БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро (* 05. 11. 1788, м. Москва, Росія — † 1850,?) — держ. діяч Рос. імперії, історик України, бібліограф, перекладач, син М. Бантиша-Каменського. Отримав ґрунтовну домашню освіту, виховувався у родині сенатора О. Теплова. 1800 працював перекладачем в архіві Колегії закордонних справ, готувався стати дипломатом. 1808 перебував у відрядженні на Балканах. Враження від поїздки виклав у кн.„Путешествие в Молдавию, Валахию иСербию“ (1810). Деякий час слухав лекції у Моск. ун-ті. 1816 назапрошення малорос. губернатора М.Рєпніна переїхав до Полтави, де обійняв посаду чиновника з особливих доручень, а з 1821 — правителя губ. канцелярії. У 1825—28 був тобольським, а 1836—38 віленським губернатором. Опісля обіймав посади в мін-ві внутр. справ та держ. інституціях. Унаслідок інтриг у Тобольську до 1833 був під слідством за звинуваченням у фінансових перевитратах, був виправданий. Написав спогади про цю історію „Шемякин суд в XIX столетии, или Ревизия Тобольской губернии“.

Осн. наук. зацікав.— історія України, біографістика. Б.-К. Д.— один із піонерів біографістики поч. ХІХ ст. На замовлення М. Рєпніна 1822 видав 4­томну „Исторію Малой Россіи“, яка до 1917 перевидавалася тричі. Найповніше погляди Б.-К. Д. на історію України репрезентує 2-ге вид. 1830. Написав „Словарь достопамятных людей русской земли“ (1836), „Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов“ (1840), істор. роман „Княжна Мария Меншикова“ (1833). Як історик, працював у рамках історіограф. традицій пізнього просвітництва. Перебував під впливом М. Карамзіна з його нахилом до белетризації і моралізаторства в дусі сентименталізму. О.Пушкін радився з Б.-К. Д. під час написання „Истории пугачевского бунта“ та використовував док-ти з архіву Бантишів.

Б.-К. Д. розглядав історію як своєрідну збірку не тільки певних фактол. відомостей, а й моралістичних прикладів для сучасників (як позитивних, так і неґативних), а мат-л внутр. історії — здебільшого як добірку цікавих спостережень, часто напівкурйозного характеру, своє рідний додаток до свідчень док-тів. В „Истории Малой России“ дотримується безстороннього, скептично-розсудливого погляду на етнографію, вірування, матеріальну та духовну культуру народу іт.ін.

Істор. діячі в зображенні Б.-К. Д.— не сліпі знаряддя божественної волі, а реальні, живі люди, особисті пристрасті та прагнення яких є гол. причинами істор. подій. Уперше у висвітленні укр. історії широко залучив актові док­ти: дипломатичне листування, дарчі грамоти та маніфести, гетьманські універсали йтексти угод і договірних статей. Окрім того, використав док-ти приват. архівів, картограф., етнограф. та епіграф. джерела, а також чимало праць своїх попередників — укладачів козацьких літописів, зх.європ. авторів, рос. істориків. Б.-К. Д. розглядав Україну як частину Росії. Його „История Малой России“ охоплює період від розселення слов’ян. племен у Сх. Європі до ліквідації царизмом автономії Лівобережної України наприкін. XVIII ст. У рецепції Б.-К. Д. укр. історія виступає як хаотичне нагромадження подій та факт. подробиць, які часто навіть не вкладаються у певні хронол. сегменти. Автор визнає дві найголовніші віхи в історії Малоросії: приєднання до Росії та ліквідацію Гетьманщини. Відтак татарська навала, лит. доба виглядають не як самостійні істор. періоди, а як певні епізоди з хронол. канви подій.

Щодо походження укр. козацтва, то в1-му вид. своєї праці Б.-К. Д. дав цілком правильні і справедливі пояснення. Однак згодом під впливом М. Карамзіна стверджував кавказьке походження козацтва (від касогів чи черкесів). Постійно проводив чітку межу між запорожцями (про яких неґативно відгукувався) і малорос. (реєстровими) козаками. Багато писав про Хмельниччину, створив галерею колоритних портретів укр. гетьманів істаршин: тут і „честолюбивый и лукавый“ І.Виговський, і „малодушный“ Ю.Хмельницький, і „мстительный исвирепый“ І.Брюховецький, і „храбрый, властолюбивый, но малодушный, неосновательный“ П. Дорошенко — та їхні антиподи, які орієнтувалися на Росію: М. Пушкар, Я.Сомко, Д. Многогрішний, І. Самойлович. Осн. критерієм оцінки укр. політ. діячів була їхня вірність Переяславській угоді. Розповідаючи про події XVIII ст., Б.-К. Д. зміщував акценти на проблеми політ. становища укр. земель у складі Рос. імперії. Причину обмеження влади лівобережних гетьманів Б.-К. Д. вбачав у „зраді“ гетьманів і старшин, а також численних зловживаннях старшини владою. З другого боку, автор критично оцінив „кротких, но слабых“ І. Самойловича та І. Скоропадського за їх надмірну поступливість царському уряду іпротиставив їм тих, які змогли поєднати цілковиту лояльність до уряду з піклуванням про збереження політ. самоврядування України (Д.Апостола, К. Розумовського, П. Полуботка).

Тексти до праці подав у формі витягів із док-тів, включених до „Истории Малой России“. Їх передав мовою, наближеною до мови першої пол. ХІХст., замінюючи архаїзми. У додатках до „Истории Малой России“ текст дещо змінений, а в „Источниках Малороссійской исторіи“ (1858) збережений. У випадках пошкоджень тексту док-тів непрочитані місця позначені крапками, кількість яких залежить від обсягу пропущеного тексту. Вид. док-тів Б.-К. Д. можна вважати значним внеском у формування ранньої, ут. ч. укр. археографії. Вадою публікацій цих джерел був брак археограф. заголовків та приміток. Док-ти подано повністю, а також у вигляді витягів. У більшій част. випадків вказано інформацію про місце зберігання док-та, рік та номер справи. До док-тів інозем. мовами у ряді випадків подавався переклад. Загалом методика роботи з джерелами та істор. л­рою, при-йоми публікації джерел, притаманні Б.­К.Д., були характерними для більшос ти дослідників другої пол. XVIII — першої третини ХІХ ст. Под. методику у подальшому застосовували археограф. установи. Архів Б.-К. Д. з історії України опубл. 1858 О. Бодянський. Крит. ставлення автора до низки джерел дало йому можливість зробити деякі спостереження за „Історією Русів“ Б.­К. Д., яку розглядав як „мутне джерело“, хоча досить часто посилався на неї у 2-му вид. „Истории Малой России“.

Б.-К. Д. був одним із перших істориків, які у своїх працях інформували про укр. збирачів істор. джерел, таких як А.Чепа, О. Шафонський, О. Рігельман таін. Саме з твору Б.-К. Д. дослідники дізналися про надання А. Чепою мат-лів Б.­К. Д. та Я. Марковичу і зникнення частини їх після раптової смерти Марковича в Петербурзі, також про збирання істор. джерел Г.Тепловим та його намір написати історію України. Після смерти Г. Теплова всі мат-ли отримав І. Єлагін. Творчість Б.-К. Д. завжди була у полі зору вчених НТШ. Згадки про „Историю Малой России“ та „Источники Малороссийской истории“ містяться у наук. доробку майже всіх істориків НТШ. Деякі зних намагалися визначити місце Б.-К. Д. у розвитку укр. історіографії. Вперше короткі зауваження зробив 1892 Д. Багалій. На його думку, праця Б.-К. Д. наприкін. ХІХ ст. зберегла лише бібліограф. значення. Він неодноразово принагідно згадував про „Историю Малой России“ усвоїх дослідженнях. У „Нарисах української історіографії...“ вчений висловив думку, що найцікавішим розділом у 2-му вид. праці Б.-К. Д. є 5-й — про устрій, побут та звичаї запорожців на Січі.

М. Василенко у ст. „К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя“ (1894) зазначив, що, попри прорахунки та брак критики під час використання джерел, Б.-К. Д. зробив вагомий внесок в укр. історіографію. Заслугою Б.­К. Д. є систематизоване зображення подій укр. історії та публікація багатьох джерел України. Його гол. працю М. Василенко називав „відправним пунктом“ для багатьох досліджень з історії України, вона спонукала до нових питань. Так, сам М. Василенко відштовхувався від праці Б.-К. Д. у статті про П.Полуботка. Однак 1911 дослідник усе ж не рекомендував „Историю Малой России“ своїм слухачам на вчительських курсах у Полтаві, вважаючи її „застарілою та не відповідною новітнім вимогам та висновкам науки“. М. Грушевський увів діяльність Б.-К. Д. у процес укр. нац. відродження поч. ХІХст. Попри те, що, вслід за М.Максимовичем, М. Грушевський вважав „Историю Малой России“ „досить блідою та сухою“, він подібно до ін. історіографів надавав особливе значення опубл. уній док-там.

Натомість В. Антонович у 1880—90 обмежився лише принагідними згадками про дослідження Б.-К. Д. у статтях та лекційних курсах. Він уважав, що ця праця цікава тільки „набором архівного матеріалу, який Бантиш-Каменський вніс у свою історію“. Вчений відзначив факт впливу цієї праці на істор. погляди Т. Шевченка, однак піддав критиці автора „Истории Малой России“ (як, утім, і М. Маркевича) за некритичне використання „Історії Русів“, унесення у розповіді з історії козацтва невдалих гіпотез та недоречних фактів. У ст. „Молдавские сведения о месте погребения и могиле Мазепы“ В. Антонович відзначив помилку Б.-К. Д., який твердив про поховання гетьмана у Варні.

Козакозн. част. праці Б.­К. Д. розкритикував Д. Яворницький. „Историю Малой России“ використовував у своїй праці про Мазепу д. чл. НТШ, швед. історик А. Єнсен. Багато дрібних зауважень про наук. діяльність Б.-К. Д. у перші десятиліття ХХст. подали учні М. Грушевського. Поширеним був порівн. аналіз праць Б.-К. Д. та М. Маркевича. Так, О. Грушевський відзначав, що М. Маркевич залежав від Б.-К. Д., але на відміну від нього не був державником-централістом. Однак С. Томашівський зазначав, що „История Малой России“ „стоїть о ціле небо вище від тодішніх „історій“ та літописів, хоч би тому, що основана у великій частині на архівнім матеріалі“. Користування цим мат-лом він, однак, вважав недосконалим. До хиб праці відносив йофіційне, рос. забарвлення ідеології історика. І.Крип’якевич тим часом трактував „Историю Малой России“ першим академ. проектом укр. істор. синтези. У контексті козакозн. студій працю Б.-К. Д. у 1920-х рр., апотім і в діаспорі використовували д.чл. НТШ Н.Полонська-Василенко та О.Оглоблин.

Невеликі зауваження своїх попередників та сучасників синтезував у 1920—30­х рр. Д. Дорошенко. В „Огляді української історіографії“ (1923) він зауважив, що цінність „Истории Малой России“ полягає увикористанні Б.-К. Д. великої кількости невідомих архів. док-тів і актів. Наприкін. 1920-х рр. Д. Дорошенко опубл. статтю про генезу „Истории Малой России“, де намагався підкреслити вплив козацько-автономістських традицій на Б.-К. Д. Зокрема, він висунув суперечливе твердження про те, що Б.-К. Д. демонстрував лише „формальну лояльність“ до рос. престолу. Водночас у „Нарисі історії України“ (1932) Д. Дорошенко вперше чітко постулював, що ця праця є „першою науковою історією України“. Не менш ориґ. була думка Д. Дорошенка про те, що в „Истории...“ простежуються „сліди загальноліберальних поглядів та гуманного світогляду“, властиві козацько-старшинській еліті поч. ХІХ ст. Утім, у статті 1940 він, услід за М. Грушевським, зазначав, що „История...“ Б.­К.Д. „була виложена сухо і в надто лояльному щодо Росії дусі“, вже не згадуючи про „формальність“ цього духу. Свої погляди на значення діяльности Б.-К. Д. історик докладно подав у праці „Дмитро М.Бантиш-Каменський і його „Исторія Малой Россіи“. З листування Д. Дорошенка та В.Липинського відомо, що Д.Дорошенконаписав цю працю у 1925—26 до ювілейного тому „Записок НТШ“, бажаючи виправдати своє обрання чл. НТШ. Однак дослідження не вийшло друком. Д.Дорошенко безуспішно намагався опубл. свою працю і в рад. Україні, зокрема в ювілейній збірці на пошану Д. Багалія, але й тоді до опублікування не дійшло. (Лише нещодавно рукоп. цієї праці виявив в одному з київ. архівів та опубл. історіограф В.Андрєєв.) Д. Дорошенко вперше в укр. історіографії подав докладну біографію Б.-К. Д. на тлі суспільно-політ. та істор. ситуації в Україні на поч. ХІХ ст. Учений зауважував прогалини та наївні висновки в „Истории Малой России“. Повторивши поширену тезу про цінність архів. бази, використаної Б.-К. Д. упраці, Д.Дорошенко запропонував нову тезу у дусі державницької школи вукр. історіографії, що водночас підкріплювала його концепцію з праці 1929: „Автор держався погляду на автохтонність українського народу на заселеній ним землі, про тяглість і неперервність його історичного процесу від часу появи слов’ян, предків сучасних українців — і до кінця існування тої форми козацької державності, яку звемо Козацької Державою або Гетьманщиною“.

В укр. діаспорі про праці на укр. тематику Б.-К. Д. згадували І.Борщак, С.Величенко, Л. Винар, З. Когут, Т. Мацьків, А.Яковлів. У їхніх згадках переважали історіограф. оцінки М. Грушевського та Д.Дорошенка і козакозн. контекст. Зокрема, А. Яковлів використовував окр. джерельні згадки з „Истории Малой России“ у дослідженні правничого змісту угоди Б. Хмельницького зМосковією 1654. Однак до другої пол. 1990-х рр. праці д.чл. НТШ Д. Дорошенка залишалися найґрунтовнішими дослідженнями біографії та наук. діяльности Б.-К. Д.

Пр.: Путешествие в Молдавию, Валахию иСербию. М., 1810; Деяния знаменитых полководцев и министров, служивших в царствование императора Петра Великого. М., 1813; История Малой России. М., 1822, ч. 1—4; 1830, 1842, 1903, ч. 1—3; К., 1993; Жизнь Мазепы. С портретом иснимком подписи. М., 1834; Словарь достопамятных людей русской земли, содержащий в себе жизнь и деяния знаменитых полководцев, министров и мужей государственных, великих иерархов православной церкви, отличных литераторов и учёных, известных по участию в событиях отечественной истории. M., 1836, ч. 1—5; Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов с 48-ю портретами. СПб., 1840, ч. 1—4; Источники Малороссійской исторіи, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. 1649—1722: В 2-х част. // ЧИОДР, 1858, кн.1; Россиянин пред гробом патриарха Гермогена. М., 1906; Историческое собрание списков кавалерам четырех российских императорских орденов. М., 1914.

Літ.:Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д.Бантиш-Каменський // Праці Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова уПразі: Наук. зб. / Під ред. В. Сімовича. Прага, 1929, т. 1, с. 90—110; його ж. Дмитро М.Бантиш-Каменський і його „Исторія Малой Россіи“ // Ейдос. К., 2006, вип. 2, с. 14—73; Кравченко В.В. Д.М. Бантиш-Каменський // УІЖ, 1990, № 4, с.88—94; № 9, с. 72—80; його ж. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга пол. XVIII — серед. ХІХст.). Х., 1996, с. 158—91; Гуржий А. И. Штрихи к портрету„настоящего историка“ // Бантыш-КаменскийД. Н. История Малой России. 5-е репр. изд. К., 1993, с. 5—16; Замлинський В. Батько і син Бантиш-Каменські: Сторінки біографій // КС, 1994, № 1, с.76—83; Атаманенко А. Є. Внесок Д.М. Бантиша-Каменського в процес формування української етнографії // Наукові записки. Острог, 1997, с.44—46; його ж. „История Малой России“ Д.М.Бантиша-Каменського: Порівняльний аналіз першого і другого видань // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1: На пошану професора Миколи Павловича Ковальського. Дніпропетровськ, 1997, с. 407—12; його ж. Д. М. Бантиш-Каменський — історик України / Автореф. дис. ... канд. істор. наук. К., 1998; його ж. Наративні джерела та історична література в творчості Д. М. Бантиша-Каменського // Осягнення історії: Зб. праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського. Острог; Н.­Й., 1999, с. 119—36; його ж. Д.М. Бантиш-Каменський // Історіографічні дослідження вУкраїні / Відп. ред. Ю. А. Пінчук. К., 2002, вип.12: Визначні постаті української історіографії ХІХ—ХХ ст., с.30—51; Дубровіна Л. А. Бантиш-Каменський Микола Миколайович // Українські архівісти: Біобібліограф. довід. К., 1999, вип.1: ХІХст.— 1930-ті рр., с. 35—37; Ясь О. В. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (поч. ХІХ — кін. 80-х років ХХст.) // Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження. К., 2003, с. 526—28; його ж. „Свій“ серед „чужих“, „чужий“ серед „своїх“. „История Малой России“ Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя: (до 220-річчя Дмитра Бантиша-Каменського) // УІЖ, 2009, № 2, с. 160—94; Дзира І. В. Джерельна основа „Історії Малої Росії“ Дмитра Бантиш-Каменського // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. К., 2005, вип. 10, с. 265—84; Андрєєв В. Історія однієї зниклої праці, або Про те, що відбувається із знищеними рукописами (робота Д. Дорошенка „Дмитро М. Бантиш-Каменський і його „Исторія Малой Россіи“) // Ейдос. К., 2006, вип. 2, с. 5—13.

Олександр Музичко

Стаття створена: 2015