БАРВІНСЬКИЙ Володимир (крипт., псевд.: Б. В., В., В. Б., Р., В-р Б-й, Василь Б., Василь Барвінок, Василь Барвінський, Maurycy, О-га, Римидович, Римидолов) (* 25 (13). 02. 1850, с. Шляхтинці на Тернопільщині (нині — Терноп. р-ну Терноп. обл.) — † 01. 02 (22. 01). 1883,— м. Львів. Похований на Личаківському цвинтарі, автор надгробного пам’ятника (1892) — скульптор С. Левандівський) — громадсько-політ. діяч, публіцист і письменник.
Н. у священичій родині. Брат О. Барвінського. Поч. освіту здобув у нар. школах с. Шляхтинці і в м. Тернополі, серед.— у Терноп. (1861—67) та 2й Львів. (1867—68) г-зіях. 1868—72 навч. на правничому ф-ті Львів. ун-ту. Після закінчення університет. студій і річної практики в суді 1873—80 працював конципієнтом у канцеляріях львів. адвокатів. Канцелярську роботу поєднував з акт. громадсько-політ. та культурно-просвітн. діяльністю у т-ві Промова В. Барвінського. Додаток до газети „Правда“ (Львів, 1„Просвіта“, також був ред. у 1876—80 народовецького журн. „Правда“. Активно займався самоосвітою. Від 1880 зосередився винятково на редактор. та публіцист. праці. Крім журн. „Правда“, ред. газ. „Діло“ (1880—83). Чл. т-в „Просвіта“, „Руська бесіда“, Руського пед. т-ва, Ставропігійського ін-ту, один з організаторів та ідеологів народовецької орієнтації.
Осн. зацікав. Б. В.— громад. та політ. діяльність, публіцистика, літературно-худож. творчість та літ. критика. Доклав значних зусиль до створення газ. „Діло“, де на перших етапах опубл., за підрахунками І. Левицького, бл. 230 статей і розвідок на політ., громад., наук. й літ. теми з життя українців Галичини. Більша част. публікацій Б. В. була відгуком на поточні питання, які часто втрачали актуальність: „...найбільша часть тих праць (окрім чисто літературних) має ефемерний, публіцистичний характер: їх плодив один момент і пожирав другий“ (В. Гнатюк).
Під впливом поезій Т. Шевченка, Ю. Федьковича та істор. оповідей про козацтво Б. В. зацікавився історією та мовою сх. реґіо-нів України, усвідомлював потребу піднесення осв. рівня народу, в якому вбачав гол. джерело нац. поступу. 1867 переїхав до Львова, де потрапив у середовище нац. суперечок між прихильниками проукр. (народовцями) і панрус., русофільської (москвофілами) орієнтацій. Виступаючи на боці народовців, недовго був одним із лідерів цієї національно-політ. течії. 1868 став наймол. чл.-засн. тва „Просвіта“, а 1874 обраний до його управи першим генеральним кореспондентом зі завданням вести листування з авторами, збирати мат-ли до друку. Свої публікації у вид. „Просвіти“ зосереджував головно на темі підвищення осв. й морального рівня селянства, зокрема поборення пияцтва й уникнення лихварської залежности. 1874 правління т-ва „Просвіта“ з ініціативи Б. В. скерувало до австрій. мін-ва справедливости (юстиції) петицію з вимогою призначати у Сх. Галичині нотарів (нотаріусів) зі знанням укр. мови. Як представник центр. управи „Просвіти“, виступав із розлогими промовами на зборах філій т-ва.
Активно сприяв формуванню в Галичині Шевченкового культу. Деякі з промов Б. В. із нагоди Шевченкових річниць (1875—76 і 1878) з’явилися друком і стали програмними маніфестами народовців. Гол. роль Кобзаря вбачав у відродженні „історичного духа нашої народности“. Під претекстом шевченківських днів сформулював і оприлюднив концепцію істор. розвитку України. Історію Руси-України трактував як конфлікт місцевої високорозвинутої європ. культ. цивілізації зі сх. антицивілізаційними (за його словами, „дикими“) азійськими силами, що досягнув кульмінації у період козаччини. Згодом до нього додався українсько-польс. національно-політ. конфлікт, зумовлений відступом польс. владної верхівки Речі Посполитої від засад слов’ян. братерства. Значну част. відповідальности за занепад України у поперед. століття поклав на недалекоглядність козацької старшини, відтак закликав надалі не персоніфікувати нац. розвиток, а пов’язувати його з піднесенням осв. й морального рівня народу та формуванням інтеліґенції. Відкидав будь-які соціаліст. мотиви в розвитку новочас. укр. нац. руху, стверджуючи, що „народний ідеал не перечить конечности витвореня ріжних верств суспільности, але домагається зовсім свобідного нічим не упривіліованого переходу кождої єдиниці з одної верстви у другу, свобідного розвою всіх моральних і материяльних сил кождої єдиниці“. Виклав власну концепцію історії України загалом і Галичини зокрема у публ. виступі 29 (17). 11. 1880 з нагоди століття вступу на австрій. трон цісаря Йосифа ІІ. Характеризував Річ Посполиту як „бездушний державний організм“ та „анархію вельмож“, у якій „сила перемагала правду“. Українсько-польс. відносини в Речі Посполитій трактував як боротьбу непримиренних протилежностей — з одного боку, прагнення „руського народу“ до свободи й рівноправности, що нагадувало про себе розкиданими по всьому краю „високими могилами“, а з ін.— „безграничну своєволю польського панства“, що проявлялася в політ., соціальному й реліг. гнітові українців. Б. В. змальовував катастроф. екон. та культурно-осв. стан укр. народу, зокрема гр.-катол. духовенства, в ост. століття існування Речі Посполитої, а відтак перехід Галичини під владу монархії Габсбурґів, зокрема правління Йосифа ІІ, трактував як поч. матеріального й духовного відродження після глибокого занепаду. Виступав з австрофільських, але не монархічних позицій. Був прихильником республікан. устрою, який „має своїм ідеалом свободу, найбільше і найдорожче добро чолов±ка“. У випадку Речі Посполитої вважав, що причиною її занепаду став не республікан. устрій, а „духовна й моральна деморалізація шляхетського стану“. Більшу част. істор. відомостей про минуле України у складі Речі Посполи-тої запозичував із праць М. Костомарова.
Б. В. писав прозові твори. За жанровими ознаками вони поділяються на родинно-побутові та соціальні повісті й оповідання, об’єднані спільною тематикою: зображення життя духовенства, пропаґанда нац. ідей та створення типу народовця (мелодрам. повісті „Скошений цвіт“ і „Сонні мари молодого питомця“); дидактично-моралізаторські оповідання зі сільс. життя („Мужик і пан“, „Трийцять літ тверезости“). Осторонь у запропонованому поділі стоять „Химерні любощі“, названі О. Огоновським „фантастичною повістю“. Можливу композиційну недовершеність, нединамічність прози Б. В., надмірний дидактизм, який інколи межував із менторством, а також ідеалізацію типажів компенсувала гарна літ. укр. мова. Був автором ряду ліричних поезій. Видавав у Львові як літ. дод. до газ. „Діло“ „Бібліотеку найзнаменитіших повістей“, у якій вийшли перші перекл. укр. мовою творів М. Гоголя, Ч. Діккенса, Е. Золя, Е. Ожешко, І. Тургенєва, Г. Флобера. У повісті „Скошений цвіт“, присвяченій Ользі Гузар (згодом дружині В. Левицького — Василя Лукича), вперше в укр. лрі Галичини порушив проблему емансипації жінки. У листах до О. Гузар (1877) Б. В. наголошував на першорядній ролі жінки й матері у формуванні патріот. почуттів на рівні родини, а також нац. свідомости. Літературно-худож. творчість Б. В. згодом критикував І. Франко за сентименталізм, композиційну незрілість, брак реалізму й надмір „патріотичного многослів’я“. (Спочатку оцінював діяльність Б. В. захоплено-позитивно, підкреслюючи його жертовність на користь інтересів народу, незламність духу тощо.)
Не був чл.-засн. Товариства ім. Шевченка (1873), однак належав до того самого інтелектуально-культ. й політ. середовища, реалізував спільні вид. проекти, пов’язані, зокрема, з діяльністю створ. 1874 Друкарні Т-ва.
Встановив і деякий час підтримував контакти з укр. діячами Наддніпрянщини, зокрема з П. Кулішем, М. Драгомановим, М. Костомаровим. Результатом співпраці з П. Кулішем стало вид. у Львові „Псалтиря“ (1871). Стосунки з П. Кулішем завершилися відкритим конфліктом 1876 на стор. журн. „Правда“. Тоді, уже як ред. журн., Б. В. виступив із програмою нової редакції („Погляди на історию руського народу“, 1876), яку опубл. як відповідь на Кулішеву „Мальовану Гайдамащину. Словесний забуток незнаного автора“. Б. В. розкритикував погляд П. Куліша на козаччину й особливо гайдамаччину як на винятково руйнівні рухи і виступив на захист Шевченкового бачення цих істор. процесів. Він писав: „Приглянувшись сій боротьбі треба конче добачити щось важнійшого в тій „козацько-шляхоцькій“ війні. Поминувши релігійну сторону, виступає тут ясно питанє соціяльне, питанє жизни павперизму і аристократизму, простолюдців і можновладства, питанє чи переможе польске шляхоцьке, чи руське громадське право. А такі питання надто поважні, щоб їх можна збути одним словом „розбишацтва и розбишацького розливу крови без усякої людськоі мети“ („Погляди на историю...“). Так само конфліктом закінчилися відносини між Б. В. і М. Драгомановим ([Драгоманов М.] Антракт з историі українофильства (1863—1872). Написав Українець; Опізнаймо ся (Лист в редакцію „Правди“ та ін.). Драгоманов уважав Б. В. типовим представником середовища галицьких народовців, критикуючи його за незнання новітніх суспільно-політ. і культурно-інтелектуальних течій, за виняткову зосередженість на мовно-нац. проблематиці, ненаук. уявлення про українсько-рос. відносини. Б. В., своєю чергою, звинувачував М. Драгоманова в русифікації „Київської громади“ та симпатіях до соціалізму, ідеї якого вважав „пустими мріями“.
На зламі 1870—80-х рр. Б. В. сформулював гол. засади укр. варіанта концепції „органічної праці“, що передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, впровадження його в контекст європ. політ. цінностей. Майбутнє українства узалежнював від тривалої наполегливої та сумлінної праці кожного на своєму місці, від послідовного проведення у життя принципу особистої й нац. гідности. У листі до Лукіянова (1882) підкреслював відповідальність інтеліґенції перед сусп-вом: „Українська інтеліґенція повинна зрозуміти, що вона чоло українського або як ми кажемо руського народу [...]. Тож перше повинна пробуркатись українська інтеліґенція і станути твердо і с повною самовіжою на національнім грунті, вона повинна порозуміти свою народність яко самостійний організм національний, пізнати його силу и задачу, стати українською и доперва тоді взятися за працю в народі. Інтеліґенція єсть свічник, що повинен присьвічувати поступови народа, а не коптіти темною темрявою“. У питанні про сусп. роль інтеліґенції опонував М. Костомарову, критикуючи нехтування ним мовно-нац. критеріїв. Уважав, що гол. умовою сусп. розвитку українців „мусит бути переобразованє рускої інтелігенції в св±дому інтелігенцію національну“. У праці „Досліди з поля статистики“ (1882), написаній за результатами перепису населення 1880, актуалізував ідею поділу Галичини на укр. та польс. адмін. частини, при тому вперше в укр. публіцистиці посилався на значні культ. (не тільки нац.) відмінності між сх. та зх. частинами провінції. У звинуваченнях поляками галицьких українців у пророс. орієнтації вбачав намір правлячих кіл загальмувати розвиток укр. нац. руху і знайти претекст для посилення полонізації. Був прихильником опертя нац. руху на активність нар. мас і відмови від практики кулуарних рішень. Організатор першого укр. нар. віча у Львові (1880). Шукав способи перетворення народовців на впливову незалежну, але легітимну політ. силу. В умовах поч. 1880х рр. вважав оптимальною для народовців політику лавірування у стосунку як до старорусинів (русофілів), так і до польс. політ. угруповань. На шпальтах газ. „Діло“ пропаґував гасло спільної праці для народу без різниці партій. З 1881 став д. чл. Ставропігійського ін-ту, що створило додаткові можливості розвитку приват. контактів між русофілами й народовцями та формувало передумови входження народовців у велику політику. 1882 Б. В. ініціював переговори між народовцями і русофілами, що закінчилися укла данням угоди, згідно з якою ці політ. угруповання зберігали орг. та ідеологічну самостійність, але повинні були щоразу об’єднувати свої сили для проведення загальнонац. акцій на виборах до Галицького сейму й австрій. парламенту — Держ. ради. У цьому ж контексті виступав за налагодження рівноправних українсько-польс. взаємин. Листувався з Я. Чер вінським, одним із лідерів польс. ліберальних демократів, і кн. Р. Чарторийським.
Був чл. Товариства ім. Шевченка. До створення НТШ не дожив, але більша частина його суспільно-політ. та національно-осв. ідей лягла в основу діяльности Тва. Чимала кількість публікацій і худож. книжок його б-ки влилася згодом у Бібліотеку НТШ. О. Маковей публ. на стор. „Записок НТШ“ рец. на працю О. Титова „Переписка Кулиша с Володиміром Барвинским в первой половин± 1871 года“ (1899, т. ХХІХ), О. Кравець — ст. „Художньо-стильові особливості повістярської прози Володимира Барвінського“ (2000, т. ССХХХІХ), М. Мудрий — „Угоду між галицькими народовцями і русофілами 1882 року“ (2002, т. ССХLІІІ). Мат-ли про Б. В. публ. у „Віснику НТШ“ (1993, ч. 6—7; 1994, ч. 8—9; ч. 10—11).
Пр., тв.: Бесіда Володиміра Барвіньского виголошена на музикально-декляматорскім вечері у Львові в XIV. роковини смерти Тараса Шевченка / Додаток до 6-го ч. „Правди“. Львів, 1875, 24 с.; Вексель и лихва — наша б±да! Наука про те, як наші люде мають ратуватись від лихвярских рук и з вексльовых довгів і як можна хоронити наші маєтки від заглады. Львів, 1875, 88 с.; Бесіда Володимира Барвінського, виголошена на музикально-декляматорськім вечері у Львові в XV. роковини смерті Тараса Шевченка, дня 11. марта 1876 / Додаток до 6-го ч. „Правди“ р. 1876 [Львів, 1876], 16 с.; Погляди на историю руського народу // Правда (Львів), 1876, 31 (19) липця, ч. 13—14, с. 505—17; 15 (3) серп., ч. 15, с. 562—70; Трийцять л±т тверезости. Опов±данє про те, що треба робити, щоб статися тверезым чолов±ком. Львів, 1876, 128 с.; Скошений цвіт (Виїмок з галицьких образків). Львів, 1877, 139 с.; Слівце до опізнаня [Відповідь п. Українцеви (М. Драгоманову) на лист „Опізнаймося“ Ч. 1 і 2 „Друга“] // Правда (Львів), 1877, 3 (15) лют., ч. 3, с. 106—16; 16 (28) лют., ч. 4—5, с. 141—66; Поезия Т. Шевченка а наше народнє житє. Бесіда Володимира Барвінського виголошена в XVII-і роковини смерті Тараса Шевченка в ратушевій салі у Львові на литературно-музичнім вечорі // Правда (Львів), 1878, т. І, с. 213—30; Безталанне сватаньє. Образок з галяцкого житя написав Василь Барв±нок. Львів, 1880, 356 с.; В стол±тн и? роковины вступленя на австрійскій престол ц±саря Іосифа ІІ (1780—1880). Львов, 1880, 50 с.; Бес±да Володимира Барв±ньского выголошена на народнoм в±чу Русинoв дня 18 (30) листопада 1880 для умотивованя другои резолюціи о економичных справах // Д±ло (Львів), 1880, 16 с.; Клеветникам Руси // Там само, 16 (28) серп., ч. 63; 20 серп. (1 верес.), ч. 64; 23 серп. (4 верес.), ч. 65; Просв±т±мся! // Там само, 1881, 11 (23) цв±тня, ч. 29; 25 цв±тня (7 мая), ч. 32; 16 (28) червця, ч. 46—47; 20 червця (2 липця), ч. 48; 25 липця (6 серп.), ч. 58; Яка може бути згода межи Русинами? // Там само, 25 падолиста (7 груд.), ч. 92; 28 падолиста (10 груд.), ч. 93; 2 (14) груд., ч. 94; 5 (17) груд., ч. 95; 12 (24) груд., ч. 96; Задач± рускои интелигенціи на Украин± // Там само, 1882, 28 цв±тня (10 мая), ч. 32; 1 (13) мая, ч. 33; 5 (17) мая, ч. 34; 12 (24) мая, ч. 36; 15 (27) мая, ч. 37; 22 мая (3 червця), ч. 39; Досл±ды з поля статистики // Там само, 17 (29) листоп., ч. 89; 20 листоп. (2 груд.), ч. 90; 24 листоп. (6 груд.), ч. 91; 1 (13) груд., ч. 93; 4 (16) груд., ч. 94; 11 (23) груд., ч. 96 (Окр. вид.: Досліди з поля статистики. Львів, 1901 (Літературно-наукова бібліотека, ч. 17 / Відповідає за редакцию: В. Гнатюк), 50 с.); Сонні мари молодого питомця. Опов±данє Володимира Барв±ньского. Львів, 1884; G?os sp. W?odzimierza Barwi?skiego o potrzebie pojednania si? Rusin?w z Polakami [Лист-меморіал В. Барвінського до Я. Червінського від 4 листопада 1882 р.] // Gazeta Narodowa (Lw?w), 1885, 16 maja, N 111; Письмо пок[ійного] Володимира Барв±ньского [до о. Гната Рожанського в Хот±ни під Калушем]. Львів 4 жовтня 1879 // Д±ло (Львів), 1889, 1(13) цв±тня, ч. 74; Материяли до істориї українсько-руського життя і письменства. Листи Володимира Барвінського до панни Ольги Гузарівни (тепер пані Левицької) [1877] // Правда (Львів), 1892, верес., т. XIV, вип. XLIII, с. 568—74; Материяли до істориї українсько-руського життя і письменства. Лист Володимира Барвінського до пок[ійного] Лукиянова в Києві. Львів, 3. грудня 1882 // Там само, 1894, марець, т. ХХ, вип. LXI, с. 200—02; Материяли до істориї українсько-руського життя і письменства. Листи Володимира Барвінського до Льва Гузара [1877] // Там само, верес., т. ХХІІ, вип. LXVII, с. 650—52; Материяли до істориї национально-культурного розвитку українсько-руського народу. Листи пок[ійного] Володимира Барвінського і Евгенія Желехівського до проф. Ол. Барвінського [Листи В. Барвінського від 3 серп. 1877 і 14 груд. 1879] // Там само, 1895, т. XXV, вип. LXXX, 18 (30) мая, с. 332—36; вип. LXXXI, 3 (15) черв., с. 367—68.
Арх. дж.: ІЛ НАН України, від. рукопис. фондів і текстології, ф. 135 (Барвінський О. Г.), спр. 3019; ЛННБ України, від. рукоп., ф. 11 (Барвінські).
Літ.: Мальована Гайдамащина. Словесний забуток незнаного автора / Подав письменній громаді П. Куліш // Правда (Львів), 1876, 15 (3) мая, ч. 9, с. 349—58; 30 (18) мая, ч. 10, с. 384—94; 15 (3) червця, ч. 11, с. 420—27; 30 (18) червця, ч. 12, с. 460—71; Украінець [Драгоманов М.]. Антракт з историі українофильства (1863—1872) // Там само, 30 (18) червця, ч. 12, с. 471—79; 31 (19) липця, ч. 13—14, с. 523—29; 15 (3) серп., ч. 15, с. 575—81; 19 (31) серп., ч. 16, с. 624—33; його ж. Опізнаймо ся. (Лист в редакцію „Правды“) // Друг (Львів), 1877, 8 н. с. с±чня, ч. 1, с. 12—14; 23 н. с. с±чня, ч. 2, с. 28—31; Федір Чорногора [Танячкевич Д.]. Лжепророки // Правда (Львів), 1877, 30 (18) червця, ч. 12, с. 462—64; Франко І. На смерть Володимира Барв±ньского дня 3. лютого (22. с±чня) 1883 [Львів, 1883], 4 с.; його ж. Із переписки П. Куліша з Галичанами 1870—1871 р. // Записки НТШ. Львів, 1898, т. XXVI, кн. VI, с. 6—16; його ж. Переписка Кулиша с Володимиром Барвинским в первой половине 1871 г. // КС, 1898, т. 63, кн. 10, с. 83—117; його ж. З остатніх десятиліть ХІХ в. // ЛНВ (Львів), 1901, т. XV, кн. VII, с. 7—8; Споминки про житє и д±яльність Володимира Барв±ньского. У Львов±, 1884 [випр. 1885], 136 с.; Австро-руські спомини [1867—77] М. Драгоманова / Накладом Івана Франка. Львів, 1892, част. 5 (Літературно-наук. б-ка, кн. 15, с. 441—53); Барв±нскій Володимір // Прикарпатска Русь в ХІХ-м в±ц± в біографіях и портретах єи д±ятелей, с увзглядненьем зам±чательных людей, котрых 1772 р. застав при жизни, написав на пoдстав± автобіографичных записок и архивально-библіотечных матеріялoв Иван Ем. Левицкій. Львoв, 1901, т. І, вып. 4, с. 200—24; Перше письмо М. Костомарова до редактора „Діла“ Володимира Барвіньского [1882] // Руслан (Львів), 1905, 6 груд. (24 падолиста), ч. 261; Друге письмо Костомарова до редактора „Діла“ Володимира Барвіньского. 7 липця с. с. 1882 р. Павловск // Там само; Олесницький Е. Сторінки з мого життя. Львів, 1935, част. І (1860—1890); Павлишин С. Сага роду Барвінських. Рід Барвінських в історії української культури // Вісник НТШ. Львів, 1993, ч. 6—7, с. 16—18; 1994, ч. 8—9, с. 10—12; Мудрий М. Польські ліберал-демократи та українське питання в Галичині у 80х рр. ХІХ ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична, 1997, вип. 32, с. 99—109; його ж. Листування Б. Дідицького з В. Барвінським як джерело до вивчення українського національного руху в Галичині початку 80-х років ХІХ ст. // Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних. Мат-ли Міжнар. науково-практич. конференції 20—21 вересня 1996 року. Львів, 1999, с. 52—64; його ж. Українські народні віча у Львові 1880 і 1883 років (місто на шляху до масової політики) // Львів: місто — суспільство — культура: Зб. наук. праць. Львів, 1999, т. ІІІ, с. 333—47; його ж. Угода між галицькими народовцями і русофілами 1882 року // Записки НТШ. Праці Історично-філос. секції. Львів, 2002, т. CCXLIІІ, с. 653—85; Шаповал Ю. Г. „Діло“ (1880—1939 рр.): Поступ української суспільної думки. Львів, 1999; Кравець О. Художньо-стильові особливості повістярської прози Володимира Барвінського // Записки НТШ. Праці Філол. секції. Львів, 2000, т. ССХXХІX, с. 128—45; Чорновол І. Володимир Барвінський у світлі свого листування з Яном Червінським (до 150-річчя від дня народження В. Барвінського) // Lw?w. Miasto — spo?ecze?stwo — kultura. Studia z dziej?w Lwowa pod red. K. Karolczaka. Krak?w, 2002, т. IV, s. 221—34; Барвінський О. Спомини з мого життя / Упоряд. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. К., 2004; Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. К., 2007.
Мар’ян Мудрий