АВСТРІЯ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
АВСТРІЯ

АВСТРІЯ (Оªsterreich, Австро-Угорщина (1867), нині — Австрійська Республіка (1918) — держава в Центр. Європі, вбасейні Дунаю. Історія А. сягає часів стародавнього світу. У період античности й середньовіччя сучас. територія А. була об’єктом боротьби і взаємовпливів головно між роман., герм. і частково слов’ян. племенами. Утвердження австрій. територіально-політ. єдности було пов’язане зправлінням представників династії Бабенберґів (976—1246), які домоглися перетворення т. зв. Сх. Марки на герцогство (1157), розширили кордони та опрацювали правила успадкування влади. З утвердженням на австрій. троні династії Габсбурґів (ХІІІст.) розпочалося перетворення А. на європ. державу. Найважливішими віхами на цьому шляху були утвердження Габсбурґів на престолі Священної Рим. імперії (незмінно у 1438—1806), приєднання до австрій. володінь Чехії (1526, остаточно 1620) та Угорщини (1526, остаточно 1699), Тридцятилітня війна і Вестфальський мир (1648), війна за „іспанську спадщину“ і Раштатський мирний договір (1714), вид. Карлом VI „Прагматичної санкції“ (1713), війна за „австрійську спадщину“ й Аахенський мир (1748), проголошення А. імперією (1804), що остаточно виокремило її зі Священної Рим. імперії. Габсбурзька монархія сформувалася як багатоетн. держава, яка об’єднала у своєму складі реґіони з різною культ. та політ. традицією, особливими соціальними та етнореліг. відносинами. Українсько-австрій. контакти до кін. XVIII ст. були епізодичними: у серед. ХІІІ ст. галицько-волин. кн. Данило Романович брав участь у боротьбі за спадщину Бабенберґів, згодом укр. козаки у складі війська Речі Посполитої воювали на боці Габсбурґів під час Тридцятилітньої війни. У XVI ст. до володінь Габсбурґів було приєднане Закарпаття як частина Угорщини. Укр. питання в австрій. політиці гостро постало щойно тоді, коли А. разом із Росією та Пруссією взяла участь у першому поділі Речі Посполитої, внаслідок якого А. приєднала Галичину (1772), а невдовзі, після війни зТуреччиною, отримала Буковину (1774). Галичину об’єднаноз Малопольщею у провінцію п. н. „Королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцімським іЗаторським“. Буковина спочатку входила до складу цієї провінції як округ (до 1849), апізніше була виокремлена в коронний край. Укр. населення Галичини, представлене головно селянством і гр.-катол. духовенством, сприйняло перехід під владу Габсбурґів позитивно. Порівняно зполіт. і соціальним безладом ост. десятиліть Речі Посполитої, нова влада, діючи в дусі просвітн. ідеології, пропонувала вигіднішу для українців модель держ. й сусп. розвитку. Ця модель виключала необмежену перевагу одного народу над ін., усувала крайні форми соціального гноблення, забезпечувала порівняно толерантне ставлення до місцевих культ. традицій, надавала загалом значення особистій гідності людини незалежно від її соціального походження та становища.

Переваги австрій. політ. устрою галицькі українці відчули вже наприкін. XVIII ст. Правління Марії-Терезії (1740—80) та Йосифа ІІ (1780—90) стало в історії А. періодом інтенсивних реформ, які здійснювалися в рамках політики освіченого абсолютизму і спиралися на ідеї Просвітництва. Метою цієї політики було знищення або реформування найбільш застарілих феодальних порядків та створення умов для поліпшення добробуту громадян. Важливою частиною реформ було впорядкування відносин підданства (перетворення селян із підданих пана на особисто вільних підданих цісаря) та уніфікація шляхет. стану. У підсумку для недерж. народів монархії, зокрема українців, реформи освіченого абсолютизму заклали основи розвитку громадян. самосвідомости, сприяли осучасненню реґіон. еліт. Хоча йосифін. реформи, які проводилися без єдиної програми, мали не завжди передбачувані наслідки (деякі з них згодом були відкинені або ж не доведені до кін.), „дух свободи“, який відчуло сусп-во під час цих перетворень, виявився незворотним. Новий етап глибоких політ. і сусп. перетворень, які істотно вплинули на становище укр. населення, почався у Габсбурзькій монархії в серед. ХІХ ст. і припав на правління цісаря Франца Йосифа І (1848—1916). У ході революції 1848—49 було скасовано панщину й закладено основи конституційно-парламент. устрою. 1861 розпочав діяльність австрій. парламент, а також провінційні представницькі органи. Конституційний держ. устрій відкрив широкі на той час можливості для легальної громад. діяльности, спрямованої на розширення іреалізацію соціальних, професійних, нац., реліг. та ін. особистих іколект. свобод. Реформи завершилися створенням дуалістичної (двоєдиної) Австро-Угор. монархії, що було закріплене Грудневою конституцією — сімома „осн. держ. законами“ від 21. 12. 1867. Реформування імперії відбувалося шляхом компромісу між абсолютною владою монарха й новочас. засадами побудови держави, тому воснову держ. устрою Австро-Угорщини було покладено не ліберальний принцип поділу влади, а тільки обмеження влади монарха.

В Австро-Угор. монархії були об’єднані різні за етн. складом та істор. традицією території. До серед. ХІХ ст. мозаїчний нац. склад не сприймався у Відні як ознака слабкости. Він цілком відповідав уявленням Габсбурґів про опікунську роль щодо народів монархії. На перешкоді уніфікаторським намірам став принцип національности, який розвинувся в першій пол. ХІХ ст. і почав асоціюватися з ліберальними реформами, свободою, проґресом і модернізацією; він швидко набув значення гол. сусп. цінности, згідно з якою відбувалася ново час. структуризація світу після розпаду станових структур. Під час революції 1848—49 про власні нац. інтереси заявили не тільки т. зв. істор. (у минулому — держ.) нації: німці, угорці, італійці,— але й ті, які втратили державність або не мали її: поляки, чехи, українці, серби, румуни, словаки, словенці. Відкриттям революції стало залучення до нац. рухів широких нар. мас. Зі серед. ХІХ ст. нац. питання було гол. внутрішньополіт. проблемою Габсбурзької монархії. Після децентралізаторських реформ 1860-х рр. ця монархія стала певним політ. парадоксом, оскільки конституційні свободи суттєво обмежували можливості проведення класич. імпер. політики. Наприкін. ХІХ ст. усі нац. рухи вАвстро-Угорщині сформулювали в партійних програмах пріоритет власної державности. Попри офіційну концепцію монархії як „спільного дому“ народів, це об’єктивно заперечувало її майбутнє. Вост. десятиліття існування Австро-Угор. монархії тільки спец. „політ. географія“ провінцій давала змогу— завдяки протистоянню двох і більше націй на одній території — підтримувати порівняну стабільність імперії. Австрій. урядові, який використовував суперечності нац. інтересів, із великими труднощами вдавалося скеровувати лінії напруги від Відня до реґіон. центрів. Кількість укр. населення перед Першою світ. війною становила бл.4,5 млн. чол. В австрій. частині монархії українці займали четверте місце за чисельністю— після німців, чехів і поляків. Більшість українців Австро-Угорщини проживала вГаличині, де їхні нац. інтереси суперечили нац. домаганням поляків, на Буковині — румунів, у Закарпатті — угорців. Особливістю нац. відносин у Галичині, яка стала центром укр. руху після заборонних заходів рос. царизму (Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876), було те, що історико-нац. центри та осн. лінія національно-політ. історії як поляків, так і українців розміщувалися поза межами Австро-Угорщини. Нац. інституції, які виникали в Галичині, працювали у напрямку розвитку громад. самодіяльности та нац. свідомости місцевого населення і водночас — реалізації ідеї нац. єдности, що змушувало політ. еліту двох народів час від часу шукати можливості для компромісу. Нац. відносини в Галичині, як і в ін. австрій. провінціях, були складною сумішшю взаємних протидій та запозичень. Укр. нац. рух в Галичині на поч. ХХст. був побудований на трьох орг. та ідеолог. основах-взірцях. Для розбудови публ. сфери та формування основ громадян. сусп-ва українці намагалися пристосувати запозиПерші сторінки тексту австрійського закону про товариства і вільні зібрання (збори) від 15 листопада 1867 чену в поляків концепцію „органічної праці“, у пошуку моделей розв’язання польсько-укр. конфлікту особливі надії покладали на чесько-нім. варіант порозуміння, а джерелом для натхнення вважали сформовану на Наддніпрянщині „шевченківську“ укр. культуру та можливість прислужитися ідеї нац. єдности укр. земель. Унаслідок нашарування та взаємодії між цими взірцями вГаличині викристалізовувалася власне укр. модель нац. розвитку, яка синтезувала в політиці домагання інтелектуальної еліти, формування орг. мережі на місцях і тиск масового нар. руху на владу.

Права і свободи австрій. громадян були визначені в осн. держ. законі про заг. права громадян (Staatsgrundgesetz über die allgemeinen Rechte der Staatsbürger) від 21.12. 1867. Австрій. законодавство розрізняло „заг. права“ („свободи“) івласне „права“. Заг. права належали до діяльности особи й полягали у виключенні (на практиці — в обмеженні) втручання держ. апарату в життя громадян. Як заг. права визначено свободу переселення включно з правом на еміґрацію, особисту свободу, свободу віросповідання й сумління, вибору фаху й заняття, навчання, а також недоторканність житла й таємниця листування. Власне ж права реґулювали свободу діяльности людини задля досягнення визначених цілей. Правами у законі вважалися право на петиції, т-ва, збори, свободу слова, реліг. об’єднання, збереження та розвиток мови й національности. Кожен австрій. громадянин міг звернутися по захист своїх прав до суду. Конституційний закон уреґульовував нац. відносини в Австро-Угорщині, проголошуючи рівноправність народів монархії, їхнє право на захист національности й мови, рівноправність усіх „крайових“ мов у галузі освіти, управління івгромад. житті. Це була рівноправність у нерівних умовах. Принципову роль для визначення місця українців у монархії відіграло рішення польс. політиків після поразки повстання 1863 піти на компроміс із Віднем. Польсько-австрій. компроміс поклав край сподіванням українців на поділ Галичини за нац. ознакою на дві провінції, дав змогу полякам перебрати від австрій. чиновників важелі управління провінцією, полонізувати систему освіти, адміні страції й судочинства та надати укр. рухові статус внутр. галицького питання. Модель австрійсько-польсько-укр. відносин, сформована у 1860­хрр., надалі не зазнала принципових змін. Забезпечення лояльности галицьких поляків на тлі проґресуючого чесько-нім. конфлікту належало до першочергових інтересів Відня, тоді як укр. питання залишалося поза гол. держ. інтересами. Проте австрій. влада ніколи повністю не втрачала укр. населення з поля зору, вбачаючи в українцях противагу польс. планам відновлення державности та опору на випадок протистоянь із Росією.

В Австрій. монархії була створена законодавча база для вільного об’єднання громадян у т­ва та орг-ції, яка дала змогу й українцям згуртовуватися задля вирішення найважливіших питань сусп. розвитку у разі непорозуміння з владними структурами. 15. 11. 1867 Франц Йосиф І підписав (санкціонував) два закони — про т-ва (Gesetz über das Vereinsrecht) і про збори (Gesetz über das Versammlungsrecht), які мали значний вплив на розвиток громад. самодіяльности населення. Їхня дія поширювалася на австрій. частину дуалістичної Австро-Угор. монархії, зокрема на Галичину й Буковину. Ці закони визначили порядок створення громад. об’єднань, зробивши цю процедуру досить прозорою і нескладною. Австрій. законодавство про т-ва і зібрання та розвиток друк. слова було частиною заходів, спрямованих на згладження гострих сусп. суперечностей та формування багатоступеневої системи реґулювання соціальних і політ. відносин. Держава ніби сама виступала організатором громад. активности. Контрольована активність громадян відповідала заг. філософії конституційних перетворень у монархії — утворення рухомої іводночас стабільної держ. моделі, в якій значна роль була відведена середовищу громад. функціонерів, за посередництвом яких органи влади мали змогу посилювати одні та приглушувати ін. настрої. На конституційному рівні свобода т-в і зборів була закріплена в 12-й ст. осн. держ. закону про заг. права громадян від 21. 12. 1867.

Закони про т­ва і збори 1867 були важливим елементом нового держ. устрою Австро-Угорщини загалом. Цей устрій відкрив можливості для легальної політ. боротьби за розширення та реалізацію нац. прав різних народів, однак поставив їх у залежність від того, як окр. нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Оскільки влада, особливо її неґативні сторони, для українців у Галичині асоціювалася з поляками, то законодавство про т­ва в руках австрій. урядовців було зручним знаряддям для підтримання в краї контрольованого рівня політ. та соціальної напруги. Змістове наповнення та реалізація на практиці особистих прав ісвобод громадян Габсбурзької монархії відбувалися шляхом спроб і помилок, через зовн. запозичення з країн Зх. Європи та пошуки виходів із внутр. суперечностей. На конституційні перетворення вА. впливали гострота нац. питання й потреба створити такий баланс сил, який би гармонізував різноспрямовані інтереси, був життєздатним, забезпечував ефективну діяльність центр. імісцевих органів влади. Вже на законодавчому рівні можна було знайти чимало неузгодженостей та обмежень австрій. „демократії“ в її сучас. розумінні. Зрозвитком публ. активности суперечності загострювалися, й австрій. влада інколи вдавалася до наглядів поліції, утисків, заборон тощо. Часто траплялися випадки невідповідности між гарантованими конституцією правами та реалізацією їх на практиці, зловживань і правопорушень місцевої влади. Однак у підсумку саме конституційний простір австрій. монархії став для українців важливою школою акт. громад. життя, сприяв сусп. самоорганізації та мобілізував населення для захисту йвідстоювання своїх прав. Конституційно-парламент. устрій та порівняно ліберальне законодавство створили передумови для формування в Австро-Угор. монархії мережі укр. нац. інституцій. У 1860-х рр. починає активно працювати „Руська бесіда“ і її театр, створюється „Просвіта“ (1868), відкривається бл. десятка часописів. 1873 засн. у Львові Товариство ім. Шевченка, яке 1892 перетворилося на Наукове товариство ім.Шевченка. Заснування Т-ва було спільним проектом наддніпрянських і галицьких укр. діячів, які прагнули скористатися австрій. конституційними свободами задля організації центру укр. руху. Попри спрямованість Т­ва на досягнення нац. мети, австрій. інтелектуальна культура мала значний вплив на зміст та організацію роботи Т-ва. Діяльність НТШ, як відомо, зосереджена в трьох секціях — Історично-філософічній, Філологічній і Математично-природописно-лікарській,— збігалася з осн. тенденціями і пріоритетами наук. та культурно-осв. політики Австро-Угор. монархії та Європи загалом. У своїй діяльності чл. Т-ва значною мірою орієнтувалися на наук. досягнення вчених Віден. та ін. ун­тів, Віден. політехніки (засн. 1815) та Австрій. АН (засн. 1847).

Запропонований Виділом (президією) НТШ напрям діяльности Т-ва мав багато складових. Він випливав із належности Галичини до монархії, істор. центр якої становили австрій. провінції, аВідень був столицею імперії. Багато чл.НТШ (Б. Барвінський, І. Горбачевський, Я. Гординський, С. Дністрянський, І. Зілинський, М. Кордуба, З. Кузеля, Є. Озаркевич, І. Пулюй, С. Рудницький, С. Смаль-Стоцький, К. Студинський, І. Франко, В. Щурат та ін.) здобули освіту чи наук. ступінь у Віден. ун-ті, згодом підтримували з віден. інтелектуальним середовищем товариські, громад. й наук. контакти. Навчання у Відні було питанням престижу і гарантією високої якости освіти, адже у столиці імперії тоді зосереджувалися найкращі наук. кадри та сходилися найновіші культурно-мист., філос. й суспільно-політ. течії. Ознайомлення з ними і певна співпричетність вводили українців уколо розвинутих народів Європи, поширювали серед європ. громадськости інформацію про становище України та програмні засади укр. нац. руху. Колект. чл.-засн. НТШ було т-во „Січ“, яке з 1868 об’єднувало укр. студентів у Відні. НТШ, що одним зі своїх завдань ставило підвищення інтелектуального рівня укр. сусп-ва й уведення його в контекст європ. наук. традиції, надавало стипендії для навчання укр. студентів в австрій. ун­тах — у Відні, Ґраці та Інсбруку. Для укр. науковців, особливо істориків тафілологів, Відень був привабливим зогляду на добре укомплектовані л­рою місцеві б­ки та багаті архівосховища, які давали змогу вести дослідження в широкому порівн. контексті. У Відні до 1918 розташовувалися імпер. держ. структури, від рішень яких залежала реалізація культурно-осв. запитів укр. населення Австро-Угор. монархії. НТШ було ініціатором ряду звернень, уяких ішлося про потребу відкриття уЛьвові укр. ун­ту, розширення сфери використання укр. мови, відкриття укр. г­зій, вивчення укр. мови в польс. г-зіях тощо, до австрій. урядових установ. Назагал утворення НТШ відповідало культурно-осв. політиці австрій. уряду, який намагався згладжувати диспропорції у розвитку народів, розглядаючи це як один з елементів управління монархією. Аби приховати хиби держ. системи освіти й не допустити загострення конфліктів у провінціях, уряд А. не перешкоджав утворенню за громад. ініціативою (у рамках законодавства про т­ва) мережі культурно-осв. інаук. інституцій. Громад. нац. інституції виконували подвійну функцію: з одного боку, вирівнювали позиції народів, демонструючи вдії конституційну норму про мовно-нац. рівноправність, із другого— давали змогу недомінуючим народам розвивати нац. інфраструктуру, нарощувати нац. потенціал. Такий інституційний дуалізм в австрій. реґіонах монархії виразно проявлявся в Богемії та Моравії, де розгортався конфлікт між чес. і нім. населенням, і в Галичині, де українці домагалися рівноправности з поляками. Забезпеченню стабільности держави були підпорядковані передусім істор. наука й мов. політика. Шукаючи противагу невдоволенню політично сильних народів, яке зростало, здобре розвинутою серед еліти істор. пам’яттю, що спиралася на державницькі традиції, австрій. уряд підштовхував слабші народи до створення власних нац. версій історії (ще у переддень „весни народів“ АН у Відні ініціювала підгот. фундам. історії „руського народу“ в Галичині з найдавніших часів, яка мала демонструвати окремішність його історично-правової традиції від польс., а губернатор Галичини Ф. Стадіон чинив тиск на верхівку гр.-катол. церкви для прискорення цієї праці). Відтак потреба враховувати укр. чинник у внутр. і зовн. політиці, яка набула особливої актуальности наприкін. ХІХ ст., змушувала австрій. уряд розглядати НТШ як засіб впливу на настрої укр. інтеліґенції й сусп­ва загалом. Під тиском уряду польс. більшість Галицького сейму ухвалила рішення про виділення на потреби НТШ субсидії з крайового бюджету (від 1894). Від 1895 Т-во отримувало також урядову субсидію.

Як інституція, котра виконувала завдання щодо організації та згуртування укр. наук. сил, НТШ дбало, аби в європ. наук. форумах брали участь укр. вчені, незалежно від місця їхнього проживання. (У ХІІІ Міжнар. конґресі лікарів у Парижі (1900) брала участь укр. делеґація, сформована НТШ, до складу якої входив Є. Кобринський із Відня.) Проходили й ін. зібрання. У Відні проживали і працювали д. чл. НТШ від МПЛС О. Дакура та О. Волощак, проф. Віден. політехніки на пенсії, а також чл. НТШ лікар Д. Білинський та адвокат О. Кулачковський. Напередодні Першої світ. війни д.чл. Т-ва було обрано ряд учених-неукраїнців, які працювали в австрій. ун­тах: 1903 — В. Яґича (Філол. секція), проф. Віден. ун-ту (1886—1908) чл.АН у Відні; 1914— Т. Ґартнера (Філол. секція), проф. Ун-ту в Інсбруку; М. Мурка (Філол. секція), проф. Ун-ту в Ґраці; Р.­Ф. Кайндля (Історично-філос. секція), проф. Ун-ту в Ґраці. Всі вони у своїх наук. дослідженнях торкалися укр. тематики, зокрема вивчали пам’ятки давньоукр. мови, включали услов’янозн. розвідки укр. істор. та мовно-фолькл. мат-л. Р.-Ф. Кайндль відомий як учений завдяки працям з історії Буковини та Гуцульщини. Час від часу з’являлися спільні наук. розвідки укр. та австрій. учених. С. Смаль-Стоцький і Т. Ґартнер у співавт. підгот. укр. граматику „Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache“ (1913). Найпродуктивнішою в наук. плані була співпраця НТШ з лінґвістом В. Яґичем, хорватом із походження, який удіяльності НТШ вбачав зародок укр. АН і вказував на непересічне значення цієї інституції з огляду на антиукр. політику рос. царського уряду. Водночас учений вірив у демократизацію рос. сусп-ва, тому не сприймав претензій українців на самостійність, національно-держ. суверенітет. Під кер. В. Яґича у Віден. ун­ті захистив докт. дис. І. Франко (1893), учнем В. Яґича був К. Студинський. У міжвоєнне двадцятиліття д. чл. НТШ стали: 1923— Й. Стшиґовський (Історично-філос. секція), історик мист-ва, проф. Віден. ун­ту; 1924 — Ф. Преґль (МПЛС), проф. мед. хемії вУн-ті в Ґраці, чл.-кор. АН у Відні.

Напрямом співпраці НТШ з австрій. наук. установами був обмін л-рою, зокрема період. виданнями, обсяг якого з року в рік зростав і зумовив перетворення Бібліотеки НТШ на одну з найкращих у Львові книгозбірень. У 1914 до б-ки Т-ва уЛьвові надходили з Відня і Ґраца такі наук. вид.: за обміном — „Jahrbücher der K. K. Zentral-Anstalt für Meteorologie und Geodynamik“, „Archiv fu··r slavische Philologie“, „Zeitschrift für österreichische Volkskunde“, „Mitteilungen der Vereinigung der österreichischen Richter“, „Österreichisches statistisches Handbuch“, „Präsidium des Abgeordnetenhauses. Stenographische Protokolle und Beilagen“, „Zeitschrift des Historischen Vereines für Steiermark“,— а також вид. АН (Akademie der Wissenschaften) у Відні: „Anzeiger (Phil.-hist. und Math.-naturw. Klasse)“, „Sitzungsberichte (Phil.-hist. Klasse)“, „Archiv für österreichische Geschichte“, „Sitzungsberichte (Math.-naturw. Klasse)“, „Fontes rerum Austriacarum“; за передплатою — „Mitteilungen der anthropologischen Gesellschaft“, „Zeit- schrift des österreichischen Vereins für Bibliothekswesen“. У час війни додалися нові віден. вид., зокрема „Mitteilungen zur jüdischen Volkskunde“. НТШ, своєю чергою, намагалося інформувати європ. громадськість про історію та культ. здобутки укр. нації. З цією метою щороку частина друк. продукції Т-ва виходила нім. мовою. Це започаткувало ще Т-во ім. Шевченка, яке видало нім. мовою працю О.Огоновського „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache“ (1880). Чл. НТШ співпрацювали у Відні з редакцією укр. німецькомов. місячника „Ukrainische Rundschau“ (1903—15; у 1903—05— „Ukrainische Revue“).

На зламі ХІХ—ХХ ст. об’єднані вНТШ укр. історики та філологи (О. Барвінський, М. Возняк, М. Грушевський, І. Кревецький, К. Студинський, М. Тершаковець, І. Франко, В. Щурат та ін.) започаткували наук. вивчення австрій. періоду в укр. історії. Щоправда, як громадяни Австрій. держави (за винятком М. Грушевського) вони уникали різких оцінювальних суджень, переводили осмислення австрій. політики у площину українсько-польс. відносин, хронологічно обмежували свої праці першою пол. ХІХ ст., ніби відмежовуючи цісаря Франца Йосифа І від політики поперед. австрій. урядів. Гол. тези їхніх наук. розвідок такі: перехід Галичини з-під влади Польщі під владу А. був для укр. населення однозначно позитивним істор. актом, відродив у злиденного укр. населення надію на краще майбутнє, сприяв самоорганізації сусп-ва; політика Відня в укр. питанні мала виразно інструм. характер, українці у кризові для Габсбурзької монархії періоди розглядалися центр. австрій. урядом і органами урядової влади в Галичині як ефективна противага польс. нац. руху; через невиправдані заборони, передусім у ділянці мови й л-ри, на австрій. уряді лежить значна частина відповідальности за поширення в Галичині русофільських настроїв; проблеми укр. нац. руху в Галичині пов’язані не так із політикою австрій. уряду, як із внутр. станом укр. сусп-ва, нерозвинутістю нац. інфраструктури; Відень повинен значно активніше діяти на користь українців, геостратегічне розташування яких може перетворити їх на важливий чинник не тільки австрійсько-рос. відносин, а й політ. комбінацій в усій Центрально-Сх. Європі. У переддень Першої світ. війни австрій. напрям у діяльності НТШ суттєво активізувався і набув виразного політ. забарвлення. Це зумовлювалося рішенням М. Грушевського, який орієнтувався насамперед на контакти з укр. вченими Рос. імперії, скласти зі себе повноваження голови Т-ва (1913), а також заг. передчуттям серед укр. інтеліґенції Галичини поч. глобального конфлікту, в якому істор. майбутнє України мало залежати від становища Австро-Угор. монархії. У зв’язку з рос. окупацією Галичини більшість чл. Виділу НТШ на чолі з С. Томашівським, який після М. Грушевського виконував обов’язки голови Т­ва, переїхала до Відня. Крім адмін. і фінансових питань, Виділ Т-ва у Відні пробував започаткувати нові наук. проекти. Напр., звертався до австрій. військ. відомства зпроханням дозволити чл. Т-ва З. Кузелі й І. Раковському провести антропол. дослідження на українцях, які потрапили в австрій. табори для військовополонених. Т-во намагалося впливати на позицію австрій. уряду щодо надання українцям умонархії національно-територіальної автономії. 1915 чл. НТШ підгот. меморандум, що був переданий через укр. політ. представництво у Відні до урядових інституцій, про потребу використання в офіційному діловодстві Австро-Угорщини етноніма „українці“ замість „русини/рутени“. (Текст док-та підписали: за Історично-філос. секцію— С. Томашівський і С. Дністрянський, за Філол. секцію — З. Кузеля іВ. Щурат (автор док­та), за МПЛС — І. Раковський і С. Рудницький.) Значну активність проявило НТШ у питанні створення у Львові укр. ун-ту, зокрема скерувало до урядових установ меморандум від 26. 02. 1916, опубл. п. н. „Denkschrift ueber die Notwendigkeit der Errichtung einer ukrainischen Universität in Lemberg. Als Manuskript in 50 numerierten Exemplaren gedruckt. Lemberg, 1916“.

Чл. НТШ брали участь в організації вА. укр. еміґрації у зв’язку з Першою світ.війною. На поч. війни до Відня виїхав О. Колесса, його призначили віце-президентом К-ту опіки над біженцями з Галичини й Буковини та заст. голови Укр. культ. ради (голова— Ю. Романчук), створ. для кер. укр. культ. життям в еміґрації. Під кін. існування Австро-Угорщини багато чл. НТШ, які перебували у Відні, знайшли там роботу за фахом, стали чл. австрій. наук. та ін. т-в, працювали в гуманіт. громад. орг-ціях, які займалися біженцями і військовополоненими, а правлячі кола імперії почали розглядати Т-во як джерело кваліфікованих наук. та управлін. кадрів. У 1917 першим міністром охорони здоров’я австрій. уряду був призначений укр. біохемік, д. чл. НТШ І. Горбачевський. Військ. географом при австрій. генеральному штабі у Відні служив під час війни С. Рудницький (від 1904 — проф. Віден. академії світ. торгівлі і Геол. ін-ту, д. чл. Географ. т-ва уВідні). Цю службу він поєднував із наук. діяльністю та популяризацією укр. питання: у Відні видав нім. мовою книжки „Ukraina und die Ukrainer“ (1914; 2-ге вид.: Берлін, 1915) і „Ukraina. Land und Volk. Eine gemeinfassliche Landeskunde“ (1916). Від 1916 чл.-кор. Цісарсько-королів. архів. ради у Відні був історик Б. Барвінський. Філолог І. Зілинський став д. чл. віден. наук. т-ва „Österreichische Gesellschaft für experimentelle Phonetik“, а антрополог І. Раковський — співробіт. Антропол. ін-ту у Відні. З ініціативи І. Раковського ін-т отримав від мін­ва війни дозвіл на проведення антропол. досліджень на військовополонених (не тільки українцях, як це на поч. пропонувало НТШ). У Відні НТШ співпрацювало із СВУ.

На поч. 1920-х рр., із розпадом Австро-Угор. монархії та падінням укр. держав — УНР і ЗУНР, у Відні виник найзначніший осередок укр. політ. та наук. еміґрації. Втім, позиції НТШ в австрій. столиці потіснив тоді Укр. соціол. ін-т (1921—24), створ. М. Грушевським. Вид. ін-ту надходили до Б-ки НТШ у Львові. Серед осіб, які активно допомагали М. Грушевському в реалізації книжок у Львові, були К. Студинський ібібліотекар Книгарні НТШ К. Данькевич. Водночас, з ініціативи О. Колесси, С. Дністрянського і С. Рудницького — д.чл. НТШ, у Відні був створ. Український вільний університет (1921). Під час засн. УВУ виявилися розбіжності у поглядах на його структуру між О. Колессою (традиційний ун-т) іМ. Грушевським (нар. ун­т), унаслідок чого ост. відійшов від орг. справ. У зв’язку з перенесенням УВУдо Праги і згортанням діяльности Укр. соціол. ін-ту (через брак коштів і рішення М. Грушевського повернутися в УСРР) столиця А. перестала бути наук. таосв. центром укр. еміґрації. Цьому не сприяло й австрій. законодавство та наростання в країні антидемократичних настроїв. Близьке до НТШ укр. наук. середовище, як і Т-во загалом, дедалі частіше віддавало перевагу Чехо-Словаччині або шукало способи порозуміння з польс. владою. Після Другої світ. війни, з виїздом багатьох чл. НТШ за океан (переважно уСША і Канаду), а такожзі створенням європ. осередку НТШ спочатку у Німеччині, а згодом у Франції, зв’язки Т-ва завстрій. наук. установами дуже послабилися. У повоєнне півстоліття у різний час в А. проживали один—два чл. НТШ. З українців, д. чл. Т­ва, в еміґрації в А. після закінчення війни залишилися В. Залозецький, історик мист-ва, від 1947— проф. Віден. ун-ту, та О. Тисовський, біолог, кол. викладач природознавства в Академічній гімназії у Львові іпроф. ЛДУ, який 1944 оселився у Відні, але до науково-викладацької роботи вже не повернувся. У1949 д. чл. Філол. секції НТШ у ка-тегорії „чужинці“ був обраний Г. Шмідт, проф. Віден. ун-ту. Деякий час чл. НТШ у Відні був о.О. Купранець (ЧСВВ). 1980 д.чл. Хемічно-біологічно-медичної секції НТШ обрано О. Горникевича, біохеміка і фармаколога, випускника і почес. проф. (1995) Віден. ун­ту, д. чл. Австрій. АН (1980), голову УЛТ в А. (1990—2006), який із 1960-х рр. працював унауково-дослід. установах у Торонто (Канада), де зробив свої найважливіші наук. відкриття. Зпроголошенням держ. незалежности України дипломат. відносини з А. налагоджено 24.01. 1992. Австрій. напрям у діяльності НТШ перемістився з наук. в культурно-меморіальну площину. У Відні встановлено ряд пам’ятних знаків укр. науковцям, які були чл. НТШ: меморіальну табл. І. Франкові (1993), пам’ятну— М. Грушевському (1996), барельєфну— І. Пулюєві та П. Кулішеві (1998), пам’ятник І. Франкові (1999), меморіальну табл. І. Горбачевському (2008).

Літ.: Хроніка НТШ. Львів, 1902, ч. 9, с. 34; Grzybowski K. Galicja 1848—1914. Historia ustroju politycznego na tle historii ustroju Austrii. Kraków, 1959; Batowski H. Rozpad Austro-Węgier 1914—1918 (Sprawy narodowościowe idziałania dyplomatyczne). Wrocław; Warszawa; Kraków, 1965; Die Habsburgermonarchie 1848—1918. Wien, 1973—1993, Bd. I—VI / Herausg. im Auftrag der Kommission für die Geschichte der österreichisch-ungarischen Monarchie von A.Wandruszka und P.Urbanitsch; 2000, Bd. VII / Herausg. im Auftrag der Kommission für die Geschichte der Habsburgermonarchie von H. Rumpler und P. Urbanitsch; Kann R. A. A History of the Habsburg Empire. 1526—1918. Berkeley; Los Angeles; London, 1977; його ж. The peoples of the Eastern Habsburg Lands. 1526—1918. Washington, 1984; його ж. Geschichte des Habsburgerreiches: 1526 bis 1918. Wien; Köln; Weimar, 1993; Brix E. Die Umgangssprachen in Altösterreich zwischen Agitation und Assimilation. Die Sprachenstatistik in zisleithanischen Volkszählungen 1880 bis 1910. Wien; Köln; Graz, 1982; Baier D. Sprache und Recht im alten Österreich. München; Wien, 1983; Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Мюнхен, 1985; Stourzh G. Die Gleichberechtigung der Nationalitäten in der Verfassung und Verwaltung Österreichs 1848—1918. Wien, 1985; Wereszycki H. Pod berłem Habsburgów. Zagadnienia narodowościowe. Kraków, 1986; Galantai J. Der österreichischungarische Dualismus. 1867—1918. Budapest; Wien, 1990; Україніка в збірках Австрії. Бібліотеки, архіви, музеї: Попередній довідник / Уклав П. Ричков. К., 1993; Кухар Р. Віденська „Січ“. Історія Українського Академічного Т[оварист]ва „Січ“ у Відні (1868—1947). В пам’ять 125-річчя від оснування „Січі“. К., 1994; Расевич В. Меморандум від липня 1915 р. до австрійського уряду про необхідність вживання національної назви „українці“ // Україна в минулому (К.; Львів), 1994, вип. V, с. 172—80; Buszko J. Polacy w parlamencie wiedeńskim 1848—1918. Warszawa, 1996; Stimmer G. Eliten in Österreich 1848—1970. Wien, 1997; Кріль М. М. Слов’янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини з українцями. 1772—1867. Львів, 1999; Попик С. Д. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. К.; Чернівці, 1999; Українсько-австрійські культурні взаємини другої половини ХІХ — початку ХХ століття / Гол. ред. О. Федорук. К.; Чернівці, 1999; Dziadzio A. Monarchia konstytucyjna w Austrii (1867—1914). Władza — obywatel — prawo. Kraków, 2001; Цьольнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко, Н. Іваничук. Львів, 2001; Грушевський М. Наукове товариство імені Шевченка // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; гол. ред. П. Сохань. Львів, 2002, т. 1: Серія „Суспільно-політичні твори (1894—1907)“, с. 188—201; Тейлор А. Дж. Габсбурзька монархія 1809—1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини / Пер. з англ. А. Портнов, С. Савченко. Львів, 2002; Бурім Д. В., Кучерук О. О., Маврін О. О. Наукова та видавнича діяльність Наукового товариства імені Шевченка в Європі. К., 2007; Аркуша О. Образ Австрії увисвітленні українських істориків Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ століття // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2008, вип. 16, с. 143—64; Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні: український напрямок. К., 2009; Шуманська Н. В. Історія Математично-природописно-лікарської секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893—1940). К.; Полтава, 2009; Кулинич М. „Вістник для русинів Австрійської держави“ як трибуна галицького українства. Львів, 2011.

Олена Аркуша, Мар’ян Мудрий

Стаття створена: 2015