ВАРЛААМ І ЙОАСАФ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
ВАРЛААМ І ЙОАСАФ

„ВАРЛААМ І ЙОАСАФ“ — видатна пам’ятка середньовічної розповідної л-ри, що здобула велику популярність у християн. народів Азії, Європи, Африки. Походить з Індії (V—VI ст. н. е.). У процесі перекл. різними мовами виникла значна кількість рукопис. версій, списків і редакцій твору. Окр. групи перекл., насамперед грец., об’єднують інваріанти назв, з-поміж яких вирізняється група, де у наз. вказано на монастир св. Сави в Єрусалимі і ченця Івана, який приніс (розповів, уклав) цей твір. У наз. двох грец. варіантів, які походять з Іверського монастиря на Афоні, згадана праця над перекл. повісти Євфимія-грузина. Існує також припущення, що пам’ятку записав грец. мовою якийсь сирійський християнин у Єгипті (О. Веселовський). У наз. пізніших версій (XIII—XIV cт.) автором вказано Івана Дамаскина. Отже, проблематика дослідження випливає з не цілком з’ясованих пригод тексту „В. і Й.“ на шляху до християн. середовища і з тієї перекладної стихії, в якій важко реконструювати послідовність перекладних зразків чи перехідних форм між ними навіть на найголовніших мов. гілках — грец. і лат. Увагу дослідників, окрім таємничої історії твору, привертали відмінності різних рукопис. списків і редакцій, джерела й композиція повісти, спорідненість з ін. жанрами, поетика аскези, функції в розвитку багатьох нац. л-р.

Сліди старогрец. роману, повісти про Будду, біблійних і літ. притч, догматичного й етичного вчення засвідчують складний процес творення християн. писемної традиції, взаємодію наративних практик різних культур, „протятих“ християн. ідеєю. Твір дає розуміння умовности поділу християнства на „західне“ й „східне“, а також неоднорідної природи візант. „східности“. Як в амальгамі кількох культур — старогрец. поганської, інд. буддійської й ранньої християн.,— дослідники віддавна бачили в ньому трансформацію різних ознак, що спричинилася до неповторности цього „індійського патерика“ ( М. Петров).

Наративну стратегію „В. і Й.“ визначає неминучість навернення до християнства, що відбувається за незвичайно-казкових подій інд. царського двору, які загострюються й сягають кульмінації з появою довгоочікуваного спадкоємця. Астрологи пророкують новонародженому славу й багатство, але наймудріший із них зазначає, що царство його буде не в цьому, а в ін. світі і що царевич стане послідовником нової релігії. Батько, цар Авенір, який жорстоко переслідує християн, велить робити все, щоб уберегти сина від християн. впливів. Нездоланні перешкоди й великі спокуси, які постають на шляху царевича Йоасафа з волі батька, руйнуються чудесним чином — несподівано й раптово. Відбувається доленосна зустріч Йоасафа з Варлаамом, який відкриває тому вузьку дорогу спасіння, що стає дорогою всіх.

Попри мозаїчне тло, зумовлене елементами різних писемних традицій, у „В. і Й.“ виділяється археограф. структура, а постання твору збігається з часом оформлення житійного канону, за який вважають житіє св. Сави Освяченого Кирила Скитопольського (VI ст.), того самого Сави, чиїм іменем названо монастир, до якого потрапила повість. Цілісний сюжет— від народження до смерти Йоасафа— супроводжують вишукані притчі як найважливіший чинник арґументації й переконання. Ці притчі раніше чи пізніше увійшли також до релігійно-повчальних збірників, передусім до „Прологів“.

В Україні „В. і Й.“ відомий із першої пол. ХІІІ ст. Вперше повість надруковано в Кутеїні 1627 п. н. „Гісторія албо правдивоє виписанє святого Йоанна Дамаскина о житії святих преподобних отец Варлаама і Осафа і о наверненю індіян“. У формах і способах засвоєння „В. і Й.“ укр. досвід нагадує світ.: переклад, зіставлення з грец. й лат. зразками, дослідження літ. історії твору, введення в житійні збірки та збірники різного часу, цитати й алюзії в автор. текстах, віршовані версії.

З-поміж чл. НТШ особлива роль у дослідженні й інтерпретації пам’ятки належить І. Франкові, автору пр. „Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія“ (1897), захищеної у Віден. ун-ті на звання д-ра філософії. Широко закроєні Франкові студії відображали проблематику, стан і перспективи вивчення „В. і Й.“ в європ. науці другої пол. ХІХ ст. І. Франко зосередив увагу як на традиційних проблемах, зокрема на різних аспектах авторства, так і на актуальних першочергових завданнях, серед яких — „критичні“ видання різномов. версій, дослідження джерел і структури „В. і Й.“ Аналізуючи здобутки своїх попередників, Франко подав широку картину присутности „В. і Й.“ впродовж кількох століть в історії європ. л-р, а також вивчав онтологію цього тв. в системі європ. системи жанрів. Розглянуто й „орієнтальний родовід“ повісти з явищами тих метаморфоз, які відбувались у процесі укладання її структури, включно з етимологією імен Варлаама і Йоасафа.

У широкому контексті „В. і Й.“ центром уваги став для Франка крехів. рукопис. перекл. ХVІ ст. п. н. „Изъображение душеполезноє изъ утръняя ефиопъскыя страны, глаголемыя инъдійскыя страны, въ святый град пр±несено Іоанъном мнихом, мужем честным и доброд±­телным, сущаго от монастыря святого Савы. Господи благослови“. У вступі, з „представленням високої вартости аскетизму“ і висловленням „найвищого бажання чоловіка — бути сином Божим“ та йти „т±сным и прискорбным путемъ“, для Франка багато важить зауваження грец. автора про те, що списав повість за розповіддю „мужів, гідних віри“. Біблійна притча про таланти, якою починається „В. і Й.“, а за спостереженням Франка, і житіє Марії Єгипетської, очевидно, засвідчує явище „вступної топіки“, тим паче, що й ін. укр. автори зверталися до цієї притчі, напр., Кирило Транквіліон Ставровецький у передм. до „Зерцала богословії“ (1618). Одне слово, у праці Франка осн., що „В. і Й.“ — це і „комора припасів“ (Е.­Р. Курціус), у якій зберіг. немало різних топосів, або „обігових монет літературних“, а так само і результат ужитковости надбань вселюдської писемної культури.

Власне пропуски, виявлені в крехів. рукоп., порівняно з грец. варіантом, упевнювали Франка у потребі „зладити“ „критичний“ і грец., і старослов’ян. тексти з метою глибших висновків. Загалом письменник значну увагу присвятив аналізові джерел „В. і Й.“, серед яких — не лише Святе Письмо, а й відомі реліг. етичні й догматичні трактати, зокрема „Апологія“ Арістіда, тв. Івана Дамаскина, апокриф. тексти та зв’язок між ними, що веде до апокаліпси апостола Петра. Вивчаючи „різні пера“, які залишили свій слід у тексті „В. і Й.“, Франко зробив спробу „схарактеризувати редакторський метод автора повісті при вплітанні [...] готових уже творів“. До стор. дослідження, що особливо переконують у Франковому „дійсному чутті“ тексту, належить інтерпретація притч, передусім притчі про однорога, яку він вважав „найбільш блискучим і найдійовішим витвором аскетичної уяви“, порівнявши її з чотирма буддійськими відповідниками.

У цьому руслі Франко простежував вплив „В. і Й.“ на становлення новоєвроп. новелістики, розуміючи його текст в остаточному варіанті як семантичну і формальну єдність „оповідань, писаних в тоні і стилі житій святих, діяній апостольських або откровеній та видіній, пройнятих не раз високим духом релігійним, гарячою вірою, а то й переплетених обширними викладами християнської догматики“. У цій „захоплюючій історії одного твору“ Франко розрізняє шляхи його укр. версій: спочатку, у ХІІІ ст.— зі Сходу, а в ХVІІ ст.— з Заходу, що стали своєрідними переходами між ближчими й дальшими культурами. „Прикладний“ сенс таких переходів він бачить у вірш. польськомов. варіанті Лазаря Барановича, який подає також і у своєму укр. перекл., у співвідношенні повісти і житійної леґенди в Четьях-Мінеях Дмитра Туптала, а ще раніше — в окр. мотивах проповідей Кирила Турівського. Заслуговують на увагу й авторські переспіви, й рефлексії Франка над темами „В. і Й.“

З-поміж ін. чл. НТШ огляд „В. і Й.“ подають М. Возняк і Д. Чижевський у розділах своїх „Історій української літератури“ про перекладне письменство, помітно враховуючи результати Франкових студій.

Літ.: Петров Н. О происхожденіи и состав± славяно-русского печатного пролога. Иноземные источники. К., 1875, с. 170; Веселовский А. Византійскія пов±сти и Варлаам и Іоасаф // ЖМНП, 1877, іюль, ч. CXCII, с. 126—54; ВознякМ. Історія української літератури: У 3-х кн. Львів, 1920, кн.1, 696 с.; Абрамович Д. М. Повесть о Варлааме и Иоасафе в Четьих Минеях Димитрия Ростовского // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. К., 1928, с. 729—34; Библиография истории древнерусской литературы. Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц и В. Ф. Покровская. Вып. 1. М.; Л., 1940, с.50—74; Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955, с. 61—85; Лебедева И. Н. О древнерусском переводе Повести о Варлааме и Иоасафе// ТОДРЛ / Отв. ред. Д.С. Лихачев. Л., 1977, т. XXXIII: Древнерусские литературные памятники, с. 246—52; Франко І. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його духовна історія // Франко І. Повне зібр. тв.: У 50 т. К., 1981, т. 30, с.314—541; його ж. Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога // Там само, с. 541—621; його ж. Притча про сліпця і хромця // Там само, 1983, т.39, с. 88—94; Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. Тернопіль, 1994, с. 67—68; Курціус Е.-Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Пер. з нім. А. Онишка. Львів, 2007, с. 93—104.

Богдана Криса

Стаття створена: 2015