ВАРЛААМ І ЙОАСАФ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
ВАРЛААМ І ЙОАСАФ

„ВАРЛААМ І ЙОАСАФ“ — видатна пам’ятка середньовічної розповідної л-ри, що здобула велику популярність у християн. народів Азії, Європи, Африки. Походить з Індії (V—VI ст. н. е.). У процесі перекл. різними мовами виникла значна кількість рукопис. версій, списків і редакцій твору. Окр. групи перекл., насамперед грец., об’єднують інваріанти назв, з-поміж яких вирізняється група, де у наз. вказано на монастир св. Сави в Єрусалимі і ченця Івана, який приніс (розповів, уклав) цей твір. У наз. двох грец. варіантів, які походять з Іверського монастиря на Афоні, згадана праця над перекл. повісти Євфимія-грузина. Існує також припущення, що пам’ятку записав грец. мовою якийсь сирійський християнин у Єгипті (О. Веселовський). У наз. пізніших версій (XIII—XIV cт.) автором вказано Івана Дамаскина. Отже, проблематика дослідження випливає з не цілком з’ясованих пригод тексту „В. і Й.“ на шляху до християн. середовища і з тієї перекладної стихії, в якій важко реконструювати послідовність перекладних зразків чи перехідних форм між ними навіть на найголовніших мов. гілках — грец. і лат. Увагу дослідників, окрім таємничої історії твору, привертали відмінності різних рукопис. списків і редакцій, джерела й композиція повісти, спорідненість з ін. жанрами, поетика аскези, функції в розвитку багатьох нац. л-р.

Сліди старогрец. роману, повісти про Будду, біблійних і літ. притч, догматичного й етичного вчення засвідчують складний процес творення християн. писемної традиції, взаємодію наративних практик різних культур, „протятих“ християн. ідеєю. Твір дає розуміння умовности поділу християнства на „західне“ й „східне“, а також неоднорідної природи візант. „східности“. Як в амальгамі кількох культур — старогрец. поганської, інд. буддійської й ранньої християн.,— дослідники віддавна бачили в ньому трансформацію різних ознак, що спричинилася до неповторности цього „індійського патерика“ ( М. Петров).

Наративну стратегію „В. і Й.“ визначає неминучість навернення до християнства, що відбувається за незвичайно-казкових подій інд. царського двору, які загострюються й сягають кульмінації з появою довгоочікуваного спадкоємця. Астрологи пророкують новонародженому славу й багатство, але наймудріший із них зазначає, що царство його буде не в цьому, а в ін. світі і що царевич стане послідовником нової релігії. Батько, цар Авенір, який жорстоко переслідує християн, велить робити все, щоб уберегти сина від християн. впливів. Нездоланні перешкоди й великі спокуси, які постають на шляху царевича Йоасафа з волі батька, руйнуються чудесним чином — несподівано й раптово. Відбувається доленосна зустріч Йоасафа з Варлаамом, який відкриває тому вузьку дорогу спасіння, що стає дорогою всіх.

Попри мозаїчне тло, зумовлене елементами різних писемних традицій, у „В. і Й.“ виділяється археограф. структура, а постання твору збігається з часом оформлення житійного канону, за який вважають житіє св. Сави Освяченого Кирила Скитопольського (VI ст.), того самого Сави, чиїм іменем названо монастир, до якого потрапила повість. Цілісний сюжет — від народження до смерти Йоасафа — супроводжують вишукані притчі як найважливіший чинник арґументації й переконання. Ці притчі раніше чи пізніше увійшли також до релігійно-повчальних збірників, передусім до „Прологів“.

В Україні „В. і Й.“ відомий із першої пол. ХІІІ ст. Вперше повість надруковано в Кутеїні 1627 п. н. „Гісторія албо правдивоє виписанє святого Йоанна Дамаскина о житії святих преподобних отец Варлаама і Осафа і о наверненю індіян“. У формах і способах засвоєння „В. і Й.“ укр. досвід нагадує світ.: переклад, зіставлення з грец. й лат. зразками, дослідження літ. історії твору, введення в житійні збірки та збірники різного часу, цитати й алюзії в автор. текстах, віршовані версії.

З-поміж чл. НТШ особлива роль у дослідженні й інтерпретації пам’ятки належить І. Франкові, автору пр. „Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія“ (1897), захищеної у Віден. ун-ті на звання д-ра філософії. Широко закроєні Франкові студії відображали проблематику, стан і перспективи вивчення „В. і Й.“ в європ. науці другої пол. ХІХ ст. І. Франко зосередив увагу як на традиційних проблемах, зокрема на різних аспектах авторства, так і на актуальних першочергових завданнях, серед яких — „критичні“ видання різномов. версій, дослідження джерел і структури „В. і Й.“ Аналізуючи здобутки своїх попередників, Франко подав широку картину присутности „В. і Й.“ впродовж кількох століть в історії європ. л-р, а також вивчав онтологію цього тв. в системі європ. системи жанрів. Розглянуто й „орієнтальний родовід“ повісти з явищами тих метаморфоз, які відбувались у процесі укладання її структури, включно з етимологією імен Варлаама і Йоасафа.

У широкому контексті „В. і Й.“ центром уваги став для Франка крехів. рукопис. перекл. ХVІ ст. п. н. „Изъображение душеполезноє изъ утръняя ефиопъскыя страны, глаголемыя инъдійскыя страны, въ святый град пр±несено Іоанъном мнихом, мужем честным и доброд±­телным, сущаго от монастыря святого Савы. Господи благослови“. У вступі, з „представленням високої вартости аскетизму“ і висловленням „найвищого бажання чоловіка — бути сином Божим“ та йти „т±сным и прискорбным путемъ“, для Франка багато важить зауваження грец. автора про те, що списав повість за розповіддю „мужів, гідних віри“. Біблійна притча про таланти, якою починається „В. і Й.“, а за спостереженням Франка, і житіє Марії Єгипетської, очевидно, засвідчує явище „вступної топіки“, тим паче, що й ін. укр. автори зверталися до цієї притчі, напр., Кирило Транквіліон Ставровецький у передм. до „Зерцала богословії“ (1618). Одне слово, у праці Франка осн., що „В. і Й.“ — це і „комора припасів“ (Е.­Р. Курціус), у якій зберіг. немало різних топосів, або „обігових монет літературних“, а так само і результат ужитковости надбань вселюдської писемної культури.

Власне пропуски, виявлені в крехів. рукоп., порівняно з грец. варіантом, упевнювали Франка у потребі „зладити“ „критичний“ і грец., і старослов’ян. тексти з метою глибших висновків. Загалом письменник значну увагу присвятив аналізові джерел „В. і Й.“, серед яких — не лише Святе Письмо, а й відомі реліг. етичні й догматичні трактати, зокрема „Апологія“ Арістіда, тв. Івана Дамаскина, апокриф. тексти та зв’язок між ними, що веде до апокаліпси апостола Петра. Вивчаючи „різні пера“, які залишили свій слід у тексті „В. і Й.“, Франко зробив спробу „схарактеризувати редакторський метод автора повісті при вплітанні [...] готових уже творів“. До стор. дослідження, що особливо переконують у Франковому „дійсному чутті“ тексту, належить інтерпретація притч, передусім притчі про однорога, яку він вважав „найбільш блискучим і найдійовішим витвором аскетичної уяви“, порівнявши її з чотирма буддійськими відповідниками.

У цьому руслі Франко простежував вплив „В. і Й.“ на становлення новоєвроп. новелістики, розуміючи його текст в остаточному варіанті як семантичну і формальну єдність „оповідань, писаних в тоні і стилі житій святих, діяній апостольських або откровеній та видіній, пройнятих не раз високим духом релігійним, гарячою вірою, а то й переплетених обширними викладами християнської догматики“. У цій „захоплюючій історії одного твору“ Франко розрізняє шляхи його укр. версій: спочатку, у ХІІІ ст.— зі Сходу, а в ХVІІ ст.— з Заходу, що стали своєрідними переходами між ближчими й дальшими культурами. „Прикладний“ сенс таких переходів він бачить у вірш. польськомов. варіанті Лазаря Барановича, який подає також і у своєму укр. перекл., у співвідношенні повісти і житійної леґенди в Четьях-Мінеях Дмитра Туптала, а ще раніше — в окр. мотивах проповідей Кирила Турівського. Заслуговують на увагу й авторські переспіви, й рефлексії Франка над темами „В. і Й.“

З-поміж ін. чл. НТШ огляд „В. і Й.“ подають М. Возняк і Д. Чижевський у розділах своїх „Історій української літератури“ про перекладне письменство, помітно враховуючи результати Франкових студій.

Літ.: Петров Н. О происхожденіи и состав± славяно-русского печатного пролога. Иноземные источники. К., 1875, с. 170; Веселовский А. Византійскія пов±сти и Варлаам и Іоасаф // ЖМНП, 1877, іюль, ч. CXCII, с. 126—54; Возняк М. Історія української літератури: У 3-х кн. Львів, 1920, кн. 1, 696 с.; Абрамович Д. М. Повесть о Варлааме и Иоасафе в Четьих Минеях Димитрия Ростовского // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. К., 1928, с. 729—34; Библиография истории древнерусской литературы. Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц и В. Ф. Покровская. Вып. 1. М.; Л., 1940, с. 50—74; Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955, с. 61—85; Лебедева И. Н. О древнерусском переводе Повести о Варлааме и Иоасафе // ТОДРЛ / Отв. ред. Д. С. Лихачев. Л., 1977, т. XXXIII: Древнерусские литературные памятники, с. 246—52; Франко І. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його духовна історія // Франко І. Повне зібр. тв.: У 50 т. К., 1981, т. 30, с. 314—541; його ж. Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога // Там само, с. 541—621; його ж. Притча про сліпця і хромця // Там само, 1983, т. 39, с. 88—94; Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. Тернопіль, 1994, с. 67—68; Курціус Е.-Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Пер. з нім. А. Онишка. Львів, 2007, с. 93—104.

Богдана Криса

Стаття створена: 2015