АПОКРИФИ І ЛЕҐЕНДИ З УКРАЇНСЬКИХ РУКОПИСІВ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
АПОКРИФИ І ЛЕҐЕНДИ З УКРАЇНСЬКИХ РУКОПИСІВ

„АПОКРИФИ І ЛЕҐЕНДИ З УКРАЇНСЬКИХ РУКОПИСІВ“ — багатотомне вид., що містить ґрунтовне осмисленняапокриф. л-ри. Його підготовив і видав у НТШ І. Франко (Львів, 1896—1910, т. І—V). Вихід у світ зб. припав на період особливо акт. осмислення апокрифів у європ. науці. Насамперед у Німеччині з її давніми традиціями в царині наук. дослідів над апокрифами, де продовженням фундам. зб. новозавітних апокрифів Й.Фабріціуса та Й. Тіля стали публікації К. Тішендорфа, Р. Ліпсіуса, М.Боннета, М. Геннеке. Апокрифи Нового Заповіту видавали дат. єп. А. Бірх іфранц. абат Ж.Мінь, 2 т. апокриф. леґенд вийшли у світ за ред. англійця Р.Джемса, зб. есхатологічних апокрифів вид. амер. учений Е. Робінсон. У слов’ян апокрифи публ. насамперед серб. та хорват. учені В. Яґич, Ф. Рачкі, С. Новакович, рос.— О. Пипін, М.Тихонравов, І. Порфир’єв, М. Сперанський, П.Лавров, болгар.— Н. Начов таін. Серед чес. знавців апокриф. л-ри найпочесніше місце належить Ї. Полівці. Промотором вивчення апокрифів у поляків виступив О. Брікнер.

Першу добірку апокрифів з укр. рукоп. „Материалы до русскои литературы апокрифичнои“ (1884) видав О. Калитовський. Низку текстів з укр. рукопис. зб. опубл. О.Калужняцький, Ю. Яворський, О.Назаревський, В. Перетц, В. Адріянова, М. Дикарєв та ін., а також рос. вчені А.Попов і В. Макушев. Вершинним здобутком укр. науки врамках вид. діяльности НТШ єрозглядуване вид. та оцінка апокриф. л-ри. До Іт. „Апокрифів...“ увійшли „Апокрифи старозавітні“ (1896); до ІІ — „Апокрифи новозавітні: А. „Апокрифічні Євангелія“ (1899); до ІІІ — „Апокрифи новозавітні: Б. Апокрифічні діяння апостолів“ (1902); до IV — „Апокрифи есхатологічні“ (1906); до V — „Леґенди про святих“ (1910).

До V т. „Апокрифів...“ („Леґенди про святих“) І.Франко зібрав мат-л на 2 част., однак вийшла друком лише 1-ша; 2-га, яка мала обіймати 3 розд. („Віднайдення святих речей (обретенія)“, „Архангельські чуда“, „Повістеві та новелістичні теми“), не вийшла через хворобу вченого (розд. „Віднайдення святих речей (обретенія)“ нині опубл. у монографії Я.Мельник „Іван Франко і biblia apocrypha“, с.315—418). Нездійсненним виявився і намір І.Франка видати 6-й т. „Апокрифів...“, який, окрім додатків до поперед., мав містити добірку апокриф. молитов і заклинань. Не увійшли до зб. тексти, які І. Франко опубл. у „Зорі“, „Житі і слові“, „Киевской старине“, „Записках НТШ“, „Аm Ur-Quell. Monatschrift fuªr Volkskunde“, „Zeitschrift des Vereins für Volkskunde“ іякі з різних причин не були включені до „Апокрифів...“ В „Апокрифах...“ І. Франко вмістив тексти з багатьох рукопис. зб. ХV—ХVІІІст.: із книгозбірень Крехівського василіянського монастиря та Святоонуфріївського монастиря василіян у Львові, з Плісниського василіянського монастиря та б-ки Перемишльської капітули, з б-ки Оссолінеуму та б-ки Львів. ун-ту, зі збірок Ставропігійського ін-ту, Народного дому, НТШ, Віден. придворної б­ки. Немало текстів із приват. зібрання самого І. Франка або ін. осіб. Із­поміж найпоказніших рукопис. зб., які стали власністю І. Франка,— збірки Іллі Яремецького-Білахевича та о.Теодора з Дубівця, Дрогобицький, Іспаський, Калуський, Угнівський, Сокольський, Львівський рукоп., рукоп. Стефана Теслевцьового, Степана Комаревського, Івана Кузикевича та Якова Казиницького. Часто це були „речі, позбирані припадково, уривки і шматочки, чудом якимось урятовані від затрати“ (Передм. до Іт., с.XLVII—XLVIII). Автором цього „чуда“ нерідко був сам І. Франко.

У зб. І. Франка чимало текстів доставили В. Гнатюк та О. Колесса, деякі — з рукопис. колекції А. Петрушевича. Низку апокрифів І. Франко не зміг оприлюднити через недугу (копії цих текстів зберігаються в особистому архіві письменника у від. рукопис. фондів і текстології ІЛ НАН України). „Українсько-руські рукописи можуть внести чимало нового і цікавого в скарбницю знання сього предмета“,— зауважував І. Франко в передм. до І т. „Апокрифів...“ „Нове“ і „цікаве“ в „Апокрифах...“: деякі церковнослов’ян. пам’ятки апокриф. л-ри, грец. й лат., ориґінали яких не збереглися („Откровеніє св. Степана“, ряд текстів про св. Климента Римського), чимало текстів, паралелей до яких не було в тогочас. слов’ян. вид. апокрифів, атакож великий корпус секундарних апокрифів з укр. рукопис. зб. ХVІ—ХVІІІ ст., важливий мат-л для осмислення нац. моделі рецепції „таємних“ книг.

Під час укладання „Апокрифів...“ І.Франкові доводилося прокладати власні стежки як у царині систематики апокриф. текстів, так і текстології для публікування давніх пам’яток, виробляти засади й принципи, які, за незначними винятками, доволі успішно витримали випробування часом. Найважливіші текстол. засади І.Франка: відповідність опубл. тексту ориґіналу рукопис. Правило — передрук. з рукоп. „слово в слово і буква вбукву“, крім модернізації інтерпункції та правопису власних імен, про що задекларовано на поч. роботи над зб. І. Франко порушував ці засади, коли йшлося про явні помилки писарів чи перекладачів найрізноманітнішого характеру. Ретельно фіксуючи ці помилки в примітках, дослідник зладив своєрідний компендіум помилок — цікавий мат-л для вивчення типології помилок, відповідно й психології давніх книжників. „Поправу писарських помилок“, „хибної інтерпункції“, правопису власних імен і т. ін. І. Франко здійснював і тоді, коли вміщав у своїй зб. тексти, опубл. раніше ін. вченими (А. Поповим, І. Срезневським, М. Тихонравовим).

Порушувати правило тотожности І.Франка змушувала також потреба вилучити з великих за обсягом рукопис. текстів, що не були власне апокрифами, неапокриф. сеґменти (палейні коментарі та вставки, парафрази або й дослівні повторення тексту Святого Письма, розмаїті „риторичні рефлексії автора“). Прогалини такого характеру позначені в тексті або зірочкою (зі зазначенням у примітці, що саме вилучено і який обсяг вилученого мат-лу), або квадрат. дужками. Від принципу „дзеркального відображення“ І.Франко відступав і тоді, коли переносив ґлоси в текст або примітки (залежно від характеру цих марґінальних записів) та заповнював прогалини в тексті доповненням з ін. списків (із відповідними заувагами в примітках і коментарях). Велику увагу приділено різночитанням текстів і порівнянню редакцій (collatio). Для ілюстрації до „Слова на ржъство пръстыа влдъчца наше± Богородица и прcно д±­вы М𳱓 з Львів. рукоп. 1603 І.Франко навів 440 різночитань із різних текстів; до „Житья пророка Моисея“ з Крехівської Палеї — 350 варіантів; до „Сказанія Афродиті±на“ (також із Крехівської Палеї) — 256 паралелей. Праця І.Франка тут не обмежувалася лише механічною реєстрацією різночитань між текстами, фіксацією відмінностей, зумовлених відкритою текстол. традицією та різними конкр. причинами відступу від протографа в рамках цієї традиції. Часто вектор наук. інтересу дослідника був спрямований крізь текст на читача. Особливе зацікав. викликають спостереження І. Франка над свідомими змінами копіїста тексту-протографа.

Пильна увага упоряд. звернена на марґінальні та прикінцеві записи у пам’ятках, зміст всіляких „вкладних“, помітки на чистих стор. чи палітурках. Це одна з найприкметніших рис І. Франка-текстолога. Інтерес до таких палеограф. і кодикологічних характеристик пам’яток, як час і місце написання, стан збереження, тип письма, мат-л, на якому писали, декоратив. оздоблення рукоп., формат, кількість арк., мовні особливості письма, виправлення і зміни в тексті, особливості й межі почерків, орфографія текстів, зміст рукоп. і т. ін., у вид. „Апокрифів...“ не завжди вичерпно висвітлено. Вихід у світ „Апокрифів...“ викликав значний резонанс у наук. колах, з’явилися рец. в укр., рос., польс., нім., чес., франц. часоп. Серед авторів критичних відгуків— О. Брікнер, В. Яґич, Ф.Пастрнек, М. Сперанський, В. Істрін, М. Возняк, К.Студинський, М. Ґудзій.

Широке обговорення вид. І.Франка у тогочас. критиці викликане, з одного боку, актуальністю проблеми. Це, підкреслювали автори критичних відгуків, важко переоцінити насамперед для укр. науки — з огляду на невивченість проблеми. З другого боку — значущістю самого явища. На думку багатьох критиків, вид. укр. вченого щодо обсягу мат-лу та високого наук. рівня публікації не мало на той час аналогів у слов’ян. науці. „Окрім російської, жодна інша слов’янська література не має такої повної ірозумної збірки своїх апокрифів“,— відзначав О.Брікнер, рецензуючи перші 2 т. Після виходу у світ наст. 3-х кн. „Апокрифів...“ критики відкоригували й цю високу оцінку польс. вченого. Як „дуже солідне, що не має собі гідного навіть у російській літературі, наукове зібрання воєдино пам’яток так званої „відреченої“ літератури“ визнав публікацію І. Франка М. Ґудзій, аналогічно — М. Мурко й О.Колесса.За словами М.Мурка, „Апокрифи...“ „узнав науковий світ першою систематичною збіркою того типу в Слов’янщині“. „Кодекс апокрифічної літератури Івана Франка є найвизначнішою того роду появою в слов’янській науці“ (О. Колесса). Як „прекрасне видання“ Франкову роботу, 1-й т. корпусу зокрема, оцінив О.Веселовський. Висока оцінка вид. засвідчувала стан розвитку науки в НТШ взагалі. „Видання І.Франка під будь-яким кутом зору можна назвати взірцевим“,— цей постулат Ф.Пастрнека конкретизували ін. критики, наголошуючи на тому, що праця укр. вченого в НТШ відзначається наук. сумлінністю, багатоплановістю та особливою скрупульозністю. До позитивів вид. рецензенти віднесли наявність багатого наук. апарату, різного типу покажчиків, палеограф. описів пам’яток, увагу до різночитань текстів і порівняння редакцій, ґрунтовні й розлогі передмови, якими автор супроводив усі (крім V т.) томи своєї зб. У цих передмовах, підкреслював М. Возняк, І. Франко, крім історично-літ. аспектів вивчення апокриф. л-ри, порушив ряд важливих теор. проблем, зокрема питання трансформації апокриф. джерел у нац. л-рах. Похвальні риси зб. апокрифів із укр. рукоп., на думку критиків, були зумовлені насамперед особистими якостями її упоряд.: його ерудицією, інтелектом, поперед. наук. досвідом у царині студій і публікацій апокриф. текстів.

Особливий погляд на дослідження І.Франка висловив лише рос. дослідник давньої л-ри В. Істрін: „Наукове значення опублікованих апокрифічних текстів [...] невелике“, а якщо оцінювати суворіше, то Франкова робота назагал „напівнаукова“. Осн. причина такої оцінки В.Істріна крилася не врозбіжностях між ним та І.Франком щодо текстол. принципів вид. апокриф. текстів, не в окр. фактол. огріхах Франкового вид., навіть не в різниці упоглядах на час створення окр. пам’яток постання, а в тому, що І.Франко став на хибну, як мислив рос. критик, продиктовану лише „національно-патріотичним настроєм автора“, теорію тяглости укр. літ. традиції, задекларовану в передм. до Іт. „Апокрифів...“ Також авторові закидалося невичерпне використання усіх архіво- і бібліотекосховищ Росії, трактування окр. пам’яток як укр. Звинувачення на адресу І. Франка про несумісність „національно-патріотичних настроїв“ і наук. дослідження підхопив Ю. Яворський. Знайшов В.Істрін підтримку у своєму трактуванні Крехівської Палеї як великорус. пам’ятки серед укр. учених ( А.Кримського, М. Грушевського, О.Колесси). Однак І. Франко мав право включити Крехівську Палею до своєї зб.— бодай з огляду на те, що рукоп. функціонував на укр. літ. теренах. До складу публікацій „отреченной русской литературы“ рос. учених (М. Тихонравова, О. Алмазова) включено чимало текстів, які хоча і збереглися в рос. архів. зб., але мали явні ознаки укр. мовної редакції.

Ін. критичні зауваги на адресу І.Франка-упоряд. багатотомного вид. найбільше стосувалися порушення правил відповідности опубл. тексту рукописному. Визнаючи слушність тих зауважень, варто не забувати про надто складні умови праці дослідника. Робота над „Апокрифами...“ ускладнювалася й тим, що, не маючи змоги особисто опрацювати архівні зб. в ін. містах, зокрема в Росії, І.Франко просив знайомих злагодити для нього копії того чи ін. тексту. Важка недуга вченого в ост. десятиліття життя, безвладність рук ще більше ускладнили йому працю над апокрифами. „Рукопис різними почерками“ або „рукопис невідомою рукою“, „копія рукою Андрія Франка“ — помітки такого характеру супроводжують тексти, які І.Франко готував до друку після 1908. Назагал, оцінюючи зб. І. Франка, є багато підстав погоджуватися як із міркуваннями В. Качановського про те, що цінний мат-л, який увійшов до „Апокрифів...“, „покриває усі можливі неточності“, так і з оцінкою М. Возняка: „Не займаючи становища, яке йому найсправедливіше належалося, і яке би дало змогу переглянути багаті російські бібліотеки, без ніяких у нас праць у справі перекладів, джерел апокрифів тощо, без ніяких аналіз поодиноких текстів, довершив д-р Франко діло, перед яким склонять голову дальші дослідники на тім полі, що будуть працювати в незрівняно кращих умовах“. Див. Апокрифічні молитви.

Арх. дж.: ІЛ НАН України, від. рукопис. фондів і текстології, ф. 3, № 712, 714, № 1620, с.129 (Веселовський О. Лист до І. Франка від 26квітня 1899р.), 2046, 2049, 2105, 2108, 2110—14, 2120—21, 2128—30, 2139, 2149, 2162, 2166, 2169—70, 2172, 2178, 2180.

Літ.: StudzinÏski C. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко // Kwartalnik historyczny, 1897, s. 815—16; Истрин В. Новый сборник ветхозаветных апокрифов // ЖМНП, 1898, кн. 1, с. 112—33; JagicÝ V. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко // Archiv für slavische Philologie, 1898, Bd. 20, S. 629; Pastrnek F. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко // Listy Filologické (v Praze), 1898, r. 25, s.155—56; його ж. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д­р Іван Франко // Там само, 1900, s. 70—71; Bruªckner А. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д­р Іван Франко // Kwartalnik Historyczny, 1899, s.304–06; його ж. [Рец. на:] Publikationen der Szewczenko-Gesellschaft // Archiv für slavische Philologie, 1900, Bd. 22, S. 294—96; його ж. [Рец. на:] Slavische Volkskunde. Übersicht periodischer Publikationen // Zeitschrift des Vereins für Volkskunde, 1900, S. 341—48; Гнатюк В., Франко І. Всправі збирання народних леґенд // ЛНВ, 1899, т.VІІІ, кн. 12, с. 176—78; Качановский И. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко // КС, 1900, т.68, кн. 1, с. 38; Франко І. Карпаторуська література ХVІІ—ХVІІІ віків // Записки НТШ. Львів, 1900, т.ХХХVІІ, кн. V, с. 1—91; Сперанский М. Сборник новозаветных апокрифов, изд. Товарищества им. Шевченко во Львове// ЧИОНЛ, 1904, кн. 4, вып. 2, отд. 1, с. 46; Murko M. Geschichte der älteren südslavischen Literaturen. Leipzig, 1908, S.213; Возняк М. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д­р Іван Франко. Львів, 1910, т. 5 // ЛНВ, 1910, т.52, кн. 12, с. 630—31; його ж. Франко як дослідник і історик української літератури // Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К., 1955, с.246—65; Ґудзій М. [Рец. на:] Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко // ЖМНП, 1912, кн. 3, с.153—61; Колесса О. Розсліди й видання слов’янських пам’яток апокрифічної літератури. Прага, 1930, с.19; Махновець Л. Франко — дослідник української літератури 17—18 ст. // Слово про Великого Каменяра: Збірник статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка. К., 1976, т. 2, с.41—84; Микитась В. Іван Франко — дослідник давніх апокрифів, апокрифічних леґенд та оповідань // Микитась В. Іван Франко як дослідник давньої української літератури. К., 1988, с. 123—51; Бондар Л.М. Возняк — рецензент наукових творів Івана Франка // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури: Тези наукових читань. Львів, 1990, с. 27—28; „Апокрифи і леґенди з українських рукописів“ у дзеркалі критики / Упоряд., перекл. (з нім., польс., рос., чес.), передм. та приміт. Я. Мельник. Львів, 2001; Мельник Я. „Апокрифи і леґенди з українських рукописів“ І.Франка: текстологічні засади й едиційна практика // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. Вип. 6. К., 2001, с.22—28; її ж. Іван Франко як видавець апокрифів (на матеріалах періодики) // Періодика. Зб. праць науково-дослідного центру періодики. Львів, 2001, вип. 9, с.408—15; її ж. Іван Франко й biblia apocrypha. Львів, 2006.

Ярослава Мельник

Стаття створена: 2015