БІЛЕЦЬКИЙ Леонід (* 05. 05. 1882, с. Литвинівці Липовецького пов. Київ. губ. (нині — Уман. р-н Черкас. обл.) — † 05. 02. 1955, м. Вінніпег (Канада) — літературознавець. Д. чл. НТШ (з 1923).
Навч. у механіко-тех. школі у Петербурзі, гімназійний курс склав у класич. гзії м. Києва (1907), згодом записався на механіко-матем., а через рік перевівся на історико-філол. ф-т Київ. ун-ту (1907—13), де під кер. проф. В. Перетца та А. Лободи вивчав рос. та укр. л-ри, фольклор і діалектологію. Після закінчення ун-ту Б. Л. залишили для підгот. до професор. звання. Склавши 1918 маґістер. іспити, став приват-доцентом Кам’янець-Подільського держ. ун-ту, а після поразки УНР переїхав до Львова. 1921—23 викладав укр. л-ру в Українському таємному університеті у Львові. 1923—26 — ректор Укр. високого пед. інту ім. Драгоманова у Празі, з 1925 приват-доцент, а з 1932 — проф. Українського вільного університету. 1938 здобув ступінь д-ра філософії Карлового ун-ту у Празі. Празький період був особливо плідний у наук. біографії ученого.
1945 Б. Л. переїхав до нім. м. Ульма і проживав у таборах для „переміщених осіб“ (Ді-Пі), брав участь у діяльності очолюваного У. Самчуком та Ю. Шевельовим об’єднання „Мист. укр. рух“, був співробіт. Центр. представництва укр. еміґрації, складав програми осв. закладів усіх рівнів. 1949 переїхав на постійне проживання до м. Вінніпега (Канада). Став заст. президента ВУАН, а після смерти Д. Дорошенка — президентом.
Осн. наук. зацікав. Б. Л.— фольклор, історія і теорія л-ри, літ. критика. Особливого значення надавав виробленню методологічних засад у підході до конкретних літ. явищ і літ. процесу загалом, що виявилось уже в першій друк. кн. молодого вченого „Поезія та її критика“ (1921) у Львові. Праця виразно засвідчує, що вже тоді осн. принципи підходу до лри склалися на основі психолінґвіст. теорії укр. вченого Олександра Потебні. Б. Л., зокрема, розвиває його положення про аналогію між виникненням людської мови й зародженням поезії, тобто худож. лри („стадії та психологічні умови витворення слова є такі самі, як і витворення цілого поетичного твору. Елементи, з яких складається слово, є складовими чинниками твору“).
З теор. положень О. Потебні, „розкиданих“ у різних його працях, Б. Л. у кн. „Перспективи літературно-наукової критики“ (1924) намагається сконструювати цілісну систему його поглядів на л-ру. Він виділяє такі осн. моменти, як аналогія між виникненням слова та образу, еволюція від міфа до метафори, зовн. і внутр. форма слова, акт. характер рецепції худож. твору і т. д. Окреслена схема трактує худож. текст як явище, окр. складники в якому інтеґруються у поліфункціональність худож. образу: як у спектрі, за О. Потебнею, важко побачити сонячне проміння, так у поет. тексті важко впізнати ту реальну дійсність, яку змалював поет. Б. Л. акцентує думку Потебні про акт. характер сприйняття худож. твору, при якому образи, створ. письменником, „визволяються“ з-під його влади і живуть самостійним життям; читач може збагатити зміст твору, який вклав у нього автор, та й сам творець із часом може стати критиком власного твору. Згодом укр. літературознавець зі США Іван Фізер розглянув ці положення Потебні під кутом зору методологій ХХ ст. і побачив у них ідеї, які пізніше розвинули школи феноменології та рецептивної естетики.
У пр. „Основи української літературно-наукової критики“ (1925) Б. Л. поставив своїм завданням проаналізувати осн. етапи розвитку укр. літературозн. думки в контексті загальноєвроп. теор. концепцій. Зародження укр. літературознавства як наук. дисципліни учений відносить до другої пол. ХVІІ ст. і пов’язує його із заснуванням Києво-Могилянської академії, яка стала важливим центром поширення реліг. та культурно-просвітн. ідей в Україні і загалом у слов’ян. світі. Дослідник аналізує латиномов. укр. поетики професорів Києво-Могилянської академії, простежуючи, як поступово увага авторів цих поетик переходить від лат. та польс. до укр. вірша. Заслугою цієї неокласич. укр. літературозн. школи автор вважає передусім те, що вона, спираючись на основи антич. естетики, створила наук. традицію укр. літературознавства, заклала базу її подальшого розвитку в ХІХ—ХХ ст. З другого боку, праця „реабілітовувала“ лру, яка ґрунтувалася на засадах раціоналістичної естетики і творилася укр. книжн. мовою того часу, що її у ХІХ ст. вважали „схоластикою“ і „мертвеччиною“. Осн. місце у пр. „Основи української літературно-наукової критики“ відведено аналізові літературозн. концепцій ХІХ ст. Це пояснюється передусім тим, що школи, які виникали в Зх. Європі і змінювали одна одну, в Україну проникали із запізненням, переважно через посередників, тому тут концепції тієї чи ін. школи поставали у переплетінні, до того ж укр. вчені (О. Бодянський, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Максимович, І. Франко та ін.) висували ориґ. ідеї, які на Заході утверджувалися пізніше (напр., психолінґвіст. теорія О. Потебні). Хоча класифікація Б. Л. не в усьому збігається із прийнятою сьогодні, його характеристики осн. етапів розвитку літературозн. думки в Україні не втратили свого значення, а донедавна праця вченого була єдиним зразком такої систематизації з докладним аналізом джерел.
У полі зору Б. Л. як історика л-ри була творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, В. Самійленка, М. Вороного, Олександра Олеся, П. Тичини та ін. Часто під час аналізу творів дослідник обирає несподіваний кут зору, коли, здавалося б, часткова деталь переміщується в епіцентр і дає можливість глибше зрозуміти задум автора та проникнути у структуру тексту. Порівнюючи, напр., у ст. „Москалева криниця“ Т. Шевченка“ (Нова Україна, 1923, № 3) два варіанти поеми, автор доходить висновку, що коли в першому з них маємо сюжет низки мотивів із поперед. тв. (мотиви наймита, варнака, копання криниці), то в другому переважають універсальні мотиви добра і зла, правди і кривди, помсти і прощення тощо, а також вчувається відлуння сх. символіки, почерпнутої під час заслання. А в ст. „До історії тексту поеми Ів. Франка „Мойсей“ на основі порівн. аналізу рукопис. тексту з опубл. варіантом учений стверджує, що, готуючи поему до друку, автор опускав автобіограф. елементи, посилюючи „загальнолюдські аспекти“. Читач не обов’язково мусить погоджуватися з висновками дослідника, але вони є стимулом до власних висновків і узагальнень. Напр., не кожний, очевидно, вважатиме оптимальним його принцип упорядковування чотиритомного вид. тв. Т. Шевченка, за яким осн. є первісний текст, який вийшов з-під пера автора, а не удосконалюваний пізніше, але за наявности ін. принципів упоряд. такий варіант теж можливий і дає мат-л для проникнення у творчу лабораторію поета.
1930 Б. Л. написав працю про історію „Руської правди“. Видати її як тоді у Празі, та пізніше в Німеччині та Канаді через брак коштів не вдалося, а згодом осн. текст її, який автор постійно доповнював новими матлами, загубився.
Рукоп. первісного варіанта усе ж зберігся, і 1993 за ред. Ю. Книша опубл. УВАН у Канаді. Учений доводить, що чим ближчий текст численних варіантів пам’ятки до її найстарішого вигляду, тим мова його ближча до староукр., і робить висновок, що „Руська правда“ — одне з найвидатніших явищ укр. культури і укр. правосвідомости.
10. 10. 1923 на пропозицію Філологічної секції Т-ва Б. Л. обрано д. чл. НТШ у Львові. Брав участь у Загальних зборах (делегував свій голос) з відновлення НТШ у Європі (Німеччина, 30. 03. 1947). 1947—49 — голова Філол. секції НТШ Є. Виступав із доповіддю на тему „Київ у житті й творчості Самійленка“ на наук. конференції НТШ Є. 25. 10. 1952 — лют. 1955 — заст. голови Філол. секції НТШ (від НТШ Канади).
Пр.: Біля початків нової української комедії і водевілю. [Б. м., б. р.] (відбиток); До історії тексту поеми Ів. Франка „Мойсей“. [Б. м., б. р.] (відбиток); „Мар’яна черниця“ Т. Шевченка (історія тексту). [Б. м., б. р.] (відбиток); Як стати письменним українцем. Прага, [б. р.]; Народність чи національність? Кам’янець на Поділлю, 1920; Хрестоматія до історії української літератури (для старших класів середніх шкіл і самоосвіти). Кам’янець на Поділлю, 1920; Поезія та її критика. Львів, 1921; Литературная история повести о Меркурии Смоленском // Сборник Отделения русского языка и словесности РАН, 1922, т. 99, № 8; Українська драма. Львів, 1922; Історія української літератури: Для старших класів, учительських семінарів та для самоосвіти, т. 1, вип. 1. Каліш, 1923; Перспективи літературно-наукової критики. Прага; Берлін, 1924; Основи української літературно-наукової критики: (Спроба літературно-наукової методології). Прага, 1925; Українська народна поезія. Прага, 1928; Головні напрями української літературно-наукової критики за останні 50 літ // Sjezd slovanskych filologu v Praze, 1929 (окр. відбиток); Історія української літератури. Курс лекцій. Подєбради, 1937; „Книга битія українського народу“ як декларація прав української нації. Прага, 1942; Історія української літератури. Авсбурґ, 1947; Віруючий Шевченко. Вінніпеґ, 1949; Дмитро Дорошенко. Вінніпеґ, 1949; Тарас Шевченко в Яготині. Авсбурґ, 1949; Українські піонери в Канаді, 1891—1951. Вінніпег, 1951; Рідне слово: Читанка для четвертого року для позашкільного навчання. Вінніпег, 1956; Руська Правда й історія її тексту / За ред. Ю. Книша. Вінніпеґ, 1993; Основи української літературно-наукової критики. К., 1998, 408 с.; Історія української літератури (передрук. з ротапринт. вид. Подєбради, 1937). Сімферополь, 2005.
Літ.: Хроніка НТШ. Львів, 1926, ч. 67—68, с. 4, 44, 93—96; Мюнхен, 1949, ч. 75, с. 19, 24; Париж; Н.-Й.; Торонто; Сидней, 1954, ч. 77, с. 46; Сьогочасне і минуле. Мюнхен, 1948, вип. 2, с. 91—92; Мандрика М. Леонід Білецький. Вінніпеґ, 1957; Романенчук Б. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. Філядельфія; К., 1969, т. 1, с. 342—44; Кубійович В. Наукове товариство ім. Шевченка у 1939—1952 рр. // Укр. історик. Н.Й.; Мюнхен, 1973, ч. 1—2, с. 23; Білецький Леонід // ЕУ. Словникова частина / Перевид. в Україні. К., 1993, т. 1, с. 129; Ільницький М. Історик українського літературознавства // Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. К., 1998, с. 7—26; Вішка О. Білецький Леонід // Журналістика в іменах. Львів, 2000, вип. 7, с. 11—12; Наєнко М. Історія українського літературознавства. К., 2001, с. 159—61; Регушевський Є., Швець В. Призабута праця Леоніда Білецького // Білецький Л. Історія української літератури. Сімферополь, 2005, с. 2—4; Завальнюк О. Білецький Леонід Тимофійович // Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах. Кам’янець-Подільський, 2006, с. 170—78; Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. 2-е вид. Львів; Кент; Острог, 2008, с. 39, 126, 128, 172, 174, 177, 184, 203, 206, 208, 211, 248, 252, 256, 309, 311, 316—17.
Микола Ільницький