БОЯРИ, БОЯРИН - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БОЯРИ, БОЯРИН

БОЯРИ, БОЯРИН — представники вищого військ. стану в давній Русі та в удільних князівствах, пізніше у Великому князівстві Литовському, Молдові, Валахії та Моск. державі, а також у Болгарії, Сербії, Хорватії, Словенії. Походження терміна „Б.“ дискусійне: бой — воїтель, воїн; сканд. boaermen — знатна людина; тюркс. баяр, байлар — вельможа, багатий муж. ЗБ. формувалися намісники, військ. й адмін. керівники держави. Боярство виникло в період дружинної держави як ст. дружина і близьке оточення князя, під час феодалізації сусп­ва трасформувалося у феодальний стан — безпосередніх князівських васалів, розділившись на великих і менших Б. Теза про княжих (служилих) і земських Б., яку відстоювали І. Фроянов та його послідовники, досі дискусійна. Так само суперечливим є зачислення до Б. „старців градських“, яких згадано в найдавніших літописних зводах.

На Русі і в удільних князівствах Б. становили відкритий сусп. стан, доступ до якого був можливим для представників ін. військ. станів завдяки їхнім особистим заслугам і князівській волі. Теза багатьох учених про великі земельні володіння, могутність і постійне протистояння боярства та князів не підкріплена джерелами. Б. більшої част. земель повністю залежали від служби князям. Їхні земельні володіння були бенефіціями, а само боярство переміщалося за князями, коли ост. змінювали свої столи. Винятком було боярство Новгородської та Галицької земель, яке через політ. обставини не змінювало місця і не переїжджало за князями в ін. землі. Тому тут зі серед. ХІІ ст. сформувалася система спадкових феодів. На цих землях боярство брало акт. участь у міжнар. торгівлі, зливаючись із бюргерством. Екон. стабільність дала можливість місцевому боярству конкурувати з князями в боротьбі за владу, формуючи своєрідні політ. угруповання та „партії“. За прикладом угор. баронів, із якими галицькі Б. вступали в тісні політ., екон. і матримоніальні зв’язки, Б. стали боротися за поділ влади разом із князями. Під час цієї боротьби 1211 галицькі Б. наважилися навіть стратити своїх князів Ігоровичів, які розв’язали терор проти родин бунтівних Б. Деякі представники галицького боярства (Володислав Кормильчич) навіть зазіхали на князівські престоли.

Представники Б. обіймали уряди тисяцьких, воєвод, посадників, соцьких, десяцьких, двірських, конюших, мечників, чашників, стольників, скарбників тощо. У боротьбі за вплив на політ. рішення Б. використовували віче. Своєю чергою, реалізовуючи програму візант. зразка абсолютної влади, князі намагалися ліквідувати вплив віча, замінивши його княжою думою, яка формувалася з Б. і згодом стала боярською думою. Цей орган із XIV ст. став гол. представницьким органом при князях. Водночас боярський стан щоразу дужче диференціювався: з’явилися путні Б., панцерні Б. і т. д., діти боярські, які зливалися з дрібною шляхтою, тоді як вище боярство формувало окр. магнатський стан. Із його представників часто складалася боярська дума чи аналогічні їй органи (у ВКЛ пани-рада). До цього стану переходили і князі, які втрачали статус удільних. Дрібне боярство як стан у Речі Посполитій збереглося до кін. XVIII ст.

Під впливом ситуації на Русі боярство як вищий стан сформувалося і в князівствах Молдова та Валахія, де проіснувало до серед. ХХ ст. (в Молдові — до 1940, в Румунії — до 1945). Після завершення формування централізованої Моск. держави на поч. XVI ст. боярство трансформувалося в елітну групу, куди ввійшли тільки представники Боярської думи, котрі отримували від рос. правителів чин Б. На поч. XVIII ст., під час запровадження реформ Петра І, Боярську думу було ліквідовано, а чин Б. не внесли до реєсту (табелю) про ранги 1721,— він зник після смерти ост. його носія. Боярство як стан також було до кін. XIV — поч. XVст. у Болгарії, Сербії, Хорватії та Словенії.

Однозначного практикування Б. (боярства) як сусп. стану в наук. л-рі немає. Довгі роки триває дискусія навколо діяльности Б. і їхнього статусу та ролі у країнах Європи. В Україні проблему боярства часто обговорювали на стор. вид. НТШ такі дослідники, як М. Грушевський, М.Кордуба, І. Крип’якевич, О. Терлецький та ін. У своїх працях ці вчені вивчали боярство на Русі загалом, а особливо в Галицькому та Галицько-Волинському князівствах. Традиції досліджень боярського стану вивчають і нині, передовсім такі чл. НТШ: Л. Войтович, М. Волощук, О. Головко, А.Петрик, а також О.Майоров (С.-Петербург, Росія) та А. Юсупович (Варшава,Польща). Більшу част. своїх наук. спостережень і висновків про боярський стан давньої Руси та пізніших удільних держав, що формувалися на давньорус. традиції, ці вчені друк. у „Записках НТШ“.

Нині у традиціях укр. народу Б. присутній як свідок (шлюбний свідок), що є ключовою особою на весільній церемонії. Ці питання досліджував і про них писав у НТШ Ф. Вовк.

Літ.: Сергієнко М. [Грушевський М.] Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ. віці // Записки НТШ. Львів, 1892, т. І, с. 1—28; його ж. Галицьке боярство ХІІ—ХІІІ в. // Там само, 1897, т. ХХ, кн.VI, с. 1—20; його ж. Історія України-Руси. Львів, 1905, т. 3, с. 208—59; Терлецкий О. Політичні події на Галицкій Руси в р. 1340 по смерти Болеслава Юрия ІІ. Розвідка критично-історична // Записки НТШ. Львів, 1896, т. ХІІ, кн. ІV, с. 1—26; Кордуба М. Суспільні верстви та політичні партиї в Галицькім князівстві до половини ХІІІ столітя // Там само, 1899, т. ХХХІ—ХХХІІ, кн.V—VI, с. 1—42; Крип’якевич І. Де був Демян тисяцьким? Причинок до історії урядів в Галичині першої половини ХІІІ віку // Там само, 1905, т.LXVII, кн. V, с. 1—3; його ж. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1964; Barwi½ski B. Pieczęcie bojarów halicko-włodzimierskich z pierwszej połowy XIV w. // Miesięchnik heraldyczny. Lwów, 1909, t. 2, N 8—9, s. 116—19; Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1926, с. 268—76; Войтович Л. Зміни у суспільних відносинах. Поділ князівської верстви // Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ — початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000, с.444—60; його ж. Князі та інші верстви суспільства // Там само, с. 387—404; його ж. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006; Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. К., 2001; його ж. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. К., 2006, с. 253—57; Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. СПб., 2001; Петрик А. Боярство Галицько-Волинської держави (ХІІ—ХІV ст.) / Дис. ... канд. істор. наук. Львів, 2007; Волощук М. До питання про етнічне та соціальне походження Судислава (Бернатовича?) // Прикарпатський вісник НТШ, 2008, № 1, с. 127—45; його ж. „Вокняж­±ние“ галицьке Володислава Кормильчича (1210—1214рр., з перервами): міфи і реальність // Acta Posoniensia. Bratislava, 2009, vol. 10, р. 99—113; його ж. „Филя древле прегордый“ / Fila supruniensis. Маловідомі сюжети з історії Галицької землі першої половини ХІІІ століття // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, вип. 20. Львів, 2011, с. 189—96; Jusupoviƒ A. Elity ziemi halickiej i włodzimierskiej w czasach Romanowiczów (1205—1269). Studium prozopograficznie. Warszawa, 2011; його ж. Mirosław-piastun i Mirosław Halicki w przekazach „Kroniki Halicko-Wołyńskiej“ // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, вип. 20. Львів, 2011, с. 769—83; його ж. Elity ziemi Halickiej i Wołyńskiej w czasach Romanowiczów (ok. 1205—1269). Kraków, 2013; Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович. Біла Церква, 2013, с. 28—52.

Леонтій Войтович

Стаття створена: 2015