БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 (статті Богдана Хмельницького) — комплекс доктів, що реґламентували політ. і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Моск. царства. Під час переговорів між гетьман. урядом і Москвою у Переяславі укр. сторона домагалася підтвердження прав та привілеїв Війська Запорізького, укр. шляхти, правосл. духовенства та міст. Царські посли запевняли гетьмана і старшину, що всі чинні права та порядки в Україні будуть збережені. Однак як під час переговорів, так і на Переяслав. раді між сторонами виникли непорозуміння. В. Бутурлін відмовився скласти присягу від імени царя про гарантування прав і привілеїв станів України. Тому Б. Хмельницький і старшина вирішили домогтися письмового підтвердження своїх прав. З вимогами до царя п. н. „Прохальні статті“, які складалися з 23 пунктів, до Москви вирушило посольство на чолі зі С. Богдановичем-Зарудним і П. Тетерею. Ішлося про підтвердження прав, привілеїв і вольностей Війська Запорізького та укр. шляхти, про укладення 60-тисячного козацького реєстру, призначення платні старшині та коштів на утримання війська, збереження місцевої адміністрації та збір нею податків, надання гетьманові Чигиринського староства, право Війська Запорізького обирати гетьмана, право дипломат. зносин гетьмана з інозем. державами, невтручання моск. чиновників у справи України, збереження прав київ. митрополита, надіслання царського війська проти Речі Посполитої під Смоленськ, утримання військ. залог на українсько-польс. кордоні, оборону України від нападів татарів, утримання козацької залоги в Кодаку. Переговори у Москві тривали 6 днів. Як наслідок, проект скоротили до 11 пунктів. 21. 03. 1654 їх схвалили цар та Боярська дума. Б. с. передбачали: 1) збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести укр. урядникам; 2) встановлювалася платня козацькій старшині (військ. писарю та підпискам, військ. суддям, судовим писарям, полковим писарям і хорунжим, сотенним хорунжим та гетьман. бунчужному); 3) надавались у володіння млини козацькій старшині (писарю, двом військ. суддям, усім полковникам, військ. та полковим осавулам); 4) встановлювалася платня генеральному обозному та генеральному хорунжому; 5) заборонялися взаємини гетьмана з турецьким султаном та польс. королем; 6) підтверджувалося право київ. митрополита й усього духовенства на маєтності; 7) царський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654; 8) передбачалось утримання моск. військ на кордонах України з Річчю Посполитою; 9) встановлювалася платня полковникам, полковим осавулам, військ. осавулам, сотникам і козакам, однак лише після перепису всіх прибутків, що мали надходити до царської скарбниці з України, і укладення 60тисячного реєстру; 10) у разі татарських нападів передбачалися спільні походи; 11) утримання для козацької залоги у Кодаку (400 чол.) та для запорожців відкладалося до окр. рішення. Гетьман мав негайно розпочати укладення 60-тисячного реєстру і після завершення надіслати його до Москви. Част. укр. вимог царський уряд розглянув окремо, деякі з них були підтверджені царськими указами 27. 03. 1654.
Згідно з Б. с., Україна зберігала значні права: власний адміністративно-територіальний устрій та управління, судочинство тощо. Однак її політ. та екон. суверенітет був обмеженим: гетьман. управління підпорядковувалося моск. уряду, заборонялось підтримувати дипломат. відносини з сусідніми державами, ворожими Москві,— Річчю Посполитою та Портою, видатки на утримання козацького війська лягали на гетьман. скарбницю, яку контролювали моск. чиновники. Б. с. були чинними лише до Віленських переговорів Москви з Польщею і Чигирин. ради 1656. Формально Б. с. скасувала 1764 Катерина ІІ, ліквідовуючи гетьман. устрій.
Ориґінали Б. с. не збереглися (їх не було вже 1659). Відомі лише пізніші копії та чернетки у фондах Посольського і Малорос. приказів Центр. держ. архіву давніх актів у Москві. Б. с. й поперед. переговори в Переяславі досліджували науковці НТШ: М. Брайчевський, В. Брехуненко, І. Бутич, М. Грушевський, Я. Дашкевич, А. Жуковський, І. Крип’якевич, В. Липинський, О. Субтельний, О. Оглоблин, Я. Федорук, А. Яковлів та ін. До 300-річчя Переяслав. угоди в „Записках НТШ“ (т. СLXIII) вийшла розвідка В. Прокоповича про редакцію Б. с. 1659. 2003 НТШ в Америці спільно з Ін-том укр. археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського та Канад. ін-том укр. студій видало зб. „Переяславська рада 1654 року“, включивши знакові праці укр. історіографії з України, Канади, Польщі (М. Грушевського, В. Липинського, Р. Лащенка та ін.), науково-публіцист. твори (М. Драгоманова, Д. Донцова, Р. Бжеського й ін.), історіограф. розвідки, а також дослідження сучас. авторів (Ф. Сисина, В. Кравченка, О. Яся, С. Плохія та ін.).
Дослідники досі дискутують щодо точного правового характеру українсько-моск. угоди. Погоджуються лише в тому, що це був договір двох держав, за яким Москва як сюзерен чи протектор Гетьманщини взяла на себе зобов’язання гарантувати останній повний суверенітет, що забезпечувало Україні міжнар. визнання. Аналізуючи як усі відомі на той час докти, так і праці істориків та правознавців, М. Грушевський 1918, безпосередньо після проголошення незалежности УНР, писав, що з’єднання козацької держави з Москвою за своєю формою було „найближчим до васальства“, однак реальні відносини „не лишають сумніву в тім, що сполучення України з Москвою було сполученням держав, з задержанням за Україною державного права і після сполучення“. Основоположник державницької школи укр. історіографії В. Липинський у фундам. монографії „Україна на переломі“ так підсумовує досвід одного року союзництва з Москвою: „З того всього гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий терор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східних козацьких українських землях і середньої старшини козацької полонофільську реакцію“. Правові аспекти Б. с. усебічно вивчав А. Яковлів, який також трактував їх як вияв васалітету. О. Оглоблин намагався пом’якшити наслідки Переяслава 1654, пишучи у висновках, що „історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами“. І. Крип’якевич зауважував: „Хмельницький і старшина вважали союз з Москвою тільки хвилевою злукою на час війни, не віковічною унією“. Віленська угода, на переконання історика, змусила гетьмана різко змінити ставлення до царя і він „всіма силами кинувся до акції проти Москви“. Однак у монографії „Богдан Хмельницький“ (1954) ці події він трактував інакше — як „поворотну подію в історії українського і російського народів“. На цій праці дуже позначилася вимушена цензура й тези ЦК КПРС „До трьохсотріччя возз’єднання України з Росією“ (1954). Великий розголос викликала праця М. Брайчевського „Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції“ (1966), яка у машинопис. вигляді (також п. н. „Возз’єднання чи приєд нання?“) нелегально поширювалася упродовж 60—70х рр. ХХ ст. й була видрук. за кордоном 1972. У ній історик арґументовано розвінчав міф про „віковічну мрію“ українців і цивілізаційну місію Москви щодо ін. народів. В. Прокопович убачав у Переяслав. переговорах і Б. с. вияв моск. імперіалізму (під гаслом „збирання рос. земель“). І. Лисяк-Рудницький слушно назвав Переяслав „поворотним пунктом історії трьох країн: Польщі, Росії та України“. В англомов. історіографії важливе місце займає історіограф. праця Івана (Джона) Басараба „Pereiaslav 1654“, вид. КІУСом 1982 з передм. І. Лисяка-Рудницького „Переяслав: історія і міт“. А. Жуковський і О. Субтельний, узагальнюючи доробок нерад. укр. історіографії, зауважують: „Україна приймала протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політично-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси“. Я. Дашкевич виступив проти міфологізації Переяслава з будь-яких позицій. Він зазначив, що з формально-юрид. погляду українсько-моск. договору як такого не було, цар „обхитрив Хмельницького — бо відмова присяги царя чи його уповноваженого виринула в Переяславі в останню хвилину і цар ніколи не вважав його рівноцінним партнером, а лише холопом“. Міф про „возз’єднання“ чи „приєднання“ потрібний і нині, щоб „завуалювати інкорпорацію“, і поглинання укр. землі капіталом РФ. Я. Федорук детально розглянув неґативний вплив українсько-моск. угоди на подальшу політику Кримського ханства й Оттоманської Порти щодо України. В. Брехуненко вважає, що для Москви Переяслав був експромтом, що її керівники були неготовими до діалогу з новим „політичним народом“ і лише майстерна політ. гра укр. дипломатів змусила царський уряд офіційно визнати нове держ. утворення християн. світу. Козаки ж „рішуче відмежовували себе від московського світу“ і розглядали Москву лише як „дуже важливого гравця в системі регіональних міжнародних відносин — і головне — узаконювача існування Гетьманщини, її протектора (здогадно, до завершення змагань за остаточне розлучення з Польщею)“.
Літ.: Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. 3-є вид. К., 1918 (передрук: Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). К., 2003, с. 5—54); Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. Відень, 1920, с. 27—39, 258—59; Яковлів А. Українсько-московські договори ХVІІ—ХVІІІ ст. Варшава, 1934; його ж. Договір гетьмана Б. Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.: Історично-правнича студія з нагоди 300-ліття договору (1654—1954). Н.-Й., 1954; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 р. Н.-Й., Торонто, 1954; [Прокопович В.] До питання про автентичність „Статтей Богдана Хмельницького в редакції 1659 року“ // Записки НТШ. Париж; Н.-Й., 1954, т. СLХІІІ, с. 23—45; його ж. „Вічне підданство“. До питання про правну природу з’єднання України і Москви. Париж, 1976; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький і Москва // Укр. історик (Н.-Й.; Мюнхен), 1969, ч. 21—23, с. 140—43; його ж. Богдан Хмельницький. 2-ге вид., виправ. і допов. Львів, 1990, с. 308; Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiografical Study. Edmonton, 1982; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 44—45; Лисяк-Рудницький І. Переяслав: Історія і міфи // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. К., 1994, т. 1, с. 72—94; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654—1657. Частина І. 1654 рік. Львів, 1996, с. 15—60; Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). К., 2003, с. 294—418; Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. К., 2005, с. 285—321; його ж. Богдан Хмельницький. К., 2007, с. 60—67; Дашкевич Я. Переяслав — 1654: три важкі питання; Переяслав — 1654: ще три настирливі питання; Марево Переяслава над Україною // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2006, с. 114—29.
Іван Сварник