АНТИ — об’єднання слов’ян. племен, яке, за інформацією Йордана та візант. авторів, у VI — на поч. VII ст. н. е. займало територію Причорномор’я від Азовського побережжя до гирла Дунаю. Археологи виявили антські пам’ятки (прикраси для одягу і кінської збруї зі срібла та бронзи, фібули з виїмчастою емаллю, геометричний та „звіриний“ орнаменти на речах) на території сучас. Румунії, Болгарії і далі на Балканському півострові. Їх територія частково сягала нижнього Подністров’я. Існування пам’яток А. у Чехії та Словаччині дискусійне. Сусп-во А. було диференційоване, за панування військ. демократії їх очолювали царі та старійшини. Антський союз міг розпоряджатися 100-тис. військом.
За Йорданом, гот. король Вінітар розбив А. (до 378) „і розп’яв короля їх Божа з синами його і з 70 старійшинами для постраху, щоби трупи розп’ятих подвоїли страх підкорених“ (Йордан. Getica, 247). У гот. традиції ім’я короля передано як Вінітар (переможець венедів), тоді як рим. історик Амміан Марцелін назвав його Вітимиром. Короля А. Божа пов’язують із Божеском у Болоховській землі або Буськом. У наук. обіг уведена стара адигейська леґенда стосовно А., пов’язана з цією подією: „...над р. Баксаном жив князь Дауо, який мав вісім синів та дочку, старший син Баксан — нартський богатир — загинув у битві з королем готів разом з 80 вельможними нартами; кабардинською „ант“ — „стара людина“ (Ш. Б. Ногмов). На підставі цієї гіпотези деякі дослідники (Г. Вернадський, Ф. Дворнік) дійшли висновку, що алани завоювали А. Гот. завоювання було коротким, до 380 готи були розбиті гунами і міґрували на захід. Антський союз зберігся, у VI ст. розпочався наступ А. на балкан. володіння Візантії. Від поч. 560-х рр. А. довелося протистояти аварам, які зруйнували їх об’єднання. Ост. згадка про А. належить до 602.
У НТШ найбільш ґрунтовно вивчав історію А. М. Грушевський. За його версією, А. були предками укр. народу, поч. державности якого сягають першої пол. І тис. н. е. Йому заперечували Л. Нідерле та О. Спіцин, вважаючи А. предками лише пд. групи сх. слов’ян, власне уличів і тиверців. Ця думка сьогодні має більше послідовників. Версія про належність до А. сіверян (сівери) досі дискусійна. За В. Сєдовим, А.— це слов’яни, які ввібрали залишки іраномов. етносів Пн. Причорномор’я: скіфів та сарматів. А. досліджували чл. НТШ М. Чубатий та М. Брайчевський (які поділяли і розвивали погляди М. Грушевського, особливо ост., що пов’язував з А. пам’ятки черняхівської культури). Із теперішніх чл. НТШ відомий археолог та дослідник слов’ян В. Баран розглядає А. як одне з ранніх об’єднань сх. слов’ян. Сучас. археологія пов’язує А. з пам’ятками пеньківської культури (V—VIII ст.), вказуючи, що в етногенезі сх. слов’ян взяла участь і зх. група, пов’язана з празько-корчакською (V—VIIІ ст.) та Лука-Райковецькою (VIIІ—Х ст.) культурами.
Літ.: Грушевський М. Анти (z! Леонтій Войтович