БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (* бл. 1623— † 17 (07). 06. 1668) — укр. військ. діяч, гетьман Лівобережної України. Н., імовірно, в шляхет. родині. З поч. нац. революції 1648—76 при дворі Б. Хмельницького виконував обов’язки „старшого слуги“ гетьмана. Осн. заняттям Б. І. на той час було виховання гетьманича Юрія, а також виконання дипломат. завдань: навесні 1656 відвідав Трансільванію з метою нормалізації українсько-трансільван. відносин та укладення військово-політ. союзу. З осени 1657 супроводжував Ю.Хмельницького в поїздці на навчання до Києво-Могилянського колегіуму. Навесні 1658, за дорученням гетьмана І. Виговського, відвідав Варшаву. Весною 1659 Б. І. перебував на Запорозькій Січі, де, за дорученням Ю. Хмельницького, вів агіта-цію проти І. Виговського. Восени того ж року обраний кошовим отаманом Запорозької Січі. 1661 прийняв титул кошового гетьмана. Відтоді вів акт. боротьбу за булаву гетьмана Лівобереж. України. У контексті цієї боротьби Б. І. першим із кошових відвідав Москву, мав аудієнцію в моск. царя Олексія Михайловича, після повернення в Україну зав’язав тісні контакти з рос. військ. адміністрацією, схилив на свій бік впливового єп. Мефодія (Максима Филимоновича). У той час енергійно виступав проти зміцнення гетьман. влади, посилення залежности рядових козаків і селян від старшини, поглиблення соціальної нерівности. Вдало проведена передвиборна кампанія дала змогу Б. І. на Чорній раді 1663 заволодіти гетьман. булавою. 17. 11. 1663 підписав Батуринські статті з представниками царя з 5п., що доповнювали „статті Б. Хмельницького“ і Ю. Хмельницького й посилювали залежність гетьмана від цар. адміністрації. Після цього Б.І., стративши гол. суперників у передвиборній боротьбі— Я.Сомка і В. Золотаренка та приборкавши опозицію, спрямував діяльність на зміцнення гетьман. влади в Україні, підпорядкування козацькій адміністрації міськ. населення, обмеження впливу Запорозької Січі на політ. життя гетьманату, впоряд. фінансів та ін. Намагався також поширити свій вплив на правобереж. част. Гетьманщини. Зазнавши опору з боку опозиції та її лідера єп. Мефодія, Б.І. прагнув досягти своїх цілей за допомогою цар. уряду. З цією метою восени 1665 першим з укр. гетьманів здійснив офіційний візит до Москви з великою делегацією, зустрічався з царем, який надав йому титул боярина, маєтності (Шептаківську волость) й одружив з княжною Долгорукою. Однак результатом поїздки стало не зміцнення гетьман. влади, а її подальше обмеження, зафіксоване у Московських статтях 1665. Після повернення Б.І. в Україну і спроб реалізувати Моск. статті авторитет гетьмана почав швидко падати. Прагнучи втримати важелі влади, а також протестуючи проти Андрусівського договору 1667, що здійснив міжнародно-правове закріплення поділу укр. земель між Польщею та Моск. державою, Б. І. у січ. 1668 оголосив про розрив з Москвою та об’єднання з правобереж. част. Гетьманщини й очолив антимоск. повстання.

07 (17). 06. 1668 побл. Диканьки, під час зустрічі військ Правобереж. і Лівобереж. України та проведення спільної ген. ради,Б. І. загинув від рук лівобереж. козаків. За наказом гетьмана об’єднаної України П. Дорошенка, тіло Б. І. було перевезено до м. Гадяча і там поховано з усіма гетьман. почестями.

Досить об’єктивні дані про Б. І. узагальнені в енциклопед. статтях М. Аммона (ЭБ-Е) й анонімній (Э Гр): „Б. И. как челов±к ловкій и пронырливый [...] писал в Москву униженныя письма, подавая надежду на бол±е полное подчинение Украйны московской власти; в то же время показывал себя сторонником казацкой и всенародной массы, угнетаемой войсковою аристократіей [...] Осенью 1665г. Б.И. [...] прі±хал в Москву с челобитьем об уничтоженіи привилегий малорусских городов, о собираніи доходов с них прямо в государеву казну, о присылк± воевод во вс± города, установленіи ц±ловальников и кабацкой виноторговли, народной переписи и, наконец, о присылк± митрополита из Москвы вм±сто выборного [...] Полковники, собранные Б. И. на раду в Гадяч± в янв. 1668 г., р±шили отторгнуться от Москвы и поддаться султану, посл± чего началось выт±сненіе царских воевод из малорусских городов и избіеніе московских людей“. „Б. былъ челов±к хитрый и ловкий. Под скромною вн±шностью в нем таились честолюбивыя мечты... Он был по природ± даровит; отличался наблюдательностью, которая много помогала ему в сношеніях с людьми; он обладал, если не образованием, то по крайней м±р± грамотностью и ум±ньем говорить. Сходясь с людьми, он скоро располагал их к себ± тонкою лестью, приятною скромностью или же широкими замыслами, наконец просто „обетницями и подарунками“. В Українській загальній енциклопедії (1933) П. Феденко наголошував на вмілому використанні Москвою класових антагонізмів в Україні, вважаючи, що Б.І. став лише інструментом у руках царизму, який прагнув якомога швидше інкорпорувати укр. землі.

Життям і діяльністю Б. І. цікавилися чл. НТШ. Досліджували діяльність Б. І. фундатор НТШ О. Кониський у ст. „З історії Руси-України: Де і якою смертію вмирали гетьмани Виговський, Брюховецький, Многогрішний, Самойлович і Дорошенко“ (1886). Згадав ост. період життя та обставини загибелі Б. І. Д. Яворницький в „Історії запорізьких козаків“ (1892—97), де детально описав період перебування Б.І. на Січі, обрання його завдяки демагогічним виступам, обіцянкам і підкупові „кошовим гетьманом“, угодовську політику щодо Москви й виразно неприхильну до старшини, перебіг наст. антимоск. повстання та особливу роль у ньому Запоріжжя і загибель Б. І. від рук учорашніх прихильників, особливо акцентуючи на зміні ставлення до Б. І. запорожців — від цілковитої підтримки до абсолютної ворожости, зокрема після того, як Б. І. запропонував цареві послати моск. воєвод з військом (1000 ратників) також у Запоріжжя, в міста Кременчук і Кодак. У „Записках НТШ“ працю рецензував М.Кордуба.

Я. Шульгин опубл. у „Записках НТШ“ (1899) розвідку „Україна після 1654 року“, в якій вказав, що вже від гетьманування Ю. Хмельницького Москва послідовно прямувала „до знищення автономії України і власти гетьмана“. Цар. адміністрація боролася за посилення своєї присутности в містах: за Юрія (внаслідок Переяславських статей 1659) моск. залоги й воєводи були в 6 містах ( Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав, Умань). Натомість Б.І. „сам запропонував завести їх на Україні (1665), сподіваючись сим придбати для себе ласку московського уряду“. Цей учинок Б. І., на думку історика, „був тим небезпечнійший, що він сам зрікся тієї практики, що забезпечувала давню адміністративну та судову управу на Україні“, і передав цю владу воєводам. Дії ост. викликали заг. обурення, повстання народу й загибель Б. І. Ще однією причиною падіння Б. І. автор уважав прохання гетьмана скерувати до Києва митрополита з Москви, аби „духовный чин на митрополитов, под рукою королевскою будучих, оглядываючись, в шатости войску вредительный не был“. Це відвернуло від Москви блюстителя Київ. митрополії Мефодія і все духовенство, доти прихильне до царя.

Окр. працю присвятив Б. І. І. Левицький — „Український гетьман Бруховецький“. У листі до НТШ 1900 бібліотекар 1від-ня БІАН у С.-Петербурзі Е.Вольтер просив серед ін. наук. вид. вислати цю пр.

М. Грушевський у нарисі „Українці“ (1910) вказав, що „народні маси, хоча й не солідарні зі старшиною [...] все-таки мало співчували планам запровадження в Україні московських порядків, адміністрації й оподаткування. Народне повстання 1668 р. [очолене Б. І.] показало це цілком виразно“. У пр. „Шведсько-український союз 1708 р.“ (1909) історик детально розглянув „короткий вивід причин, якими Україна [...] побуджена [...] вийти з московської протекції“, зокрема те, що „московське правительство, ріжними обіцянками заманивши в Московщину Брюховецького, против прав і вільностей наших та трактатів, потайки, без свобідного вибору, надало йому уряд гетьманський і доти відти не випустило, поки не позволив Москві зайняти своїми залогами всі українські міста і ввести туди своїх правителів. Свобідний народ, не призвичаєний терпіти таких беззаконностей, винищив сі залоги збройною силою“. У ст. „Запоріжжя і Запорізька Січ“ М. Грушевський пише про Б. І.: „з більшим (але дуже сумним, з точки зору політичних інтересів України) успіхом виплив [...] на гетьманство запорізький кошовий Брюховецький Іван (1663). Недалекоглядний і неглибокий демократичний радикалізм запорізького козацтва, який віддавав його під владу нескладних демагогічних фраз різних агітаторів, зіграв у цьому випадку поганий жарт над охоронцями давніх традицій свободи й рівності; виступаючи проти старшини як носія класових шляхетських прагнень, запорожці разом з тим копали яму і політичній програмі, яку здійснювала старшина і якій, власне, не могли не співчувати й запорізькі кола,— зрештою, не могли нічого їй протиставити. Коли Брюховецький Іван, отримавши гетьманство, став покірним знаряддям московського централізму, Запоріжжя з обуренням відвернулося від нього“.

Д. чл. НТШ І.Крип’якевич в „Історії України“ (1938) охарактеризував погляди Б. І. Вчений погоджувався з ін. істориками щодо Б.І. як „зручного демагога і промовця“. Водночас зазначав ін. риси: ворожість до Польщі, винесену з двору Хмельницького, знання укр. історії: „Ляцькій державі не належиться панувати на Русі [...] бо Русь мала свого дідичного монарха, а як через зрадливу допомогу, подану руським князям, ляхи заволоділи Малою Росією, так тепер через меч з ляцької неволі вибилися“. Щодо Москви, то Б.І. заявляв про свою беззастережну відданість цареві і не розумів прагнення народу до власної держави. Як вважав історик, „Брюховецький і Тетеря — це два представники занепаду політичної думки, який принесла Руїна: ці кар’єристи закинули широкі державницькі плани, а вели нарід під чужу владу — один під царя, другий під короля“.

П. Феденко в УЗЕ вказував, що після Андрусівського договору „Б. І. справді почав (1668) виганяти московське військо з України. На поміч йому прийшов зі своїм військом Дорошенко. Але Брюховецькому ніхто вже не вірив, і при його зустрічі з Дорошенком його вбили його власні козаки“.

Детально у біограф. нарисі для Польс. біограф. словника, базованому на козацьких літоп. і актових джерелах, розглядав життєпис Б. І. М. Кордуба, додаю чи до нього низку нових деталей, напр., те, що, за наказом Дорошенка, Б. І. прикували до гармати, а після смерти поховали з гетьман. почестями в Гадяцькому соборі. Оцінюючи роль Б. І. в укр. історії, вчений зазначав: „Особиста амбіція і жадібність становили головні риси його характеру, облуда й демагогія були головними засобами, якими він послуговувався. Відома народна дума про Ганджу Андибера чудово відображає його постать. Гетьманство Брюховецького було початком трагічного періоду історії України, який народна традиція окреслює назвою Руїни“.

Я. Дашкевич у ґрунтовній розвідці про П. Тетерю зображав Б. І., з певними застереженнями, серед тих гетьманів, „що думали державотворчо“ (в ост. період його гетьманування).

Арх. дж.: ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 157, арк. 19; ф. 328, оп. 1, спр. 97, арк.40—55.

Літ.: Е[гунова] С. Гетманство Брюховецкого // КС, 1885, т. 8, с. 545—96; Жук Семен [Кониський О.] З исторіи Руси-Украины: Де и якою смертію вмирали гетьманы Выговскій, Бруховецкій, Многогр±шный, Самôйловичь и Дорошенко // Илюстрованый калєндарь товариства „Просв±та“ на рoк звычайный 1886 / Зложив и впоряд. Василь Лукич [Левицький В.]. Львів, 1885, с. 33—47; Брюховецкій (Иван) // Энциклопедическій словарь / Издатели: Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. СПб., 1891, т. І, с.799—802; Кордуба М. [Рец. на:] ЕварницкийД.И. Исторія Запорожских козаков. СПб., 1895, т. ІІ, 624 с.+ пл. // Записки НТШ. Львів, 1895, т. VІІІ, кн. ІV, с. 39—44; його ж. Brzuchowiecki (Brjuchowećkyj) Iwan Martynowicz// РSB. Kraków, 1937, t. III, s. 70—71; ЭйнгорнВ. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М., 1899, [2], ХІV, 1104 с.; Л. Ч. [Шульгин Я.] Україна після 1654 року // Записки НТШ. Львів, 1899, т.ХХІХ, кн. ІІІ, с. 1—13; т. ХХХ, кн. ІV, с. 14—67; Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Там само, 1909, т. ХСІІ, кн. ІV, с. 7 (передрук: ГрушевськийМ. Твори: У 50 т. Львів, 2007, т. 8, с. 132); його ж. Українці // ГрушевськийМ. Твори: У 50 т. Львів, 2005, т. 3, с. 113, 589; його ж. Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа) // Там само, 2007, т. 8, с.346; Аммон Н. Брюховецкій Иван Мартынович// Энциклопедическій словарь Т-ва „Бр. А. и И. Гранатъ и К°“, 7-е совершенно переработан. изданіе. М., 1912, т. 7, с. 24; Крипякевич І. З козацької сфрагістики // Записки НТШ. Львів, 1917, т.СХХІІІ—СХХІV, с. 1—16 + 10 іл.; його ж. Історія України. Вид. 2-ге, переробл. і доп. Львів, 1992, с. 214—16; Феденко П. Україна: Історія // УЗЕ. Книга Знання. Львів; Станиславів; Коломия, 1933, т. 3, с. 610—11; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 47; Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1991, т. 2, с. 201, 203—07, 210—20, 224—59; Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII— першої чверті XVIII ст. К., 1995, 69 с.; його ж. Злет і падіння гетьмана Івана Брюховецького // Історія України, 1997, № 38—39; ДашкевичЯ. Павло Тетеря // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Вид. 2-ге, виправл. і доп. Львів, 2007, с. 118, 181, 189—94.

Іван Сварник

Стаття створена: 2015