БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ

БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ — одна з найважливіших подій у житті Укр. церкви, основою якої є акт розриву з Константинопольським патріархатом і об’єднання частини Рус. (українсько-білорус.) правосл. церкви з Римо-катол. церквою у межах Київ. митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Після 1596 реліг. спільнота, яка постала внаслідок Б. ц. у., отримала наз. „Уніатська церква“ (від кін. ХVIII ст.— Гр.-катол. церква, в незалежній Україні — Укр. гр.-катол. церква).

До істор. передумов Б. ц. у. належить ряд чинників: поширення унійної ідеї потридентським католицизмом, акт. місійна діяльність єзуїтів у Сх. Європі, провал спроб Рима здійснити конверсію на католицизм правосл. Московії у 80­хрр. XVI ст., принижене становище православ’я у Речі Посполитій порівняно з панівною Катол. церквою, кризові явища в церк. житті Київ. митрополії (особливо акцентуються моральний занепад та низький осв. рівень духовенства), зміни в реліг. культурі українсько-білорус. церкви в другій пол. XVI ст., які свідчать про конфесійно-культ. відкритість до впливів Заходу, втручання Константинопольського патріарха Єремії ІІ у справи митрополії в 1588—89, програми церк. реформ кін. 80­х— першої пол. 90-х рр. XVI ст. та невдалі спроби виходу з них, конфлікт церк. братств із єпископатами та конфлікти в середовищі ієрархії, сприятлива міжнар. політ. ситуація наприкін. століття.

Процес, що призвів до укладення Б.ц. у., був етапним, багатогранним і багатоплановим. Вважається, що першими в другій пол. XVI ст. проект реґіональної унії сформулювали С. Гозій і П. Скарга, які запропонували Правосл. церкві визнати примат Апостольської столиці зі збереженням сх. обряду. Згадана ідея була арґументовано викладена у творі П. Скарги „O jedności Kościoła Bożego pod jednym Pasterzem“ (1577), присвяченому протекторові православ’я кн. В.-К. Острозькому. П. Скарга акцентував на кризових явищах у правосл. церк. житті та на потребі реформи з допомогою укладення унії. У 1580—90-х рр. ідею реґіональної унії церков пропаґував папський легат А.Поссевіно, який оптимістично розглядав її як засіб навернення всього правосл. Сходу.

Одне з чільних місць інтерпретації генези Б. ц. у. займає мотивація дій єпископату Рус. церкви, який схилився до унії та його програми, що генерувалася в першій пол. 90-х рр. XVI ст. Ієрархію приваблювало становище католицизму в Польс. державі, а також можливість зберегти через унію релігійно-культ. самобутність українсько-білорус. церкви. Каталізатором унійного процесу були внутр. конфлікти, серед яких переважав конфлікт братств і мирян із єпископатом. У кожного з ініціаторів унії були й особисті мотиви.

Остаточній програмі унії, що налічувала 33 пункти, підписані 01. 06. 1595, та ухвалам Берестейських соборів (у жовт. 1596) передували декларація унії 1590, „артикули“ кн. В.-К. Острозького, торчинська декларація унії 02. 12. 1594, артикули та обіжники митр. М. Рогози, пункти „Договору латинського і руського духовенства“ 1595. Згадані етапи розвитку унійного процесу проходили з конфліктами.

Унійні наміри вперше задекларовано у грамоті 24. 06. 1590, підписаній у Бересті чотирма єпископами: луцьким Кирилом Терлецьким, пінським Леонтієм Пелчицьким, львів. Гедеоном Балабаном і холм. Діонісієм Збіруйським. Декларація укладалася таємно, і сам унійний процес спочатку мав, за слушним виразом М. Грушевського, характер „клерикальної інтриги“. У всіх унійних док-тах, включаючи і декларацію унії 1596, підпорядкування Папі Римському допускалося за умови збереження сх. обряду (церемоній, літургії, церк. порядку тощо), яке повинні були гарантувати Папа і польс. король.

Першими ініціаторами унії в середовищі ієрархії були К. Терлецький і Г.Балабан. Прихильником унійної ідеї вважається і київ. воєвода кн.В.-К. Острозький, який ще на поч. 1580-х рр. вів переговори з Римом. Викладена ним 1593 коротка програма вважається універсальною, тобто такою, що передбачала заг. згоду церков на засадах рівности обрядів (саме на таких засадах ґрунтувалася Флорентійська унія). Передбачалася згода на унію сх. патріархів, моск. царя і Волощини, що надавало програмі Острозького утопічного характеру. 1593 унійний табір поповнився новопризначеним володимир. і берестейським єп. І. Потієм. Перехід митр. М.Рогози до унійного табору був найпізнішим (груд. 1594). Загалом пункти унії митрополита відіграли незначну роль в унійному процесі, проте його К. Терлецькийособиста згода мала вирішальне значення. Торчинська декларація єпископату Рус. церкви (груд. 1594) вважається визначальною з огляду на підпис митрополита та догматично-канон. обґрунтування унії церков: її доцільність виводилася з потреби ліквідації розколу християнства, небезпеки поширення єресей, а також поганської неволі патріархів.

Остаточні артикули унії, прийняті 01.06. 1595, підписали М. Рогоза, К. Терлецький, Й.Гоголь, І. Потій та Л. Пелчицький. 12 черв. Г. Балабанбуло укладене соборне послання до Папи, яке підписали всі єпископи (додалися підписи Г. Балабана і М.Копистенського), що затверджувало К.Терлецького та І. Потія делегатами Рус. церкви до Рима. У другій пол. 1595 під впливом кн. В.-К. Острозького з унійного процесу вийшли Г. Балабан і М.Копистенський.

17. 07. 1595 у Кракові червневі артикули Б. ц. у. поділено на дві частини: для Апостольського престолу і для польс. короля. До Рима передано їх злиту редакцію, яку вваІ. Потійжають найважливішою. Артикули Б. ц. у. уміщують догматичні, обрядово-літургійні, культурно-осв., юридично-соціальні та ін. вимоги. Християн. догмати, за невеликим винятком, трактувалися у дусі компромісної флорентійської традиції, стверджувалася незмінність сх. візант. обряду та літургії, чітко заманіфестовано намагання перешкодити латинізації. Для артикулів характерний яскраво виражений національно-захисний характер, прагнення обмежити патрональне право польс. королів, посилення внутрішньоцерк. дисципліни на зразок Лат. церкви, особливо єпископ. адмін. та канон. влади. Не відкидалося й порозуміння сх. церков із Римом. Програма реґіональної унії Рус. церкви відрізнялася від планів універсальної унії кн. В.­К. Острозького і від програми реформи православ’я церк. братств. Вона явно різнилася від намірів ін. суб’єктів унійного процесу— Рима та Речі Посполитої. Лише деякі аспекти зближували її зі заг. контрреформаційною програмою католицизму.

У Римі артикули були піддані ретельному аналізу теол. експертами, проте так і не стали предметом переговорів. Етапом унійного процесу були урочистості в Римі 23. 12. 1595, коли І. Потій та К. Терлецький на святковій церемонії у Папи Климента VIII прийняли катол. віросповідання, зокрема догмат про походження Святого Духа в тридентійському, а не флорентійському формулюванні. Визначальними для долі унії були також булли Папи Климента VIII: „Великий Господь“ (23. 12. 1595) і „Годиться Римському Архієреєві“ (23. 02. 1596). Ці та ін. рим. док-ти встановлювали юрисдикційний статус Рус. церкви під патронатом Апостольської столиці, проте вони не можуть трактуватися як повне прийняття Берестейської програми, позаяк до визнання рівности обрядів так і не дійшло.

Остаточно унійне питання мало вирішитись на архиєрейському соборі Київ. митрополії, ідея скликання якого виникла під час розвитку унійного процесу. Після повернення Потія і Терлецького з Рима вже йшлося про спільний собор двох конфесій: уніатської (ще нечисленної) і правосл. Згоду на собор дали Папа Климент VIII і король Сиґізмунд ІІІ. 21.08. 1596 митр. М. Рогоза призначив його скликання на 06. 10. 1596. В ін. недатованому архиєрейському посланні, зверненому передовсім до вищого кліру, чітко визначалася мета собору: досягти згоди зі зх. церквою. Лист дає підстави говорити про близькість поглядів митрополита до ідеї „універсальної унії“, обстоюваної кн.В.-К. Острозьким. Згадані засади були розвинені в док-тах Берестейського унійного собору, проте в них домінували ін. положення: безумовне визнання примату Апостольської столиці і звинувачення сх. церкви в схизмі, що було характерним для позиції римо-катол. ідеологів унії.

Місцем собору було призначено Берестя-Литовське. Не дійшовши порозуміння, обидві конфесії 08. 10. 1596 почали соборувати нарізно: уніати — в міській церкві св. Миколи, а правосл.— в оселі М.Райського, де зупинився кн.В.­К.Острозький. Спільний собор, який би об’єднав прихильників і противників унії, не відбувся. Згідно з джерелами, учасників Берестейських соборів налічується 175 — 24 уніати і 151 правосл.

На унійному соборі зібралося 9 духовних уніатів: митр. М. Рогоза, єп. І. Потій, К. Терлецький, Г. Загоруйський, Й.Гоголь та Д. Збіруйський, які представляли шість єпархій митрополії (митрополичу, володимирсько-берестейську, луцько-острозьку, полоцьку, пінсько-турівську і холмську). Учасниками собору було також троє архимандритів: мінський, брацлавський і лавришівський. Римо-католиків також налічувалося дев’ять: три єпископи — луц. Б. Мацейовський, львів. Д. Соліковський і холм. С. Гомолінський; четверо ченців-єзуїтів — П. Скарга, М. Лятерна, К. Нагай і Ю. Раб; двоє греків із Рима — П. Аркудій і Ю. Мошетті. Світських представників на соборі було небагато — шість осіб: вілен. воєвода М. К. Радзивілл, канцлер ВКЛ Л. Сапєга, берестей. староста Д. Халецький, кам’янец. каштелян Я. Претвич, кн. Я. Шуйський та інстигатор Калинський. Ця частина собору представляла найвпливовішу златинізовану магнетерію ВКЛ.

Собор під проводом митр. М. Рогози прийняв чотири ухвали: 8 жовт. прийнято декларацію про перехід до унії; 9 жовт.— дві окр. ухвали про екскомунікацію києво-печерського архимандрита Н. Тура і екскомунікацію єп. Г. Балабана; 10 жовт. окремо скинуто з урядів єп. М. Копистенського і Г. Балабана, які не прийняли унії, а також правосл. духовенство.

Гол. док-том унійного собору є грамота Берестейської унії, яка базується на декларативному визнанні флорентійської ідеї єдности церков. У док-ті обґрунтовано мотиви унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти „розкольницькій“ політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, прагнучи до спасіння людських душ, митрополит з єпископами приступили до єдности з Римом. Док­т є декларацією урочистого проголошення унії, тому сповнений пафосом богоугодности і святости вчиненого, а також відповідальности за людські долі перед Богом. У ньому, як і в ін. ухвалах унійного собору, навіть не згадано про конкр. умови унії, прийняті рус. ієрархією напередодні і передані польс. владі та Папі.

Унійний собор розглядав питання про новий григоріанський календар і заснування семінарії. Проте вони не були відображені в спец. ухвалах. Вважають, що саме М. Рогоза був лідером Берестейського собору, бо тільки він міг твердо протистояти православним як митрополит усієї Київ. церкви. Господарями унійного собору були все-таки римо-католики (їх на соборі була більшість), з-поміж яких— єзуїти на чолі з П. Скаргою. Ост. дня роботи собору, у неділю, 20(10)жовт. 1596, відбулась урочиста літургія в церкві св. Миколи, на якій П. Скарга виголосив проповідь про єдність церкви, щасливу згоду і Христовий спокій.

Із 151 учасника паралельного православ. собору налічувалося 74духовні ос. і 77 світських. До складу духовного кола входило сім представників сх. правосл. церков, її патріархатів та монастирів: Н.Парасхес — протосинкел Константинопольського патріарха, К. Лукаріс — протосинкел і намісник Александрійського патріарха, невідомий товариш Никифора, белградський митр. Лукаш, бихрасуський єп. Паїсій, архимандрит монастиря св. Пантелеймона з Афону Матвій, архимандрит монастиря Симона і Петра з Афону Макарій. Склад учасників духовного кола за єпархіями такий: митрополича — 17, пінська — 6, володимирська і берестейська — 2, холмська — 1, луцька й острозька — 22, львівсько-кам’янецька— 10, перемишльська— 7 осіб. Не мала представництва лише полоцька архиєпархія, проте єпископів було тільки двоє— львів. Г. Балабан і перемишльський М.Копистенський. Авторитет духовного кола був підсилений вищою ієрархією зі Сходу, а також заблудівським протопопом Н. Козьменичем, екзархом митрополії. Архимандритів та ігуменів прибуло 11: лавришівський, супрасльський, лещинський, дорогобузький, степанський, дубненський, пересопницький, дерманський, жидичинський, смільницький, києво-печерський. Окрім того, в засіданнях брало участь 6ченців, монастирських священиків і проповідників, 25протопопів-намісників, 30 священиків, у т. ч. й братських. Світське коло було представлене делегатами: від митрополичої єпархії — 22 ос., від пінської — 2, від володимирсько-берестейської — 8, від луцько-острозької — 29, від львівсько-кам’янецької — 8, від перемишльської — 4. Полоцька і холмська єпархії не мали світських представників. Серед світських було чимало урядників: воєвод, каштелянів, хорунжих, войських, суддів, підсудків, стольників, чашників, городничих, писарів — переважно з Волині, Київщини, Брацлавщини та ВКЛ. Виділялися князів. роди: В.-К. Острозький зі сином Олександром, Ю. Друцький-Горський, Ю. Пузина, а також представники численних шляхетських родин. Поважним було представництво від братств: львівського, берестейського, бєльського, віленського (всього 22делегати).

Отже, доля унії залежала не тільки від великої кількости представників православних Волині з численних володінь кн.В.­К.Острозького. Досить численним було представництво від білорусько-литов. єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільні і Новогрудку. Серед учасників світського кола було кілька протестантів: польс. шляхтич М. Броневський, Д. Гулевич — посол із Волині, обраний на соборі маршалком світського кола, Ф. Чаплич-Шпановський — луцький земський суддя, О. Малинський (Єло-Малинський) — луцький ґродський суддя (майбутній луцький уніат. єп.). Дієвість правосл. собору ілюструється його ухвалами. 09. 10. 1596 прийнято гол. ухвалу „Апофазис“. Декрет, оголошений греком Никифором, скидав з урядів уніатів: митр. М. Рогозу і 5 єпископів— за розрив із Константинопольським патріархатом. Того ж дня собор прийняв ще три ухвали: синодальний універсал, протестацію в гол. трибунал та інструкцію делегатам до короля, в яких православні публічно оголосили свою незгоду з унією церков, а також волю до боротьби. Ще 08. 10. 1596 правосл. собор реабілітував С. Зизанія і вілен. братських священиків Василя та Герасима. На засіданнях собору виділявся кер. духовного кола протосингел Константинопольського патріарха Никифор, а також ігумени та архимандрити великих монастирів. Вирішальна роль В.­К. Острозького на правосл. соборі не підлягає сумніву.

Реліг. політика кн. В.-К. Острозького характеризується заг. толерантністю до інаковірних (він нікому не відмовляв у можливості християн. спасіння), проте вона, вочевидь, не поширювалася на його стосунки з уніатами. Запровадження Берестейської унії способом держ. патронату, за умови заг. спротиву вірних, В.­К. Острозький розглядав як порушення віровизнавальних свобод. Неприйняття князем Б. ц. у. ґрунтувалося на переконанні в тому, що ініціатори та прихильники реґіональної унії вчинили віросповідальну зраду. Тому князь застерігав від поглиблення розколу Рус. церкви, який може призвети до кровопролиття, на зразок подій у Франції. Прагнучи внутр. реформи церкви, В.­К.Острозький ішов задля цього на деякі поступки протестантам, а також римо-католикам, зокрема в орг. питаннях. Відтак, князь усвідомлював своє покликання репрезентувати всіх світських Київ. церкви. Вступаючи в контакти з протестантами, він нашкодив православним (особливо 1595, пославши свого представника на Торунський з’їзд протестантів), проте продовжував твердо стояти за канон. неподільність церкви.

Чи не найскладнішою проблемою історії Б. ц. у. є питання правосильности унійного і правосл. соборів. Уніати посилалися на канон. авторитет митрополита, який очолював собор, і застарілість прерогатив патріаршого екзарха Никифора, кер. правосл. собору, який не мав духовного сану. М. Грушевський, зокрема, зазначав, що після затвердження ухвал правосл. собору Константинопольським патріархом його канон. правосильність стала безумовною. Учений не заперечував і арґументів на користь правочинности унійного собору на підставі того, що перехід під зверхність Рима належав до компетенції митрополичого синоду, без участи мирян. Укладення унії було „державно“ правосильним, з огляду на легітимацію її урядом та законодавством Речі Посполитої. Хоча Уніат. церква після собору, на відміну від Правосл., була визнаною офіційно, однак привілейованою вона не стала, бо обіцяного зрівняння з Катол. так і не досягла. Протекція польс. уряду поширювалася лише на сферу її боротьби проти православних. Тому М.Грушевський визначає юрисдикційний статус Уніат. церкви як церкви „півпротегованої“.

З другого боку, Правосл. церква від Берестейського собору 1596 до відновлення ієрархії 1621 також мала проблеми з канонічністю, позаяк не мала митрополита (щоправда, мала двох патріарших екзархів). Відтак, і на уніатів, і на православних упала „тінь церковної анафеми“, а наслідки Б. ц. у. ніяк не вкладаються в прокрустове ложе неґативного чи позитивного. З одного боку, православним на чолі з В.-К. Острозьким не вдалося перешкодити укладенню унії, з другого — проект переходу до унії всієї митрополії зазнав поразки. Однією з причин такого становища була глибина правосл. консерватизму та відданість сх. еклезіальній традиції. Від поч. реліг. конфлікт набув національно-політ. характеру.

Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білорус. християнства (існували дві паралельні київ. митрополії), започаткували боротьбу Руси з Руссю, основою котрої стали проблеми формування нац. церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, яка вплинула на легітимацію священного права повстання козацтва проти Речі Посполитої. Правосл. Берестейський собор 1596 врятував, без сумніву, українсько-білорус. православ’я, яке розквітло в епоху П. Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церк. традицію, яка орієнтувалася на зх. взірці, а з часом сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з нац. конфесій українців. Так Україна вже в ранньомодерну добу наблизилася до релігійно модернізованої Європи. В цьому вбачається неперехідне значення Б. ц. у. як конкретно-істор. події кін. XVI ст.

Унієзнавство є ровесником самої події, зародившись у полемічних творах епохи Берестейських соборів кін. XVI — поч. XVII ст. У ХІХ ст. пріоритет у дослідженні Б. ц. у. належав рос. науці (М. Коялович, митр. Макарій та П. Жукович), у XX ст.— польс. (Е. Ліковський, А. Прохазка, К. Лєвіцький, К. Ходиніцький, упіслявоєнний час — О. Галецький, Л. Беньковський), а на сучас. етапі дослідниками унії є А. Миронович, А. Гіль, Т. Хинчевська-Геннель, Х. Дильонґова, Т. Кемпа.

Значний внесок у дослідження Б. ц. у. зробила укр. історіографія зусиллями львів. та київ. наук. шкіл. У ХІХ ст. проблеми Б. ц. у. досліджували М. Гарасевич, Ю. Пелеш і А. Петрушевич, також М. Іванішев, В. Антонович та О. Левицький. Проте широке наук. предметне дослідження Б. ц. у. розпочалося в епоху діяльности НТШ у Львові. Майже без винятку воно пов’язане з працями М. Грушевського та його учнів, меншою мірою— з І. Франком, К. Студинським та ін. Історії Б. ц. у. М. Грушевський присвятив великі розділи в V та VI т. „Історії України-Руси“, значну частину праці „Культурно-національний рух на Україні в ХVІ—ХVIІ віці“. У 20-х рр. ХХ ст. учений звертається до історії Берестя в кн. „З історії релігійної думки на Україні“ та у V—VI т. „Історії української літератури“. Цінними є також його унієзн. рецензії, статті, передмови до праць з історії церкви тощо. Однією з перших публікацій М. Грушевського на тему унії є рецензія на праці І.Франка та К. Студинського про „Пересторогу“, опубл. в „Записках НТШ“ (1896). Була опубл. спец. стаття про ієрарха Київ. митрополії „До біографії митрополита Онисифора Дівочки“. Дослідники відзначають, що М. Грушевський оцінював Б.ц.у. та реліг. боротьбу в Україні зі загальнонац. позицій двоконфесійного після 1596 укр. народу. У 1899 він писав: „Наш нарід належить до двох церков і налягати на церковні ріжниці, пропагувати церковну ексклюзивність — значило б причинятися до відлому галицької Руси від решти України-Руси, річи згубної для нашого народа...“ Відома й оцінка М. Грушевського наслідків Б. ц. у., яка, на його думку, „внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу“. Ще категоричніший погляд істориків щодо переговорів владик зкатоликами як змови проти своєї віри і суспільности. Загалом учений так і не зміг перебороти полемічного синдрому зрадництва єпископів-уніатів. В окр. працях історик пов’язував перспективи укр. нац. руху винятково з Реформацією. У наслідку він не приймає жодної зі сторін міжконфесійної боротьби. Як випливає із праць М. Грушевського, феномен Б. ц. у. та Уніат. церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого чинника укр. дійсности ХVІ—ХVIІ ст. новоутвор. українсько-білорус. церква змогла перетворитись на важливий чинник нац. відродження. Є підстави говорити про започаткування ученим нац. позаконфесійної історіографії історії Б. ц. у.

Після офіційного закриття 1940 НТШ над нац. унієзнавством працювали дослідники з діаспори — переважно василіянські історики і богослови. У незалежній Україні у відродженому НТШ зроблено серйозну спробу відновлення нац. традицій. З ініціативи та акт. участи НТШ у трав. 1995 у Львові відбувся Міжнар. слов’яно-мов. конґрес, присвячений 400-річчю Б.ц. у. Помітну роль у становленні сучас. укр. унієзнавства відіграли праці Б.Ґудзяка, автора ряду публікацій у „Записках НТШ“, а також монографії „Криза і реформа“ (2000), яка є першим в укр. науці дослідженням, спеціально присвяченим генезі Б. ц. у., спертій на багато невідомих джерел. Під кер. Б. Ґудзяка 1996 відбулися Берестейські читання. Унієзн. студіями та їх організацією спеціально займаються також чл. НТШ І.Скочиляс, Л. Тимошенко та ін. (статті та рецензії в „Записках НТШ“, монографії, збірки наук. студій).

У сучас. історіографії Б. ц. у. та її генеза розглядаються як складний комплекс внутр. процесів українсько-білорус. православ’я другої пол. ХVI ст., які були складовою важливих подій європ. християн. історії. Серед стереотипів, які тепер відкинуті унієзнавством,— думка про унію як винятковий продукт польс. та єзуїт. інтриг та егоїзму правосл. єпископату, пояснення унії як прагнення русинів-українців приєднатися до єдино істинної катол. віри та ін. Укр. історіографія позиціює українсько-білорус. християнство як нац. Київ. церкву (києво-руська християнська традиція), яка довела свою життєздатність в добу П. Могили (Slavia Ortodoxa). На ін. полюсі життєдіяла Slavia Unita, зреформована майже одночасно з Могилянською церквою.

Літ.: Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов Киевского Центрального Архива. М., 1858; Стрельбицкий И. Униатские церковные соборы с к[онца] XVI века до воссоединения униатов с православною церковью. Изд. 2-е. Одесса, 1891; Коялович М. Литовская церковная уния. СПб., 1895, т. 1; Студинський К. Причинки до історії унії. Критичні замітки на розвідку д-ра Івана Франка п. з. Z dzejów Synodu Brzeskiego 1596 r. // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1895, rocz.IX, zesz. 1, s. 1—22; йогож. Полємічне письменство в р. 1608// Записки НТШ. Львів, 1911, т.CIV, с. 5—37; ЛевицькийО. Внутрішній стан Західноруської Церкви в Польсько-Литовській державі в к[інці] XVI ст. та унія. Львів, 1900; Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). СПб., 1901; Великий А. Г. Злітопису Християнської України. Рим, 1969, кн.IV: XVI—XVII ст.; Плохий С. Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв. К., 1989; Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1994, т. V; 1995, т. VI; його ж. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці // Грушевський М. С. Духовна Україна. Зб. тв. К., 1994; його ж. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. К., 1995, т. V, кн. 2; т. VІ; Дмитриев М. В., Флоря Б. Н., Яковенко С. Г. Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI— начале XVII в. Часть I. Брестская уния 1596 г. Исторические причины / Отв. ред. Б.Н. Флоря. М., 1996; Макарий (Булгаков), митр. История русской церкви. М., 1996, кн. 5, 6; ТимошенкоЛ. Артикули Берестейської унії 1596 р. // УІЖ (К.), 1996, № 2; його ж. Берестейська унія 1596 р. Дрогобич, 2004; Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Пер. з англ. М. Габлевич. За ред. О. Турія. Львів, 2000; Дмитриев М. В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595—1596 гг. М., 2003; Собори Львівської єпархії XVI—XVIII століть / Упоряд. та істор. нарис І. Скочиляса. Львів, 2006.

Леонід Тимошенко

Стаття створена: 2015