика. Н.Й.; К., 1999, 600 с.; Вступне слово // На службі Кліо: Зб. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності / Гол. ред. М. Брайчевський, І. Гирич, О. Домбровський. К.; Н.Й.; Торонто; Париж; Львів, 2000 (у співавт.); Етногенічні проблеми і походження українського народу // Там само, с. 137—55; Приєднання чи возз’єднання? Триптих // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). К., 2003, с. 294—430; Часу круговерть. К., 2003, 176 с.
Літ.: Антонович М. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К., 1963 // Укр. історик, 1964, ч. 2—3, с. 48—49; його ж. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968 // Там само, 1969, ч. 1—3, с. 150—52; його ж. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. К., 1988 // Там само, 1989, ч. 1—4, с. 148—50; Крип’якевич І. П. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К., 1963 // УІЖ (К.), 1964, № 1, c. 139—40; Петров В. М. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської державності (Соціально-економічний розвиток черняхівських племен). К., 1964 // Там само, 1965, № 3, c. 152—54; Ісаєвич Я. Д. „Приєднання чи возз’єднання?“ М. Брайчевського — переломна подія в українській історіографії // Старожитності Русі-України. Зб. статей, присвячений 70-річчю від дня народження видатного українського історика і археолога, доктора історичних наук М. Ю. Брайчевського. К., 1994, с. 242—49; Домбровський О. [Рец. на:] Брайчевський М. Ю. Скарби знайдені і незнайдені. К., 1992 // Укр. історик, 1995, ч. 1—4, с. 329—31; Івакін Г. Слово про історика // Брайчевський М. Вибрані твори: Історико-археологічні студії. Публіцистика. Н.Й.; К., 1999, с. 14—27; Кухарчук Ю. Бібліографія праць М. Ю. Брайчевського // Брайчевський М. Вибрані твори. К., 1999, с. 569—82; його ж. Провістник українського народу // Брайчевський М. Вибране. К., 2009, т. 1, с. 5—36; Бушак С. Брайчевський — художник // Українська культура, 2001, № 8, с. 22—23; Михайло Брайчевський // Хроніка НТШ. Львів; Н.-Й., 2002, ч. 93, с. 215—16; Гирич І. До проблеми історіософії Михайла Брайчевського // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (в пам’ять М. Брайчевського). К., 2003, № 310, ч. 1, с. 50—58; Дмитрієнко М., Дзира Я. Історик українського відродження // Там само, ч. 10, ч. 1, с. 8—50; Бодак О. Архів Михайла Брайчевського у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Каталог. К., 2007, 410 с.
Олександр Музичко