БЕССАРАБІЯ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БЕССАРАБІЯ

БЕССАРАБІЯ (Басарабія, Бассарабія, Бесарабія) — істор. реґіон між р. Прутом і Дністром, гирлом р. Дунаю та Чорним морем. Нині осн. частина земель Б. розташована на території Молдови, а також на пд. зх. Одес. обл. (Буджак) та сх. Чернів. обл. (Хотинщина). До кін. XVIII ст.

Б. називали лише причорномор. побережжя у межиріччі Пруту та Дністра (що прибл. збігалося з територією істор. Буджаку), і щойно після Російсько-турец. війни 1806—12 цю наз. поширено на всю сх. частину Молдав. князівства. Нині термін „Б.“ затребуваний лише в історично-географ. працях чи культурол. значенні без політ. контексту.

В античності територія Б. становила пограниччя між дако-фракійськими племенами та скіфами (пізніше — сарматами). У VІ ст. до н. е. на березі лиману р. Тірас (Дністер) засновано давньогрец. місто-державу Тіра (нині на території м. Білгорода-Дністровського). У ІІ ст. територія Б. була під владою Рим. імперії, згодом цими землями проходили готи, гуни, авари, пізніше болгари і, врешті, осіли племена уличів та тиверців. Тоді територія Б. перейшла під владу Київської Руси, а пізніше — Галицько-Волинської держави. У серед. XIV ст. виникло Молдав. князівство, і в другій пол. ХІV ст. Б. увійшла до його складу. Водночас із кін. XIV ст. відбувалася генуезька колонізація у нижній течії Дністра. Важливими генуезькими портами стали Монкастро (Білгород) та Лікостомо (Кілія). Ці міста 1484 завоювали турки, а 1538 захопили решту тогочас.Б. Відтоді на цих землях поселялися татари, що отримали наз. „Буджацької або Білгородської орди“, яка формально підпорядковувалася то турецькому султанові, то крим. ханові, а втім, була майже незалежною. Саме ці татари пізніше від значалися акт. нападами на Поділля та Галичину. Фортеці Аккерман, Кілія та Ізмаїл із навколишніми територіями перебували під безпосередньою юрисдикцією Туреччини. Степове межиріччя нижнього Дунаю і Дністра почали наз. Буджаком, хоча паралельно вживалася наз. „Б“. (на тогочас. картах інколи охоплювала також і пд. сучас. Молдови). Турецько-татарське панування спричинилося до зменшення укр. населення в реґіоні. У другій пол. XVI ст. Б. неодноразово ставала об’єктом козацьких походів під кер. Д. Вишневецького, І. Свірговського, І. Підкови, С. Наливайка. 1602 під час повстання волохів проти Симеона Могили козаки активно діяли на морському побережжі Б., а в 1632 військо І. Сулими зайняло Кілію. Після зруйнування Нової Січі 1775 невеликі групи запорожців почали переселятися ближче до гирла Дунаю у Б.— під турецьке підданство. У Кучурганах у пониззі Дністра козаки отримали землі і спробували утворити Кіш, але через конфлікт із некрасовськими козаками були змушені переселитися за Дунай (сама Задунайська Січ географічно належить уже до ін. істор. реґіону — Добруджі). Упродовж XVIII ст. (після 1711) Б. кілька разів захоплювала Росія під час російсько-турецьких воєн. Після Бухарест. мирного договору Буджак та сх. част. істор. Молдавії (Молдав. князівства) з Хотином перейшли більш ніж на століття до Росії. Наз. „Б.“ поширювалася на всю територію Пруто-Дністровського межиріччя. 1812—28 Б. була областю на особливому становищі, яке на період 1828—65 було зняте, з 1873 — стала губернією. Восени 1917 у Кишиневі на зразок УЦР створено Сфатул Церій (Sfatul Ţării), який проголосив на території Б. Молдав. Дем. Республіку, а вже навесні 1918 її приєднано до Румунії. Вузька смуга вздовж лівобережжя Дністра у 1924—40 входила до складу УРСР як Молдав. АРСР. 1940 Б. як Молдав. РСР разом із Хотинським р-ном та Ізмаїльською обл. (існувала до 1956) була взята до складу СРСР.

Б. як реґіон неодноразово ставала об’єктом історично-географ., демограф. та етнограф. досліджень укр. науковців, у т. ч. чл. НТШ. Досліджував територію, нац. відносини у Б. С. Рудницький. Він видав у Відні дві розвідки, спеціально присвячені Б. (на зразок ін. розвідок про Волинь, Полісся, Підляшшя тощо). 1916 вчений умістив статтю про Б. та її значення для України у віден. тижневику „Ukrainisches Korrespondenzblatt“ (1916). 1918 С. Рудницький опубл. ще одну замітку про „бессарабське питання“, в якій виклав свої погляди на втрату цього реґіону для України і критикував несправедливий присуд Найвищої ради миру про передання Б. Румунії.

Намагаючись з’ясувати межі компактного проживання українців на території Б., С. Рудницький зауважив, що „границі суцільної української території в Бессарабії доволі трудно провести. Бессарабія це справжня мозаїка етноґрафічна. Всюди аж кишить від етноґрафічних ост-ровів, півостровів, чудернацьких закрутів“. Для вивчення цього питання вчений використовував карти О. Ріттіха („Этнографическая карта Европейской Россіи“, 1875), новіші мат-ли Л. Берґа. Пізніше дійшов висновку, що межі суцільної укр. території в Б. проходять через „килійський рукав Дунаю попри Вилків, Килію, Ізмаїл, озеро Катлабух, північна межа ізмаїльського повіту аж до ріки Ялпух, горі Ялпухом аж повище Комрату, потім через місцевості Чімішлія, Лейпціґ і північно-західня межа акерманського повіту аж до ріки Дністра“. Що стосується етнограф. межі укр. території за Дністром, то вона „покидає її понижче Сорок, йде на захід через Згурницю, Марамонівку, Дондюшани, східною межею хотинського повіту й доходить до р. Прута (с. Корпач), звідси ж Прутом до Новоселиці при давній австрійській границі. В рямцях тієї границі лежать: повіти хотинський і акерманський у цілості, східня половина ізмаїльського, південна окраїна сорокського з кусничком бендерського повіту. Це розуміється мінімальний обсяг української Бессарабії“ (С. Рудницький). Щодо кількісного співвідношення між національностями в укр. частині краю (площею17 тис. км2) С. Рудницький зауважив, що офіційні дані (з 1914) потребують коректи: частку українців варто збільшити (від 41,8 до 58 %), а румунів та росіян зменшити (відповідно від 18,9 до 9% та від 10 до 3%),— і підсумував: „Істнування значного кусника суцільної української національної території в Бессарабії не підлягає отже ніякому сумніву. Евентуальні посягання української держави на цілу Бессарабію вважав би я несправедливими. Та так само несправедливими є посягання Румунії на цілу Бессарабію. Тим сильніше виступає тут несправедливість і недоцільність рішення мирового конґресу“.

Вивчав географію та демографію Б. і В. Кубійович. Він зосереджував свою увагу також на питаннях істор. контексту заселення Б., українсько-румун. етнограф. кордону та етнічного складу населення на цій території. За В. Кубійовичем, „границя української території проходить на території Бессарабії на північ від Ізмаїла, Кілії, Чічми, Ескіполосу до озера Сасик (тут, в основному, повторює С. Рудницького); а звідси іде вона в північному напрямі в сторону Дністра, вздовж річок Когильник і відтак Сарати, на захід від Одеси аж до Росківця над Дністром. Звідтіля ця границя переходить на лівий берег Дністра і пробігає в віддалі 10—25 км від ріки, часом наближається зовсім до Дністра, а часом, як коло Бендер, вона завертає на бессарабський бік. Від Рибниці по Могилів-Подільський вона біжить здебільша вздовж Дністра, відтіля гостро скручує на захід, уже на терені Хотинщини, і йде на південь від осель Секуряни—Бричани аж до Прута й далі, уздовж цієї річки або на північ від неї, попри місцевості Липкани—Новоселиця, де й кінчається границя на території Бессарабії (отже ж частини давньої Росії), а починається межа на терені Буковини, що до 1918 р. належала до Австро-Угорщини“. В. Кубійович зауважив, що українсько-румун. етнограф. кордон на території Б. відповідає загалом кол. політ. границі поміж рад. Україною і рад. Молдавією, що існувала від літа 1940 до літа 1941.

Кількість українців та ін. народів на території Б. В. Кубійович встановлював спочатку (1943) на підставі опрацювань згаданого Л. Берґа, а потім рад. переписів населення („Національний склад населення Радянської України в світлі совєтських переписів з 17. 12. 1926 і 15. 1. 1959“, опубл. у „Записках НТШ“ (т. CLXIX, 1962). Окремо в Енциклопедії українознавства істор. частину ст. „Бассарабія“ написав А. Жуковський, докладно висвітливши політ. історію краю у першій пол. ХХ ст. (до 1947).

Історію Б. та її право досліджував д.чл. від Історично-філософічної секції НТШ А І. Новосівський, кол. буковин. суддя. Вчений подав заг. історично-топограф. відомості про Б., приділив велику увагу історії та правовим відносинам у краї. На думку Я. Падоха, праця І. Новосівського має у багатьох аспектах „піонерське значення“.

У „Записках НТШ“ протягом ХХ ст. також уміщено кілька рецензій-оглядів на бессараб. тематику. Це передусім здебільшого критичні рецензії В. Гнатюка на дві праці етнографа П. Нестеровського. Осн. закиди автора стосуються історично-етнограф. нарису про бессараб. русинів-українців. П. Нестеровський спирався на вже опубл. мат­ли, часто подані ін. авторами лише принагідно або й зовсім на аматор. засади, що не може бути підставою для наук. висновків. В. Гнатюк виявив зацікав. лише вміщеними у цьому вид. мат-лами-замовляннями, збірками загадок та прислів’їв, а також леґендами про св. Миколу і Касіяна. Крім того, вчений як наук. секретар НТШ нерідко виступав інформатором про етнограф. пам’ятки території Б. для ін., напр., для Л.Нідерле „про мапу Бессарабії“ тощо.

Б. цікавився М. Грушевський, рецензуючи у „Записках НТШ“ (1902, т. XLVI) статті Е. фон Штерна та О. Кочубинського, присвячені епіграфіці Аккермана (Білгорода). Відгуки загалом написані схвально. Особливе зацікав. виявив учений працями О. Кочубинського і, розвиваючи результати його дослідження, зауважив, що „аккерманський замок не був генуезькою будовою, з турецької ініціятиви поставленою, як думано давнійше, а збудований ще перед турками, за волоських господарів, дуже можливо — що таки й руськими (галицькими або з Великого князівства Литовського) будівничими, таким як Федорко, згаданий у написі 1440 р.“ Розвиваючи свою давнішу теорію укр. впливів на історію Румунії, М. Грушевський приурочує її також до румун. мови і культури. Крім того, в „Записках НТШ“ (1901, т. XLIII) вміщена рецензія С. Гуменюка на нарис О. Накко про цивільний устрій Бессараб. обл. на поч. ХІХ ст.— простий, але об’ємний огляд (переказ) статті, опубл. в „Записках ИООИД“.

Літ.: Скальковский А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. Одесса, 1848; Артемьев А. Бессарабская область. Список населенных мест по сведениям 1859 г. СПб., 1861; Свиньин П. Описание Бессарабской области // Записки ООИД, 1867, т. VI, с. 175—320; Накко А. История Бессарабии с древнейших времен. Одесса, 1873; Корнилович С. И. Статистическое описание Бессарабии собственно так называемой или Буджака с приложением генерального плана его края. Аккерман, 1899; Г[у]м[енюк] С. [Рец. на:] А. Н. Очерк гражданскаго устройства Бессарабской области с 1812—1828 г. // Записки ИООИД, [1900], т. XXII, с. 109—221 // Записки НТШ. Львів, 1901, т. XLIII, кн. V, с. 20—22; ГрушевськийМ. [Рец. на:] Штерн Э. Р. фон. Новый эпиграфическій матеріал найденный на юг± Россіи // Записки ИООИД, [1901], т. XXIII, с. 1—32; Штерн Э. Р. фон. О посл±дних роскопках в Аккерман± // [Записки ИООИД], [1901], [т.XXIII], с. 33—61; Кочубинскій А. А. Тура (Турас) — Б±лгород — Аккерман и его новая лапидарная надпись от 1454 года // [Записки ИООИД, 1901, т. XXIII], с. 29—198 // Там само, 1902, т. XLVI, кн. ІІ, с. 5—6; Weigand G. L. Die Dialekte der Bukowina und Bessarabiens. Mit еinem Titelbilde und Musikbeilagen. Leipzig, 1904; Г[натюк] В. [Рец. на:] Нестеровскій П. А. Бессарабскіе Русины. Историко-этнографическій очерк. Варшава, 1905, 174 + II c. // Записки НТШ. Львів, 1905, т. LXVI, кн. IV, с. 35—39; його ж. [Рец. на:] Несторовскій П. Матеріали по этнографіи бессарабских Русинов // КС, 1905, [кн.] X, с.73—125 // Там само, 1906, т. LXXIII, кн. V, с. 224—25; Кассо Л. Византийское право в Бессарабии. М., 1907; йогож. Россия на Дунае иобразование Бессарабской области. М., 1913; Могилянский Н. К. Географический очерк Бессарабии. Кишинев, 1910; його ж. Материалы для географии и статистики Бессарабии. Кишинев, 1913; Машков Н. В. Бессарабия. Географический и историко-статистический обзор состояния края. К столетию присоединения к России. Кишинев, 1912; Бутович В. Н. Материалы для этнографической карты Бессарабской губернии. К., 1916; Rudnyzkyj S. Bessarabien // Ukrainisches Korrespondenzblatt. Wien, 1916, N 19—20; його ж. Бессарабія // Воля (Відень), 1920, т. 2, ч. 3, с. 121—24; Берг Л. С. Бессарабия. Страна, люди, хозяйство. Пг., 1918; його ж. Население Бессарабии. Этнографический состав и численность. Пг., 1923; Дольник А. Бессарабия под властью румынских бояр (1918—1940). М., 1945; Жуковський А., Кубійович В. Басарабія // ЕУ. Париж; Н.-Й., 1955, т. 1, с. 96—99 (перевид. 1993); Бачинський А. Д. Народна колонізація пониззя Дунаю (остання чверть ХVІІІ — початок ХІХ ст.)// УІЖ, 1964, № 2, с. 97—101; його ж. Основные этапы крестьянско-казацкой колонизации Буджакской степи и низовий Дуная в ХVІІІ— нач. ХІХв. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы за 1964. Кишинев, 1966, с. 325—31; його ж. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии (ХVІІІ— нач. ХІХ ст.) // Материалы по археологии Северного Причерноморья. Одесса, 1971, вып. 7, с. 159—63; Анцупов И. А. Государственная деревня Бессарабии в ХІХ в. (1812—1870 гг.). Кишинев, 1966; його ж. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812—1870 гг.). Кишинев, 1978; Гросул Я. С., Будак И. Г. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии (1812—1861). Кишинев, 1967; Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800—1825 гг. М., 1970; Мунтян М. Экономическое развитие дореформенной Бессарабии // Ученые записки кишиневского госуниверситета. Кишинев, 1971, т. 117, с. 3—385; Кабузан В. М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья. Кишинев, 1974; Брысякин С. Культура Бессарабии. Кишинев, 1978; Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Поднестровья в ХІХ в. Кишинев, 1979; Новосівський І. Нарис історії права Буковини і Басарабії// Записки НТШ. Історично-філос. секція. Правнича комісія. Н.-Й.; Париж; Сидней; Торонто, 1986, т. CXCIX, с. 1—153; Андреева Е. А. Народоведение и этнография Бессарабии. Сборник материалов. Измаил, 1996; Володимир Кубійович / За ред. О. Шаблія. Париж; Львів, 1996, т. I, с. 51, 94, 190, 196, 219—22, 227, 298, 307, 311, 319, 407; Мельникова Л. С. Козаки у Північно-Західному Причорномор’ї (кін. XVIII — перша пол. XIX ст.)// Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку (Мат­ли VI Всеукраїнських істор. читань). К.; Черкаси, 1997, с. 162—69; її ж. Слов’яни на Дунаї в середині першого тисячоліття нашої ери // Українське Придунав’я: історичні парадигми буття і сучасність. Зб. наук. праць. К., 1997, вип. 2, с. 22—28; її ж. Адміністративно-політичний устрій Південної Бессарабії під турецьким пануванням в XVI—XVIIІ ст. // Науковий вісник Ізмаїльського держ. пед. ін-ту. Ізмаїл, 1998, вип. 3, с. 231—38; її ж. З історії залюднення краю// Українське Придунав’я. Ізмаїл, 1998, кн. 1, с. 81—110; її ж. Східнослов’янська колонізація Південної Бессарабії (V—ХІХ ст.) / Дис. ... канд. істор. наук. Одеса, 1999; Пригаріна Т. В. Традиційна календарна обрядовість слов’янського населення Південної Бессарабії та її трансформація протягом 20—70-х років ХХ ст. / Дис. ... канд. істор. наук. Одеса, 1999; Степанов В. Труды по этнографии населения Бессарабии XIX — начала XX вв. Кишинев, 2001; Лебеденко О. М., Тичина А. К. Українське Придунав’я: минуле та сучасне. Одеса, 2002.

Орест Заяць

Стаття створена: 2015