БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ - Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ

БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ — збройний виступ шляхти Речі Посполитої у 1768—72 проти політики короля Станіслава-Авґуста та втручання Росії у внутр. справи цієї держави. Виникнення Б. к.— вияв усталеної у Речі Посполитій практики скликання шляхтою своїх з’їздів (конфедерацій, рокошів) для реалізації певних політ. цілей. Поштовхом для цього виступу стали дві обставини. По-перше, те, що сейм, який засідав у Варшаві від 05. 10. 1767 (до 05. 03. 1768), під тиском Росії зрівняв у політ. правах із римо-католиками—дисидентами християн— неримо-католиків (протестантів, переважно лютеран, і правосл.; греко-католиків до уваги не взято). Їм надано представництво у сенаті і посольській ізбі сейму, доступ до держ. посад іземських урядів. Виступивши на боці дисидентів, число яких у Речі Посполитій було порівняно невеликим (до того ж увідповідній сеймовій постанові йшлося лише про їхню верхівку), імператриця Катерина II керувалася не прагненням захистити їх (насправді ж доля дисидентів її мало хвилювала, хоча саме вона ініціювала дисидент. питання), а рішучим несприйняттям реформаторського курсу Станіслава-Авґуста, започ. 1764, коли він став за її сприяння королем, і спрямованого на виведення держави з глибокого занепаду, в якому вона перебувала впродовж багатьох десятиріч: метою правлячих кіл Росії було збереження слабкої, залежної від неї Речі Посполитої. Недаремно Катерина II спровокувала створення 1767 у м. Радомі конфедерації катол. шляхти, яка вкрай вороже ставилася до політики Станіслава-Авґуста та до нього самого. Другою обставиною, що призвела до появи Б. к., стала образлива поведінка на засіданнях сейму 1767/68 рос. посла у Варшаві Миколи Рєпніна: він усіляко втручався вроботу сейму, диктував свою волю, особливо в дисидентському питанні. Величезне обурення викликало брутальне придушення М. Рєпніним опозиції, яка на цьому сеймі намагалася протидіяти сваволі рос. посла, за наказом якого були заарештовані польний коронний гетьман Вацлав Жевуський, його син Северин, краків. єп. Каєтан Іґнацій Солтик та київ. єп. Юзеф-Анджей Залуський— вони п’ять років провели в ув’язненні в Калузькій фортеці.

Б. к. отримала наз. від м. Бара вПодільському воєв. (нині — місто Вінницької обл.). Тут 29. 02. 1768 патріотична і водночас консервативно налаштована шляхта проголосила створення конфедерації у відповідь на те, що відбулося у сеймі. Ідейним її кер. став кам’янецький єп.Адам Красінський. Своєю особистою позицією він демонстрував прихильність до конфедерації катол. духовенства, якому особливо ненависною була сама постановка дисидент. питання. Практичними кер. (маршалками) конфедерації стали брат кам’янецького єпископа, рожанський староста ротмістр Міхал Красінський (здійснював заг. кер.) та варецький староста, коронний писар і полковник Юзеф Пуласький (відповідав за військ. справи). Програмним док-том Б. к. заявлено про скасування всіх „підневільних“ актів Радомської конфедерації і сейму 1767/68, прийнятих „всупереч намірам“ Речі Посполитої, звільнення з посад усіх осіб, причетних до Радомської конфедерації і сеймових постанов, припинення діяльности всіх шляхетських судів і заміну їх конфедераційними судами.

Дії конфедератів охопили Подільське воєв., невдовзі перекинулися на Брацлав. іКиїв. воєв., де виникли свої конфедерації, підвладні генеральній Б. к., кожна на чолі з маршалком. У деяких ін. реґіонах Речі Посполитої стали також виникати конфедерації. Конфедерати звернулися до короля зі закликом приєднатися до них для виконання свого „патріотичного“ обов’язку. Після певних вагань Станіслав-Авґуст зреаґував у відповідь наказом вірному йому війську виступити проти конфедератів і зверненням до Катерини II надати військ. допомогу для боротьби з „бунтівниками“. Росія ввела свої війська на Правобережжя. У першій пол. черв. рос. і польс. генерали Петро Апраксін і Францішек-Ксаверій Браніцький узяли штурмом Бар. Конфедерати були змушені припинити боротьбу. Чимало їх, у т. ч. М. Красінський, Ю. Пуласький, врятувалось од загибелі або полону тим, що виїхали за Дністер у турецькі володіння.

Виникнення Б. к. ще більше загострило ситуацію в пд.-сх. частині Правобережжя, яка характеризувалася гострим протистоянням шляхти та укр. селянства. Дії рос. війська проти конфедератів сприяли вибухові наприкін. трав. у цьому реґіоні гайдамацько-селян. руху, відомого п.н. „Коліївщина“, оскільки укр. населення сподівалося, що Катерина II підтримає його у боротьбі проти шляхти. Рос. уряд уважав повсталих своїм союзником, але ухилявся від військ. підтримки їх і займав вичікувальну позицію. Повсталим протистояло лише коронне військо. Так було до поч. лип. 1768.

29 черв. один із командирів Максима Залізняка, Максим Шило, зі загоном кількістю 300 чол. здійснив напад на м-ко Балту з м-ка Палієвого Озера (згодом, до кін. XVIII ст., воно звалося Юзефґродом), поселення були розташовані одне навпроти одного через р. Кодиму, праву притоку Бугу (Богу) (Палієве Озеро — уБрацлав. воєв., Балта — на території Осман. імперії; від кін. XVIII ст. вони об’єднані в м.Балту). Прибув М. Шило до Палієвого Озера з Умані, здобутої гайдамаками 21черв., правдоподібно, з метою переслідування шляхти (у т. ч., напевно, конфедератів). М. Шило вчинив розправу над шляхтою, що перебувала в м-ку. Скориставшись цим, турки вторглися у м-ко і підпалили його. У відповідь М. Шило 1лип. вдерся в Балту. „Балтський“ епізод спричинив загострення турецько-рос. відносин. Турецький уряд звинуватив Росію в причетності до нападу, а та це заперечувала, бо не була зацікавлена в погіршенні відносин з Османською імперією. Ось чому невдовзі після згаданого інциденту росіяни і поляки на чолі з генералами, відповідно П. Кречетниковим і Ф.-К. Браніцьким, покінчили з повстанням. Це, однак, не поліпшило російсько-турецьких відносин. Туреччина також висловлювала невдоволення тим, що рос. загони, переслідуючи барських конфедератів, наближалися до її кордону і самовільно діяли вМолдавії, васально залежній від Туреччини. Врешті, Османська імперія ультимативно зажадала від Росії вивести війська зПравобережної України, а після відхилення цього ультиматуму Катериною II 06. 10. 1768 оголосила Росії війну (тривала до 1774).

Після вибуху цієї війни конфедерація у Речі Посполитій відродилася, зокрема тому, що Росія змушена була перекинути значну частину своїх військ, дислокованих на Правобережжі, на турецький театр воєнних дій. У 1769—72 конфедерація тривала безперервно, переважно на етнічно польс. землях — вона затихала в одному місці, спалахувала в ін., причому конфедерати, котрі перебували в Османській імперії, до 1771 не змогли взяти участи в цьому русі. Конфедератів, що діяли на терені Речі Посполитої, підтримували морально Туреччина і Франція, до того ж ост. надавала їм допомогу військ. спеціалістами і керувалася сподіванням посадити на польс. престіл свого ставленика.

31. 10. 1769 у м. Бялій, що в Сілезії, почав діяти кер. орган конфедерації— Генеральна рада сконфедерованих станів (Генеральність), щось на кшталт повстанського уряду. Зі січ. 1770 по серп. 1771 Генеральність свою резиденцію мала в м. Прешеві (Пряшеві Словаччини, на території Австрій. монархії, яка до конфедерації ставилася нейтрально), від верес. 1771 до квіт. 1772, коли цей орган перестав існувати,— в м. Цешині (Тешині; так само на території Австрії). До складу Генеральности увійшли представники всіх реґіональних конфедерацій, її очолював тріумвірат — Адам Красінський, Міхал Пац, Ігнацій Боґуш. Генеральними маршалками залишалися М. Красінський і Ю. Пуласький, проте на час виникнення Генеральности і до кін. 1770 вони продовжували перебувати в Османській імперії.

Після того, як у 1770 рос. війська під проводом генерала П. Рум’янцева перемогли Туреччину, ост. втратила інтерес до конфедератів, що перебували на її території, і перестала їм матеріально допомагати. Тому конфедерати повернулися у Річ Посполиту, разом зі зазначеними кер. вони долучилися додіяльности Генеральности і руху загалом.

09. 04. 1770 у болгар. м. Варні дислоковані в Османській імперії конфедерати видали універсал про детронізацію Станіслава-Авґуста. Щоправда, це зроблено під тиском Порти, яка висловила готовність надати конфедератам чергову матеріальну допомогу тільки за умови проголошення акту. 22.10. 1770 Генеральність, зі свого боку, проголосила детронізацію короля, а 03.11. 1771 провела невдалу спробу полонити його у Варшаві (планувалося вивезти короля до конфедеративного табору в Ченстохові і там судити).

На той час конфедеративний рух сильно занепав, переживав агонію. Не змінили на краще цей стан ні захоплення повсталими на поч. 1772 краків. замку (Вавеля), ні успішна оборона ними до черв. 1772 Лянцкорони, Тинця під Краковом (до лип. 1772) і Ченстохови (до серп. 1772). Падіння Ченстохови знаменувало остаточну поразку Б. к. (незначні спалахи її мали місце подекуди іпісля цього).

Впродовж усього періоду існування конфедерації у лавах її збройних сил билося до 150—200 тис. чол., але водночас на полі бою було не більше кільканадцяти тисяч, переважно молодь, яка народилася у 1740—50-х рр. Хоча за політ. цілями рух був шляхетським, до двох третин, а то й до трьох чвертей його особ. складу становили селяни і міщани, деякі загони були цілком селян., а серед командирів траплялися міщани.

До акт. учасників конфедерації належав, зокрема, Сава, син Сави Чалого, котрий відзначився в гайдамацькому русі на Правобережжі Україні у 1730-х рр., але за зраду на поч. наст. десятиріччя був страчений гайдамаками. Тисячі полонених росіянами конфедератів були відправлені в Казань, Оренбург, Тюмень, Тобольськ, Омськ, де на них чекали тяжкі випробування, жорстока розправа над тими, хто відкрито вимагав звільнення. Спроби навернути засланих управослав’я загалом виявилися марними. Частину їх вдалося використати для придушення повстання О. Пугачова.

Певна кількість конфедератів еміґрувала на захід. Серед них були А. Красінський, М. Пац. К. Пуласький відзначився у війні амер. штатів за незалежність як генерал, особливо у битві під м. Чарстоном у трав. 1779; загинув у жовт. тогож року під м. Саванною. Політ. результати Б. к. були сумні: вона значно загальмувала процес уновочаснення Речі Посполитої, проведення держ. реформ, посилила позиції тих кіл, які виступали за збереження прогнилого устрою, і тих кіл у Росії, які були переконані в потребі ліквідувати цю державу якщо не відразу, то поетапно. Конфедерація наштовхнула Катерину II на здійснення всерп. 1772 спільно з Пруссією і Австрією поділу частини Речі Посполитої. Водночас Б. к. була національно-визвольним рухом, і в цьому полягає її істор. значення.

Б. к. „мала метою не тільки підняти силу захитаного польського пановання на Україні, але бажала підняти тут також престиж римського католицизму, ослабити або й зовсім знищити дисидентивізм, себто в першій лінії православіє“ (І. Франко). Б. к. відображена в історіографії. Чи не найраніше розгорнуте висвітлення її міститься у 3-му т. збірки праць франц. історика Рульєра (1819). 1843 про неї видав книгу польс. історик С. Качковський. На відміну від цих маловартісних компіляцій, 5-томна монографія А. Петрова про війну Росії з Туреччиною і польс. конфедератами у 1869—74 є ориґ. дослідженням, засн. значною мірою на рукопис. джерелах. Найбільшим дотепер доробком у вивченні конфедерації є фундам. 2-томник В. Конопчинського „Konfederacja barska“ (1936—38).

Вихід у світ цього вид. В. Конопчинський попередив цінним вступом до вид. ним збірника док-тів конфедерації (1928) та публікацією біографії К.Пуласького (1931). Найбільш вагомими дослідженнями конфедерації після цих його праць є моно-графії Є. Міхальського про кін. конфедерації (1970) і В. Щигельського про конфедерацію у Великопольщі у 1768—70 (1970). На увагу також заслуговують статті В. Конопчинського (1930), С. Іваницького (1939, 1941) та Е. Ростворовського (1970).

Джерельні публікації були здійснені уКиєві, Львові, Москві, Кракові і Варшаві. Діяльність Б. к. на укр. землях окремо не досліджена. До нех зверталися С. Іваницький і В. Конопчинський та принагідно автори праць, присвячених висвітленню Коліївщини.

Б. к. відобразив Г. Жевуський у своїй повісті „Pamiątki Soplicy“, яку написав на прохання А. Міцкевича й уперше видав у Парижі 1839. Внац. історіографії і НТШ Б. к. досліджували переважно у контексті Коліївщини. Під цим оглядом написані праці В.Антоновича, Я.Шульгина, основані під час вивчення невідомих джерел з цієї проблематики (1876, 1890), також дослідження М. Грушевського (1907).

Пізнавальними є праці К. Широцького (1918), К. Гуслистого (1947), Ф. Шевченка (1968) та І. Бутича (1968). Чи не найбільшеуваги присвятив Б. к. С. Іваницький у розвідках, опубл. у Росії, зокрема ст.„Значение Барской конфедерации в истории крестьянского восстания на Украине 1768 г.“ (1939), „Польша в половине XVIII в. и возникновение Барской конфедерации“ (1939), „Первый период Барской конфедерации“ (1941). Певний внесок у дослідження Б. к. зробили В.Щербина (1891), І.Шпитковський (1911. Ост. підгот. вибрану бібліографію, опубл. у зб.„Гайдамацький рух на Україні в XVIIIст.“, с.567—74). Над Б. к. працював І.Брик (1928) та ін.

Арх. дж.: Archiwum Państwowe w Krakowie, zesp. Archiwum Sanguszków, ręk. 686; Biblioteka Czartoryskich wKrakowie, oddz. ręk, ręk. 832, 834—36, 844, 940—48, 1701, 2018, 2098, 3470; Biblioteka Zakładu Narodowego imienia Ossolińskich we Wrocławiu, oddz. ręk., ręk. 330, 423, 564—70, 573—74, 1073, 1409—10, 3039; ЛННБ України, від. рукоп., ф. 5 (Оссолінські), оп. 1, спр.192—93, 321, 329, 571—72, 713, 716—17, 1077, 1407—08, 1415; РГАДА. Москва, ф. 12 (Дела оПольше и Литве), ф. 248 ( Канцелярия сената), ф.249 (Первый департамент сената); РГВИА, ф.20 (Военная (секретная) экспедиция Военной колегии), ф. 44 (Румянцев-ЗадунайскийП. О.); ЦДІА України у Києві, ф. 44 (Вінницький ґродський суд), оп. 1, спр. 3—5.

Літ.: Oeuvres posthumes de Rulhi`еre. Paris, 1819, t. III; [Kaczkowski S.] Wiadomości o konfederacyi barskiej. Poznań, 1843; Materyały do konfederacуі barskiej r. 1767—1768 / Z niedrukowanych dotąd i nieznanych rękopisów zebrał S. Morawski. Lwów, 1851, t. I; Bunt hajdamaków na Ukrainie r.1768, opisany przez Lippomana i dwóch bezimennych // Obraz polaków i Polski w XVIII wieku, czyli Zbiór pamiętników, dyaryuszów, korespondencyi publicznych i listów prywatnych, podróży i opisów.../ Wyd. z rękopisów przez E. RaczynÆskiego. Poznań, 1854; [Schmitt H.] Materyały do dziejów bezkrólewia po śmierci Augusta III i pierwszych lat dziesięciu panowania Stanisława Augusta Poniatowskiego. Lwów, 1857, t. 1—2; Журнал генерал-майора Петра Кречетникова о движении и действиях военных в Польше в 1768 году // ЧИОДР. М., 1863, кн. ІІІ; Письма к генерал-майору и кавалеру Петру Никитичу Кречетникову во время пребывания его с корпусом русских войск в Польше 1767 и 1768 гг./ Изд. О. Бодянский// Там само; Соловьев С. История падения Польши. М., 1863; Wojna w Polsce 1770 i 1771. Z pamiętników generała Dumourieza. Poznań, 1865; Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами, с 1769—1774 год. СПб., 1866—74, т. I—V; Konfederacya barska. Korespondencya między Stanisławem Augustem i Ksawerym Branickim łowczym koronnym w roku 1768 / Wyd. L. Gumpłowicz. Kraków, 1872; Radom i Bar. 1767—1768. Dziennik wojennych działaс generał-majora Piotra Kreczetnikowa w Polsce w r. 1767 i 1768 korpusem dowodzącego i jego wojenno-polityczna korespondencja z księciem Mikołajem Repninem posłem rosyjskim w Warszawie. Poznań, 1874; КостомаровН. Последние годы Речи Посполитой. Историческая монография. СПб., 1886, т. І; Алексеев В.А. Конфедерат Савва Чаленко. 1740—1771// Исторический вестник. Год 33-й. СПб., 1892, июнь; Реляции киевского генерал-губернатора за 1768 и 1769 гг. / Сообщил А. А. Андриевский // ЧИОДР. К., 1893, кн.VII, отд. III; ФранкоІ. Вірша про Барську конфедерацию // Записки НТШ. Львів, 1895, т. VII, кн. ІІІ, с. 3—11; Pu»askiK. Z pamiętnika konfederata barskiego // Przewodnik Naukowy iLiteracki. Dodatek miesięczny do „Gazety Lwowskiej“. Lwów, 1896, rocz. XXIV; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. Kraków, 1912, t. III; Широцький К. Коліївщина (Гайдамаччина в1768 році). К., 1918; Konfederacja barska. Wybór tekstów / Wstępem i objaśnieniem zaopatrzył W.KonopczynÆski. Kraków, 1928; KrasinÆka J. Kraków i ziemia krakowska wobec konfederacji barskiej. Kraków, 1929; KonopczynÆski W. Krwawe dni nad górną Wartą // Rocznik Oddziału Łódzkiego Polskiego Towarzystwa Historycznego. Łódź, 1930; його ж. Kazimierz Pułaski. Życiorys. Kraków, 1931; його ж. Materiały do dziejów wojny konfederackiej. 1768—1774. Kraków, 1931; його ж. Konfederacja barska. Warszawa, 1936—1938, t. 1—2 (перевид.: Warszawa, 1991); Иваницкий С. Значение Барской конфедерации в истории крестьянского восстания на Украине 1768 г. // Ученые записки Ленинградского государственного педагогического института им.А. И. Герцена. Л., 1939, т. 19, с. 211—53; йогож. Польша в половине XVIII в. и возникновение Барской конфедерации// Там само, т.22, с.215—59; його ж. Первый период Барской конфедерации // Там само, 1941, т. 45, с.145—80; Гуслистий К. Г. Коліївщина. К., 1947; Шпитковський І. Мемуари з історії гайдамацького руху на Україні // Архіви України, 1966, № 5, с.77—80; Бутич І. До історії повстання 1768року// Там само, 1968, № 3, с. 65—76; Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 року на Правобережній Україні // УІЖ, 1968, № 9, с.11—23; Гайдамацький рух на Україні в XVIIIст. Збірник документів / Упоряд. І. Л. Бутич, О. А. Купчинський та ін. К., 1970; Michalski J. Schyłek konfederacji barskiej. Warszawa, 1970; Rostworowski E. Dębica i Bar. Z początków konfederacji barskiej // Zapiski Historyczne. Toruń, 1970, rocz. XIII, zesz. 3; Szczypiorski W. Konfederacja barska w Wielkopolsce 1768—1770. Poznań, 1970; Literatura konfederacji barskiej / Pod red. J. Maciejewskiego oraz A.Babel, A. Grabowskiej i J. WоÆjcickiego. Warszawa, 2005—09, t. I—IV; MaciejewskiJ. Zarys dziejów konfederacji barskiej // Literatura konfederacji barskiej. Warszawa, 2009, t. IV; Крикун М. Документи про участь шляхти Брацлавського воєводства в Барській конфедерації // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2010, вип. 45, с. 589—628.

Микола Крикун

Стаття створена: 2015