БОЛГАРО-ДУНАЙСЬКА КАМПАНІЯ 1186—87. Після загибелі візант. імператора Андроніка Комніна (1185) його двоюрідний брат галицький кн. Ярослав Володимирович відрядив до Константинополя своє посольство, та Ангели, які прийшли до влади у Візантії, не зуміли чи не захотіли з ним домовитися. Навеснi 1186 брати Петро та Асень здiйняли повстання у Болгарiї, яка була візант. провiнцiєю. Пiсля перших же невдач болгар. вождi вiдступили за Дунай (землями в гирлі Дунаю володів галицький князь), а навеснi 1187 продовжили боротьбу. З ними прийшли „кумани, народ досi вiльний, негостинний i дуже войовничий, i тi, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлка руських, народ милий богу вiйни“ (М. Хоніат). Чимало дослідників вважає, що болгар. повстанці отримали допомогу галицького князя (Ф. Успенський, Г. Літаврін, Л. Войтович та ін.). Дехто доводить, що болгарам допомагали тільки кумани-половці (М. Бібіков, М. Котляр, Ф. Малінгудіс та ін.).
Дослідники, які визнають автентичність „Слова о полку Ігоревім“, убачають у його фраґментах ремінісценції з бойових дій Б.-д. к. 1186—87, коли галицький князь не дав угор. війську вдарити в спину повсталим болгарам. Ярослав „заступив королю шлях, замкнув Дунаю ворота“ (галицьке військо блокувало підступи до Болгарiї Дунаєм в р-нi Залiзних ворiт, в ущелинi, де Дунай, затиснутий вiдрогами Трансiльванських Альп i горами Магоча, що прилягають до них з другого боку), переправивши туди метальні машини („меча бремени чрез облаки“). Окр. загони брали участь у боях у р-ні Пловдива („...рища тропу Траяню чрез поля на горы“) — за Д. Ангеловим, „Троянiв прохiд“ — гiрський прохiд вiд Пловдива, який згодом називали Василицею, вiдомий у болгаро-вiзант. вiйнах ХII—ХIV ст. Водночас галицький князь „підпер своїми залізними полками“ Угорські гори (Карпати), не даючи Угорщині активніше виступити на допомогу своєму візант. союзникові.
Крім галицьких військ, у Б.-д. к. на боці повсталих болгар узяли участь бродники та половці, яких пропустили через Нижнє Подунав’я, де галицький князь „по Дунаю гради укрiпив, купцями населив, торгуючими через море во Греки...“ Це сприяло перемозі болгар. повстанців і утворенню Другого Болгарського царства.
Тема Б.-д. к. 1186—87 була предметом наук. досліджень у НТШ. Найбільше уваги серед науковців Тва цьому питанню приділяли М. Грушевський та І. Крип’якевич, на сучас. етапі — Л. Войтович та О. Головко.
Літ.: Успенский Ф. Образование второго Болгарского царства. Одесса, 1879, с. 35—36; його ж. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен // ЖМНП, 1880, № 212, с. 95—130; 1881, № 214, с. 52—85; його ж. Последние Комнины. Начало реакции // Византийский временник, 1927—28, т. 25, с. 1—23; Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1905, т. 2, с. 441—42; Ангелов Д. Съобщително-операционни линии и осведомителна служба във войните и вънишо-политическите отношения между България и Византия през XII—XIV вв. // Известия на Българското Историческо Дружество. София, 1948, кн. 22—24, с. 219; Прицак О. Деремела — бродники // International journal of slavic linguistic and poetics, 1965, N 9, р. 84—96; Котляр М. Ф. Хто такі бродники // УІЖ, 1969, № 5; Тихомиров М. Н. Киевская Русь // Тихомиров М. Н. Древняя Русь. М., 1975, с. 33—35; Бибиков М. В. Русь в византийских памятниках и Византия в древнерусских произведениях (к сравнительному изучению) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1987 г. М., 1989, с. 168; Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI — начало ХІІІ вв.). К., 1997; Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999, с. 103—04; Литаврин Г. Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня // Литаврин Г. Г. Византия и славяне. СПб., 1999, с. 354—62; його ж. Русь и Византия в ХІІ веке // Там само, с. 505—06; Войтович Л. В. Галицкая земля и Византия в XI—XIV вв. // Кондаковские чтения. Белгород, 2010, т. 3, с. 255—80; його ж. Ru? halicka a Bizancjum w XI—XIV w.: wybrane problemy // Zeszyte Naukowe Uniwersytetu Jagie??o?skiego. Prace Historyczne. Krak?w, 2011, t. 138, s. 41—64; Головко А. Б. Константинополь и Галич в конце ХІІ — начале ХІІІ в.: проблема оценки политических взаимоотношений // Кондаковские чтения. Белгород, 2010, т. 3, с. 280—90.
Леонтій Войтович