ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 — таємне розпорядження міністра внутр. справ Рос. імперії П. Валуєва про заборону друкувати укр. мовою навч. та реліг. книжки, схвалене рос. імператором. В. ц. дозволяв публ. „тільки такі твори цією мовою, які належали до галузі красного письменства“, натомість наказував „призупинити“ пропуск до друку „книг малоросійською мовою як духовного змісту, так і навчальних та загалом призначених для початкового читання серед народу“. Підписаний 30 (18). 07. 1863 і розісланий до підпорядкованих (від 1862) Мін-ву внутр. справ цензур. к-тів — Київського, Московського і Петербурзького. Спричинені В. ц. утруднення з вид. у Рос. імперії книжок укр. мовою зумовили переміщення центру укр. руху до підавстрій. Галичини. Наслідком цього стало створення у Львові — з ініціативи і за фінансової підтримки наддніпрянських меценатів Товариства ім. Шевченка (1873) з призначенням реалізувати загальноукр. літ. та вид. проекти.
Причини вид. В. ц. можна розглядати у кількох взаємопов’язаних контекстах (усі вони були названі в мотиваційній част. циркуляра): як реакцію рос. імперської влади на нові форми укр. громад. активности (рух „хлопоманів“, громадівський рух, створення приват. нар. шкільництва); як результат боротьби щодо соціального статусу між київ. інтелектуальними середовищами, зокрема між українофілами та прихильниками збереження єдиного „русского“ простору; у контексті російсько-польс. відносин, зокрема загрози використання поляками укр. руху з метою відновлення Речі Посполитої (В. ц. вид. у розпал польс. повстання 1863—64 і поставлений у зв’язок із „політичними планами поляків“); як відповідь на активізацію селян. середовища та загрозу соціального збурення (влада підозрювала українофілів у соціалістичній народницькій орієнтації); як част. дискусії про відношення нац. мов до церковнослов’ян. у православ. богослужінні, зокрема прагнення консервативних сил не допустити до вид. підгот. П. Морачевським укр. перекл. (з церковнослов’ян.) Нового Завіту.
Текст циркуляра не був ориґ. витвором чиновників Мін-ва внутр. справ. Він узагальнював донесення, які з поч. 1860-х рр. надходили з Києва до Петербурга з ініціативи або за посередництва військ. міністра Д. Мілютіна, шефа жандармів В. Долгорукова, київ. генерал-губернаторів І. Васильчикова і (від груд. 1862) М. Анненкова. Ключові фрази В. ц., зокрема відомий вислів про укр. мову („не было, нет і быт не может“), були запозичені без змін із листа голови Київ. цензурного к-ту О. Новицького, кол. проф. філософії Київ. ун-ту і прихильника концепції неподільности „Святої Русі“, до П. Валуєва від 27. 06. 1863. У листі йшлося про те, що більшість освічених малоросіян з обуренням сприйняла ідею навчання укр. мовою і доводить, що „ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їх наріччя, яким користується простолюд, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі“. Виданню В. ц. передувала гостра критика українофілів у моск., петерб. та київ. пресі, розгорнута прихильниками неподільности всерус. простору і противниками розвитку окр. укр. ідентичности (гол. рупором антиукр. інформ. кампанії був М. Катков, ред. газ. „Московские ведомости“). Вістря критики, яка межувала з відвертим цькуванням і провокацією, було спрямоване проти М. Костомарова як автора концепції „двох руських народностей“ та ініціатора збору коштів для вид. л-ри для народу. Інтелектуальний замах Костомарова на єдність всерус. простору робив його в очах Каткова сподвижником поляків і сепаратистом.
В. ц. був вид. без погодження з міністром нар. освіти О. Головніним, який із просвітн. міркувань був противником у мов. сфері обмежувальних заходів (уже після того, як циркуляр було розіслано за призначенням, він пробував протидіяти цій забороні укр. книговид.). Сам П. Валуєв розглядав розпорядження як тимчасовий захід на час польс. повстання — лише як част. ширшої програми русифікації (боротьби з полонізмом) зх. губерній. Рос. історик О. Міллер вважає, що згідно з первісним задумом В. ц. мав стати „тільки адміністративним прикриттям русифікаторської програми від конкуренції з боку українських націоналістів“. Зважаючи на труднощі імпер. ідеологів щодо створення концепції модерної рос. нації, а відтак — нездатність імпер. адміністрації виробити ефективну нац. політику, В. ц. перетворився на рубіжну політ. віху в історії України — започаткував тривалий період мов. обмежень і отримав продовження в Емському указі 1876. Ці обмежувальні акти на деякий час приховали відносну слабкість рос. імпер. влади в Україні та створили видимість ефективного адміністрування. На практиці, за підтримки місцевих прихильників всерус. ідеї, цензура часто трактувала положення В. ц. ширше, ніж цього вимагала політ. доцільність. Якщо 1862 у Рос. імперії вийшло 40 укр. кн., то впродовж 1863 — 15, у 1864 — 12, а в наст. роки публ. лише окр. кн. (1865 — 5, 1866 — жодної, упродовж наст. 3-х р.— по 2 кн. щороку).
Впровадження В. ц. призвело до зниження на деякий час укр. громад. активности на Наддніпрянщині, „антракту“ в історії українофільства (М. Драгоманов). Утім, це був результат не тільки мов. заборон. Ефективність В. ц. М. Драгоманов пояснював слабкістю укр. руху, малочисленністю в той час його прихильників. Рос. владі порівняно швидко вдалося розпорошити середовище українофілів: одних вислати у віддалені рос. губ. „на державну службу“ (ці висилки здебільшого були здійснені ще до вид. циркуляра — восени 1862 і навесні 1863; тоді, напр., П. Чубинський опинився в Архангельській губ., О. Кониський — у Вологді, згодом у Тотьмі), а ін. (як-от П. Куліша) прямо залучити до русифікаторської адмін. діяльности в Царстві Польському. Водночас дія В. ц. зумовила пошук нових можливостей для розвитку укр. руху. Цензурні переслідування в Росії призвели до сконцентрування на тривалий час укр. книговид. в Галичині. У другій пол. 1860-х рр. кол. акт. діячі недільних шкіл і громадівці — літератори, історики, етнографи, які поверталися на Україну після кількох років примусового перебування у віддалених рос. губ., звернули увагу на потребу перенесення місця розгортання громад. активности. Як наслідок австрій. конституційних перетворень саме тут з’явилися широкі можливості для інституційного розвитку укр. руху та налагодження книговид. укр. мовою. Ключовими особами в налагодженні відносин між українцями Наддніпрянщини та Галичини після В. ц. стали П. Куліш і О. Кониський. Вони зав’язали зв’язки з лідерами галицьких на родовців (українофілів) братами О. і В. Барвінськими, К. Сушкевичем, С. Качалою та ін., намагаючись об’єднати зусилля для реалізації літ. і вид. проектів. На основі цього досвіду в 1873 О. Кониський став ініціатором заснування Т-ва ім. Шевченка у Львові.
В. ц. і його неґативний вплив на укр. нац. рух у Наддніпрянщині неодноразово обговорювали чл. НТШ.
Літ.: Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел. М., 1861, т. 1 (1861—1864 гг.), с. 239; Катков М. 1863 год: Собрание статей по польському вопросу, помещавшихся в „Московских ведомостях“, „Русском вестнике“ и „Современной летописи“. М., 1887, вып. 1—2; Лемке М. К. Эпоха цензурных реформ 1859—1865 гг. СПб., 1904 (на с. 302—04 вперше опубл. текст В. ц.); Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Х.; К., 1930 (репринт: M?nchen, 1970); Драгоманов М. Антракт з історії українофільства (1863—1872) // Драгоманов М. П. Вибране: „...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні“. К., 1991, с. 204—33; Saunders D. Russia and Ukraine under Alexander II: The Valuev Edict of 1863 // International History Review, 1995, vol. 17, iss. 1, p. 23—50; його ж. Mikhail Katkov and Mykola Kostomarov: A Note on Petr Valuev’s Anti-Ukrainian Edict of 1863 // Harvard Ukrainian Studies, 1996, vol. 17, iss. 3/4, p. 365—83; Чайковський А. С., Щербак М. Г. За законом і над законом. З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (ХІХ — початок ХХ ст.). К., 1996, 286 с.; Миллер А. И. „Украинский вопрос“ в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). СПб., 2000, с. 96—152 (текст циркуляра: с. 240—41); Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002, с. 399—400; Чайковський А. С., Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. К., 2003; Барвінський О. Спомини з мого життя. Част. 1—2, 528 с. / Упоряд. А. Шацька, О. Федорук. Н.-Й.; К., 2004; Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Українські проекти в Російській імперії // Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х т. / Відп. ред. В. А. Смолій. К., 2004, т. 1, с. 351—71; Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун. Львів, 2005, с. 196—202; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. К., 2007, т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія, с. 103—307; Мозер М. Український П’ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови. Львів; К., 2011 („Університетські діалоги“, № 14), с. 84—93; Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914). Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова та ін. К., 2013, LХII, 810 с.; іл.
Мар’ян Мудрий