АФОН (Атон, }!2TH, або Свята гора, }!(4@< }?D@H) — півострів (сх. част. більшого Халкидійського пва), який виходить в Егейське море. Відомий ще з антич. часів греко-перс. воєн (V ст. до н. е.). З VІІІ ст.— осідок християн. анахоретів, що створили інтернац. „чернечу республіку“ на чолі з виборною радою і протосом (протом). До кін. ХІІІ ст., незважаючи на церк. розкол 1054, на А. були чернечі монастирі, скити, келії як сх. (візант.), так і зх. (лат.) обрядів. До найдавніших та найвідоміших монастирів сх. чернецтва на А. належать Карейська лавра, Зографський, Хіландарський, Ксиропотамський, Ксилургійський, Есфігменський, Ватопедський монастирі та ін. Вони стали духовним пристанищем для численних вихідців із Греції, Італії, Болгарії, Сербії, а також із Руси-України. Лат. Амальфійський монастир засн. бл. 990 вихідцями з пд.італ. м. Амальфів. 1274 частина афонських монастирів (Карея і Ксиропотам) прийняла Ліонську церк. унію між Римом і Константинополем. Однак невдовзі під тиском правосл. сил ці монастирі розірвали стосунки з Престолом св. Петра. Тоді ж закрито і лат. Амальфійський монастир (1287).
Після завоювання турками Балкан (ХІV ст.) і особливо після падіння Константинополя (1453) зв’язки зх.лат. світу з А. надовго перервалися і він перетворився на центр чисто сх. (правосл.) чернецтва. Афонські монастирі і скити поповнюються вихідцями головно з поневолених турками Греції, Болгарії, Сербії, Молдаво-Валахії, а поза цими землями також із України та Московії. Афоніти зробили значний внесок в утвердження реліг. та культ. ідентичности правосл. народів. Освічені ченці, які пройшли школу на А., часто ставали ієрархами Грец., Болг. та Серб. церков. На А., зокрема, здобував духовний досвід і освіту київ. митр. Кипріян Цамблак (1376—1406). Свята гора була не лише важливим осередком освіти, але й іконопису та книгописання. Образотвор. культура і писемна продукція афонітів ширилися всім ареалом сх. християнства: від Охриди і Тирнова до Києва, а від Києва до Новгорода і Москви.
Духовні подвижники А. зробили значний внесок у формування ідейно-філос. основ сх. християнства. Вони завершили теор. обґрунтування ідейних засад т. зв. гисихазму — містичного вчення, що зародилося у Візант. імперії і розвивалося у творах таких відомих сх. богословів, як Єфрем Сирин (ІV ст.), Ніл Синайський (V ст.), Йоан Листвичник (VІ ст.), Ісаак Сирин (VІІ ст.), Максим Ісповідник (VІІ ст.), Теодор Студит (VІІІ—ІХ ст.), Симеон Новий Богослов (Х—ХІ ст.), Никон Чорногорець та ін. Сенс людського життя, за баченням сповідників гисихазму, полягає не в акт. діяльності, спрямованій на пізнання і вдосконалення світу, а в індивідуальному самопізнанні й самовдосконаленні. Осягається це завдяки молитві „в душі“, чи „внутрішній молитві“, яка повинна сповнюватися в абсолютному спокої й мовчанні, у відчуженості від світу. Така молитва, за гисихастами,— це єдино можливий спосіб спілкування з Богом, а її мета — наближення й уподібнення до нього. Всупереч традиційним християн. поглядам, що допускали лише втілення Бога, гисихасти визнавали можливість обожнення людини. „Бог став плоттю, щоб сама плоть могла стати бо жественною“,— твердили вони. Афоніт — серб Ісая в другій пол. ХІV ст. (1371) переклав церковнослов’ян. мовою весь комплекс релігійно-філос. праць Псевдо-Дионісія Ареопагіта, сх. вченого-богослова V ст., учня філософа-неоплатоніка Прокла. „Ареопагітики“ містили пізньоантич. неоплатонізм, який став філос. основою гисихазму. Власноручну копію Ісаєвого перекл. творів Ареопагіта привіз наприкін. ХІV ст. в Україну київ. митр. Кипріян Цамблак. Відтоді осн. ідеї „Ареопагітиків“ стають інтеґральним елементом укр. релігійно-філос. думки пізнього середньовіччя і нової доби.
Сліди найдавніших зв’язків Руси-України з А. простежуються вже в серед. ХІ ст. Першим історично засвідченим русином, який відвідав А. і здобув там духовний досвід, був св. Антоній зі сіверського м-ка Любеча. Повернувшись на Русь, до Києва, він заснував там скит, який став основою знаменитого Києво-Печерського монастиря. Його ченці спершу жили за уставом афонських скитників, аж поки св. Феодосій у другій пол. ХІ ст. не перевів його на гуртожитний монастир (кіновію). У ХІV ст. на А. побував києво-печерський архимандрит Досифей, звідки привіз т. зв. Устав Святої гори, який намагався зробити заг. правилом внутр. життя укр. чернецтва. Уже в ХІ й особливо у ХІІ ст. кількість вихідців із Руси, які поселялися на А., збільшилася настільки, що виникла потреба мати власний монастир. Першим рус. монастирем у другій пол. ХІ ст. став Ксилургійський монастир. За істор. джерелами, 1169 верховна управа А. передала русинам ін. чернечу обитель — монастир св. Пантелеймона (пізніше — Руссикон). На цю передачу дав згоду абат лат. Амальфійського монастиря і на той час протос А. Тома, засвідчивши це власноручним лат. записом. Відтоді монастир св. Пантелеймона впродовж тривалого часу був пристанищем для багатьох русинів, які шукали духовної поживи на А.
Особливо пожвавилися зв’язки А. з Україною наприкін. ХVІ — у першій третині ХVІІ ст., що було зумовлено боротьбою навколо Берестейської церковної унії. Тоді духовний досвід на А. здобували такі відомі укр. церковно-культ. діячі, як письменник-полеміст Іван Вишенський, засн. Скиту Манявського Йов Княгиницький, архимандрит Дерманського монастиря, а згодом луцький правосл. єп. Ісакій Борискович, автор „Вертограда душевного“ (Вільно, 1620) богослов Фикара, перекладач творів Івана Золотоустого і Макарія Єгипетського ієромонах Кипріян. Та вже в серед. ХVІІ ст. контакти укр. духовних подвижників з А. дещо послаблюються. На це вплинули два фактори: по-перше, внаслідок Берестейської унії значна частина правосл. монастирів стала уніатським, вони почали перебудовуватися за зх. зразками (василіянська реформа 1617); по-друге, церковно-осв. реформи київ. правосл. митр. Петра Могили також орієнтували укр. православ’я на катол. Захід із його раціоналістичною теологією, а це породжувало недовіру до аскетично-споглядальних принципів А. За свідченням відомого укр. мандрівника і паломника Василя Григоровича-Барського, який відвідав А. у 1725—26, в Рус. монастирі св. Пантелеймона тоді перебувало лише 4 ченці: 2 вихідці з України і 2 — з Болгарії.
Аж у другій пол. ХVІІІ ст., коли правосл. частина України переживала політ., соціальну й духовну катастрофу (знищення Запорозької Січі, ліквідація гетьманату, закріпачення вільного козацького народу, остаточне викорінення синодальною Рос. правосл. церквою могилянського духа з укр. православ’я), потік українців на А. знову пожвавився і кількісно збільшився. Тоді посилено відвідували Україну афонські ченці. 1757 на пн.-сх. схилі Святої гори виник новий укр. монастир св. Іллі, який заснував Паїсій Величковський. Особливо поповнилася Іллінська обитель після поразки Коліївщини, коли багато учасників цього кривавого повстання, уникаючи кари, подалися у вигнання, у т. ч. на А. замолювати гріхи. Знищення царатом Запорозької Січі (1775) сприяло появі в цьому монастирі кол. січовиків. Після смерти П. Величковського (1794) Іллінський монастир поступово занепав і вже в 30-х рр. ХІХ ст. його цілком опанувала синодальна Рос. правосл. церква. У ХІХ—ХХ ст. чогось яскравого й істотного в українсько-афонських зв’язках не простежувалося.
А. та його зв’язкам з Україною наші історики і філологи присвятили порівняно значну увагу. Серед них — П. Куліш, І. Житецький, науковці і чл. НТШ І. Франко, В. Щурат, М. Возняк та ін. Історики ХІХ ст., здебільшого правосл., значно переоцінювали вплив А. на утвердження православ’я в Україні. І. Франко обереж-ніше оцінював це явище, хоч незаперечним при тому є тривале культ. значення А., в т. ч. у розбудові православ’я для України. А. „по упадку Царгороду [...] як осередок містично-аскетичної освіти й літератури, не переставав сповняти своєї культурної ролі супротив України, навпаки відогравав особливо важну ролю як головне огнище традицій грецької культури й церковности, византійської церковно-аскетичної практики, книжности й мистецтва. Щорічно десятки ченців атонських манастирів приходили на Україну та взагалі в східно-славянські землі, обходили міста, манастирі й багатшу шляхту, де їх радо стрічали, приймали, гостили, обдаровували й запрошували на наради в справах церкви [...] Зносинам України з Атоном завдячуємо літературну діяльність Івана Вишенського. З менше визначних атонітів, що мали якийсь звязок з літературним рухом України, варто згадати крім Кипріяна ще Йосипа, що поправляв переклад Бесід Івана Золотоустого на Діяння св. апостолів, довершений клириком львівської церкви й дідаскалом грецької мови Гаврилом Доротеєвичем, ігумена дерманського манастиря Ісаакія, що з Атону писав 1614 р. цікавий лист до львівського братства й до братчика Івана Красовського, нарешті Йова Княгиницького й ин.“ (М. Возняк). Правда, коли П. Величковський повернувся з А. в Україну, він не знайшов жодного монастиря, де б міг поселитися і практикувати в дусі ідеології Святої гори — знайшов лише розуміння й підтримку в Молдавії (Нямецький монастир), а згодом у Росії, де мав вплив на знамениту Оптинську пустинь із численними подвижниками афонської „внутрішньої молитви“.
Літ.: Pischon N. Die M?nchsrepublik des Berges Athos // Raumer F.-L.-G. Historisches Taschenbuch. Leipzig, 1860, S. 10; Кулиш П. История воссоединения Руси. СПб., 1874, т. І, с. 291—319; Житецкий И. П. Литературная деятельность Иоанна Вишенского // КС, 1890, т. 29, с. 494—532; Дабижа А. Малороссийская обитель на Афоне // Там само, 1893, т. 40, с. 34—40; Успенский П. История Афона. Ч. ІІІ. Афон монашеский. СПб., 1893, LI + 607 с.; Щурат В. Афон и афонские монахи // Беседа (Львов), 1893, т. VІІ, № 6, с. 72—74; № 7—8, с. 85—86; № 9, с. 101—03; № 10, с. 114—15; № 11, с. 126—27; № 12, с. 135—37; № 13—14, с. 152—53; № 17—18, с. 192—94; № 19, с. 211—12; Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920, т. ІІ: Віки XVI—XVIII, част. І, с. 69; Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. К., 1981, т. 30, с. 7—211; Паславский И. Исихазм в украинской средневековой философской мысли // Православие в древней Руси: Сборник научных трудов. Л., 1989, с. 54—60; його ж. Філософська культура (ХІІІ — перша пол. ХV ст.) // Історія української культури: У 5 т. К., 2001, т. 2, с. 342—50.
Іван Паславський