БЕРНСЬКА УНІЯ (Бернська конвенція про охорону літ. та худож. творів) — міжнар. угода щодо автор. права, підписана 09. 09. 1886 в Берні (Швайцарія) десятьма країнами. Набула чинности 05. 12. 1886. Нині її чл. є 164 держави. Україна приєдналася 25. 10. 1995.
Понад 120 років до Б. у. вносилися зміни та доповнення. В основу конвенції покладено низку засад і принципів міжнар. автор. права (напр., нац. режим у цьому питанні, незалежність охорони, автоматична охорона та презумпція авторства). Відповідно до Б. у., будь-яка країна-учасниця мала надавати творам, що походять з ін. країн-учасниць, таку ж охорону, як і творам своїх авторів. За Б. у., автор. твори повинні захищатися автор. правом щонайменше 50 ро-ків від смерти автора, фотограф. твори — 25 років від створення знімків, а кінематограф.— 50 років від першого показу (або від створення, якщо за той час не було показу). Ці т. зв. виключні (екон.) права, які надаються лише авторам чи уповноваженим ними особам, стосуються будь-якої форми і жанру творчости, перекладу, публ. виголошення, публ. виконання, переробки, аранжування і взагалі внесення будь-яких змін у контекст і виконання твору тощо.
Від поч. положення Б. у. зазнавали критики, не всі її пункти були однозначно прийняті правниками. Деякі держави тривалий час зволікали з приєднанням до Б. у. У Європі це були передовсім АвстроУгорщина та Росія. 1900 до НТШ звернулося МВіО Австро-Угорщини щодо обґрунтування доцільности приєднання імперії до Берн. конвенції. Відповідь на це питання доручили підгот. д. чл. НТШ С. Дністрянському, який написав ціле дослідження п. н. „Берненьска унія і наше відношенє до неї“. Учений подав детальну генезу автор. права в Європі, виділив у його історії кілька періодів. На поч. європейці зовсім не знали цього права, тому твори авторів охоронялися спец. персональними привілеями. Пізніше ці привілеї поступилися загальнодерж. охороні, яка, однак, не могла проконтролювати передрук творів своїх авторів за кордоном. Ця ост. проблема особливо загострилася у зв’язку з бурхливим розквітом нац. л-р у XIX ст., що дало поштовх до відповідної міжнар. акції. Спочатку справи вирішувалися за двосторонніми міждерж. угодами, що для багатьох країн стимулювало прийняття Б. у.
С. Дністрянський зайняв виразно критич. позицію щодо цієї конвенції як з правового боку, так і зі суто практичної проблематики, що стояли тоді на порядку денному. Називаючи Б. у. „псевдоміжнародним договором“, дослідник наголошував на винятково матеріальних мотивах її прийняття. У конвенції вбачав потенційну шкоду, якої зазнають народи Сх. Європи, зокрема щодо перекладів ориґ. творів. На думку С. Дністрянського, Б. у. „не була ділом міжнародної конечности, але тільки висловом материялістичних змагань західно-европейских авторів і накладників, що своїм питомим інтересам зуміли надати державну марку“, а крім того, конвенція „не відповідає під технічним зглядом вимогам міжнародного законодавства. Она представляє ся хаотично, бо побіч найріжнороднійших постанов про охорону авторского права в поодиноких звязкових державах подає деякі імперативні норми, яким всі в рівній мірі підчинятися мусять. Ні формою, ні змістом не є она совершенним твором — проте годі взагалі вирозуміти, як можна нею одушевляти ся! Та на жаль числить она нині безліч — безкритичних — приклонників. Они не призадумались над тим, як неприродно повязані з собою постанови Берненьскої унії і які мотиви сего хаотичного систему“.
С. Дністрянський виходив із твердження, що Б. у. монополізує становище зх.європ. авторів супроти решти світу. В Австро-Угорщині прихильниками приєднання до унії були передовсім нім. автори, але дослідник наголошував, що треба зважати на думку „східних“ народів імперії, для якої Б. у. невигідна. Крім того, наголошувано, що конвенція принижувала значення духовної праці автора, призводила до рівня заробітчанства. С. Дністрянський водночас погоджувався, що авторові має належати певна нагорода за його творчість, але в ін. формі, ніж це передбачалося Б. у. Тому правник запропонував свій розв’язок цієї проблеми: мають бути створені нац. ін-ти, які б спеціально займалися виданням лри; вони повинні підтримувати всіх авторів, які працюють для народу; ці ін-ти і виконуватимуть роль посередника між авторами та публікою й оплачуватимуть творчу працю за певними критеріями — залежно від важливости твору і від матеріальних потреб автора; такі ін-ти повинні мати окр. фонди, оскільки самих лише прибутків від продажу л-ри недостатньо. Як наслідок, на думку С. Дністрянського, зникне гонитва за особистими зисками, відпаде потреба у приват. видавцях, автори матимуть матеріальне утримання, а продаж творів за низькими цінами полегшить розповсюдження л-ри. Таку утопічну схему сам автор визнав „надто ідеальною“ і відразу ж запропонував перехідний і компромісний („комбінований“) підхід — коли б поряд із нац. інтами діяли приват. видавці. І, на його думку, такий варіант до певної міри вже був створ. у Галичині, де охорона матеріальних потреб укр. авторів перебувала в руках нац. ін-тів, зокрема НТШ, а також Вид. спілки Ставропігійського ін-ту у Львові, але паралельно діяли й приват. видавці. Вадою цієї схеми було те, що згадані нац. установи під оглядом матеріальних можливостей ще не були „в силі дати авторам таку заплату, яка їм по крайній мірі прислугує“, а тому з цією метою треба було мобілізувати нац. зусилля. За словами С. Дністрянського, „...обов’язком нашої народности є оплачувати не лиш авторів самостійних праць, але і перекладників; не лиш артистів, що продукують самостійні твори, але і тих, що подають нам чужі твори в артистичних перерібках“. Очевидно, критич. погляд на Б. у. С. Дністрянського (та багатьох ін. правників Австро-Угорщини) був узятий до уваги урядовими колами, оскільки приєднання до Б. у. так і не відбулося до кін. Першої світ. війни та існування імперії. Австрія, Угорщина та ін. держави долучилися до. Б. у. щойно на поч. 20-х рр. ХХ ст.
Літ.: Дністрянський С. Берненьска унія і наше відношенє до неї // Часопись правнича і економічна. Львів, 1900, т. 1, с. 1—56 (та окр. відбиток); Оленєв В. С. Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів // Юридична енциклопедія. К., 1998, т. 1, с. 226; Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999; Ферчук А. Унікальний експонат Музею правової охорони інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність: Науково-практичний журнал (К.), 2009, № 9, с. 66—69.
Орест Заяць