Енциклопедія «Наукове товариство імені Шевченка»

АНТОНОВИЧА ВОЛОДИМИРА КИЇВСЬКА ШКОЛА ІСТОРИКІВ І НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. ШЕВЧЕНКА. Київ. школа істориків В. Антоновича — одне з інтелектуальних неформальних об’єднань укр. істориків, що функціонувало у 1870-х рр.— першому десятилітті ХХ ст. на базі Київ. ун-ту св. Володимира. Об’єднувалася навколо В. Антоновича (звідси неофіційна наз.). За своєю суттю А. В. к. ш. і. (реґіональна) була осн. проявом ширшого історіограф. феномену — київ. істор. школи, біля джерел якої стояли М. Максимович, М. Іванишев та М. Костомаров. Поняття „київська історична школа“, за термінологією деяких історіографів — „київська документальна (або позитивістська) школа істориків“, включає всіх київ. істориків, що представляли різні київ. істор. інституції ХІХ — поч. ХХ ст., у т. ч. істор. правове відгалуження — „київську школу істориків західноруського права“ ( Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов та ін.). За спрямуванням досліджень чл., як і більшість тогочас. под. наук. феноменів, А. В. к. ш. і. була „історико-літературно-археологічною“ школою. Сучас. дослідники ідентифікують будь-яку істор. школу за ознаками, що не повинні однаковою мірою відображатися у джерелах: 1) орг. структура (форма й організація наук. праці, яка включає науково-навч. установи (зокрема ун-ти) і науково-дослід. осередки (наук. т-ва, академії наук тощо); 2) спільність гол. історіограф. концепцій засн. школи і його учнів; 3) спільність методології істор. дослідження; 4) спільність історіограф. засад; 5) наук. вид., зокрема існування гол. істор. період. органу (журн., наук. зб. тощо), які є форумом співпраці і наук. дискусії засн. школи та послідовників В. Ан- тоновича; 6) ін. чинники істор. школи, пов’язані зі специфічною істор. тематикою (напр., реґіональні досліди тощо).

А. В. к. ш. і. була одним із-поміж п’яти таких історіограф. феноменів на території України кін. ХІХ — поч. ХХ ст., як львів. школа М. Грушевського, „нова“ київ. школа М. Довнара-Запольського, харків. школа Д. Багалія та одес. школа І. Линниченка. Показово, що ці лідери шкіл були учнями В. Антоновича. Т. ч., школа В. Антоновича мала вагоме значення для розвитку укр. історіографії у другій пол. ХІХ — поч. ХХ ст., а також вплив на розвиток НТШ загалом. Кожна зі шкіл укр. істориків гол. осередком мала один з ун-тів Рос. та Австро-Угор. імперій. Под. тенденції були притаманні й ін. університет. центрам Центрально-Сх. Європи. В історіографії побутували такі визначення територіальних та лідерських шкіл: „краківська історична школа“ та „варшавська історична школа“,„санкт-петербурзька школа русских істориків“, „московська історична школа“. Д. БагалійКожна зі шкіл мала деякі методол. та ідеол. особливості, зосереджувалася не лише навколо навч. закладів, але й т-в та вид. Виникнення істор. шкіл зумовлено процесами нагромадження педагогічно-методол. досвіду у викладанні та дослідженні історії, спеціалізацією істор. досліджень у системі наук. знань, підвищенням ролі історика в громад. житті. Зародками наук. шкіл у вишах традиційно були практичні заняття та семінари. БільП. Голубовськийшість професорів вважала практичні заняття важливим етапом формування самостійної думки у студентів, відточення їх аналіт. та ораторської майстерности. Враховуючи побажання ун-тів, мін-во нар. освіти Рос. імперії на поч. ХХ ст. переорієнтувало навч. курс із лекційних на практичні заняття.

Усвідомлення феномена А. В. к. ш. і. пройшло досить складну еволюцію. До 1908 В. Антонович та його учні не згадували цієї В. Данилевичшколи (на відміну, напр., від ситуації довкола одес. школи І. Линниченка). Після смерти професора більшість його учнів, за винятком М. Довнара-Запольського та В. Данилевича, замовчували свою належність до школи В. Антоновича. Один із перших історіографів В. Антоновича С. Томашівський заперечував факт створення професором своєї школи. Натомість паралельно виникла позитивна традиція, що трактувала А. В. к. ш. і. як конкретно істор. явище, а не історіограф. конструкцію. Напр., П. Клепацький 1912 зазначав, що за змістом його монографія „входит в серию монографий, занимающихся исследованием областной истории, а еще точнее — истории Украины-Руси, изучению которой посвятила свои труды Киевская школа ученых, вышедших из семинарии покойного ныне проф. В. Антоновича“. Починаючи з творчости Д. Дорошенка 1920-х рр., більшість укр. історіографів, окрім дослідника В. Ващенка, продовжує позитивну історіограф. традицію. Найбільш послідовно ця традиція відобразилася у працях дослідників з укр. діаспори та низки сучас. укр. історіографів, насамперед О. Кияна. За цією традицією, важливішим чинником виникнення школи була харизматична постать В. Антоновича, його видатні викладацькі та наук. здібності. Найголовнішим осередком формування школи стали семінари, впровадження яких із метою залучення найкраще підгот. молоді для розробки місцевої історії В. Антонович використав надзвичайно ефективно. Він організував академ. семінар за зразком нім. класич. традиції Л. Ранке та його школи, коли виняткове значення надавалося вивченню джерел інозем. походження та актового мат-лу. Завершальною формою проведення академ. семінару стала публікація найважливіших, із наук. погляду, рефератів. Унаслідок цього у київ. „Университетских известиях“ з’явилася низка джерелозн. оглядів учнів В. Антоновича та знаменита серія „обласних досліджень“ середньовічної історії України-Руси. В. Антонович діяв за чіткою, осмисленою системою, суть якої полягала у вихованні молодих наук. кадрів для подальшої розробки укр. історії. Не менш важливою формою діяльности були неофіційні, напівлегальні семінари, організовані професором для учнів-однодумців, що відбувались у його квартирі. Суттєвим елементом приват. курсів був їхній постійний зв’язок з актуальними проблемами політ. життя й істор. науки.

Характерною рисою науково-орг. діяльности В. Антоновича з підгот. національно свідомих кадрів укр. інтеліґенції стала також реалізація різних наук. і навчально-виховних проектів (підгот. історично-географ. словника України, біограф. довідника з українознавства та ін.), до яких він залучав своїх найбільш працелюбних учнів. Певне значення для розвитку школи мали Київ. вищі жін. курси (помітних успіхів досягли історики К. Антонович-Мельник та О. Доброграєва). А. В. к. ш. і. завжди виконувала подвійну функцію — загальноосв., що мало стосунок до більшости учнів професора, і дослідн., яка охопила порівняно невеликий наук. контингент вихованців В. Антоновича. Крім пед. осередків, А. В. к. ш. і. базувалася також на кількох наук. інституціях та вид.: Істор. т-ві Нестора Літописця та журн. „Университетские известия“, „Киевская старина“. Однак, на відміну від, напр., одес. школи І. Линниченка та львів. школи М. Грушевського, В. Антоновичу не вдалося створити т­ва чи вид., в якому він посів би становище одноосібного та беззаперечного лідера (пор. з Одес. бібліограф. (історично-літ.) т­вом при Новорос. ун­ті та його „Известиями“ чи Історично-філософічною секцією НТШ у Львові та „Записками НТШ“). Важливим об’єднавчим чинником була участь чл. школи в археограф. проектах Київ. археограф. комісії, де провідну роль відігравав В. Антонович. Попри визнання більшістю сучас. історіографів факту існування А. В. к. ш. і., відчутні розбіжності щодо визначення її особ. складу. Деякі історики (М. Довнар-Запольський, О. Оглоблин, С. Михальченко) вважали чл. школи В. Антоновича тих із його студентів, які написали під його кер. дис. праці в межах „обласницького“ підходу (11—12 ос.). Попри існування певних розбіжностей у поглядах із вчителем під час написання цих робіт, вони були залучені до спільного історично-методол. проекту („обласницького“), що був маркою школи В. Антоновича.

У сучас. історіографії поширений ін. підхід (О. Киян), згідно з яким чл. А. В. к. ш. і. були ті з його студентів, хто працював під кер. професора над медальними роботами, канд. та маґістер. дис., над спільними археограф. та археол. проектами. Варіантом такого підходу є про-позиція І. Гирича розрізняти в межах А. В. к. ш. і. певні поняття. По-перше, школи та напряму, що, на його думку, значно ширше і включає всіх учнів В. Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософ. переконання і не обмежується лише істориками-обласниками. По-друге, кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-держ. ключі, суспільно-політ. погляди вчителя, тобто належали до істориків укр. історіограф. концепції. У межах другого, ширшого підходу осн. ядро А. В. к. ш. і. на першому, установчому етапі її розвитку, 1870-х — першої пол. 1880­х рр., становили М. Дашкевич, Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Щербина, О. Левицький, І. Каманін, О. Стороженко, І. Павловський, Л. Падалка („старша генерація“). На другому, етапі розквіту, наприкін. 1880-х — 1890-х рр.: А. Верзилов, М. Стороженко, Г. Житецький, К. Антонович-Мельник, В. Доманицький, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський, В. Данилевич, О. Андріяшев, П. Іванов, А. Синявський, Л. Добровольський, І. Стешенко, Є. Кивлицький. На третьому, етапі згасання, наприкін. 1890-х рр.— у першому десятилітті ХХ ст.: В. Вовк-Карачевський, В. Ляскоронський та О. Грушевський („молодша генерація“). У функціонуванні А. В. к. ш. і. вирізняється низка етапів, у межах яких В. Антонович випускав з ун-ту своїх учнів, котрі здебільшого не поривали з ним зв’язків упродовж подальшого самостійного життя у науці. Початки школи простежуються з 1870-х рр., коли під егідою В. Антоновича розпочався процес публікації джерел з укр. історії, а також склалася певна система неформального передання знань та налагодився безпосередній контакт наук. лідера з послідовниками. Ст. генерація А. В. к. ш. і. взялася за реалізацію розробленого В. Антоновичем плану дослідження нац. історії. Першою наук. студією, М. Дашкевичяка розпочала серію „обласних“ досліджень, стала „Болоховская земля и ее значение в русской истории“ (1878) М. Дашкевича. Тему було обрано з метою розвинути теорію В. Антоновича про походження укр. козацтва, пов’язавши „козацькі громади“ з антикнязівським рухом ХІІІ ст. Упродовж 1880-х рр. з’явилися дослідження з історії України-Руси та сусідніх народів П. Голубовського, Д. Багалія, Н. Молчановського, О. Андріяшева.

М. Довнар-Запольський Розроблені представниками ст. генерації школи В. Антоновича канони істор. досліджень мали продовження у 1890-х рр. у працях мол. покоління київ. істориків: М. Грушевського, В. Доманицького, Л. Добровольського та ін. Молоді наук. сили, спираючись на досвід своїх попередників, завершили підготовчий етап до загальнонац. істор. синтезу. З другої пол. 1890­х рр. у рамках А. В. к. ш. і. спостерігалися перші прояви методол. неузгоджень, В. Доманицькийпов’язані з поступовим вичерпуванням тематики та обмеженням джерельної бази Київ. археограф. комісії, на якій ґрунтувалися дослідження зі соціальної історії. Методол. розбіжності перейшли на поч. ХХ ст. в ідейно-політ. площину. Школа В. Антоновича не сформулювала своєї чітко вираженої концепції нац. істор. процесу, обмежившись лише народницькими мотиваціями на ґрунті обов’язків укр. інтеліґенції щодо простого люду, тим часом як політизація укр. нац. руху вимагала створення нац. ідеології та істор. доктрини.

Подібно до більшости наук. шкіл у тогочас. європ. історіографії, А. В. к. ш. і. сповідувала свою ідейно-політ. теорію, але менш чітко проявлену, внаслідок браку укр. державности. Її квінтесенцією була народницька концепція, що ґрунтувалася на засадах „української форми“ європ. демократизму. Основою народницького світосприймання адептів київ. школи в істор. процесі стала теорія „праруського“ ладу, одвічного громад. ідеалу, до якого начебто інстинктивно прагне укр. народ.

Теорія федералізму визначила нац. позицію адептів А. В. к. ш. і. Однак уже в рамках діяльности ст. генерації його учнів термін „федерація“ замінено на більш нейтральний, запозичений у рос. історика-федераліста А. Щапова,— „обласництво“, а сама федералістська теорія ототожнювалась із синонімом „етнографічна“. Причина зміни категоріального апарату пов’язана зі сприйняттям А. В. к. ш. і. положень К. Бестужева-Рюміна та деяких зх. авторів щодо доцільности вживання терміна „федерація“ на означення автономістських прагнень у давньорус. істор. процесі. У методол. аспекті одним із гол. компонентів, на якому ґрунтувалися численні студії учнів В. Антоновича, став позитивізм, який домінував у європ. історіографії 1870-х рр. Але позитивістська методологія А. В. к. ш. і. не мала абсолютного характеру, поєднуючись з елементами ідеалістичних концепцій, що дає підставу стверджувати про своєрідне сприйняття позитивізму в укр. істор. науці того часу. Лише зі серед. 1880­х рр. загальнометодол. постулати А. В. к. ш. і. поступово трансформувались у бік ортодоксального позитивізму. У методол. аспекті позиції А. В. к. ш. і. були переважно симбіозом суб’єктивно-ідеалістичних і позитивістських запозичень із поступовим зведенням їх до моністичних конструкцій екон., соціального чи історично-географ. характеру. Такий підхід засвідчує процес не тільки становлення нац. істор. науки, але й еволюції всієї європ. історіографії, яка на зламі ХІХ—ХХ ст. переживала своєрідну методол. кризу, пов’язану з руйнуванням загальноприйнятих канонів позитивістської парадигми історії.

На поч. ХХ ст., внаслідок появи нових лідерів і наук. центрів, А. В. к. ш. і. перестала відігравати провідну роль в укр. історіографії. Незважаючи, однак, на різні об’єктивні та необ’єктивні труднощі, з якими стикалася А. В. к. ш. і., вона відіграла велику роль у поширенні різних форм праці на ін., напр. НТШ. Вона була однією з базових основ для розгортання історично-філол. напряму в діяльності НТШ. Співпраця між чл. школи та НТШ відбувалася здебільшого у чотирьох напрямах: 1) членство в НТШ; 2) публікації чл. А. В. к. ш. і. на стор. „Записок НТШ“ та „Літературно-наукового вістника“ (львів. періоду — 1898—1906), ін. вид. проектах НТШ та публікації чл. НТШ на стор. вид. А. В. к. ш. і.; 3) взаємна рецепція діяльности чл. А. В. к. ш. і. та чл. НТШ; 4) особисті та наук. контакти. Варто відзначити й важливе явище, що було похідним від осн.: співпраця з НТШ учнів М. Грушевського, М. Довнара-Запольського, І. Линниченка, Д. Багалія, тобто наук. „онуків“ В. Антоновича.

Наприкін. ХІХ — на поч. ХХ ст. д. чл. НТШ обрано прибл. пол. представників А. В. к. ш. і.: В. Антоновича, К. Мельник-Антонович, М. Грушевського, О. Грушевського, Д. Багалія, О. Левицького; чл. Філологічної секції — Г. Житецького та І. Стешенка, чл. Історично-філос. та Філол. секцій — В. Щербину та В. Данилевича. Чл. НТШ був також В. Доманицький. Найбільший вплив на розвиток НТШ мали В. Антонович, один зі засн. цієї установи, та його учень М. Грушевський — лідер Т-ва у 1898—1913. Саме він намагався залучити до роботи в НТШ решту чл. школи. Внаслідок співпраці його колеги по школі опубл. на стор. „Записок НТШ“ та ін. вид. Т-ва десятки статей. Окрім численних публікацій самого М. Грушевського, О. Грушевського та В. Доманицького, у цих вид. публ. статті І. Стешенко, О. Левицький та П. Іванов (за підписами „Іванов“ та „І. Андрієнко“).

Стримувальним чинником для чл. А. В. к. ш. і. була, з одного боку, російськоцентрична свідомість деяких її чл. (І. Линниченка, А. та М. Стороженків, М. Дашкевича), з другого — можливі ускладнення у кар’єрі внаслідок публікації підданими Рос. імперії своїх статей на стор. „неблагонадійних видань“. Зокрема, П. Іванов в одному з листів до М. Грушевського писав, що перша його публікація у „Записках НТШ“ стала для нього фатальною. Російськомов. статті П. Іванова перекладали укр. мовою редактори „Записок НТШ“. Статтю прочитав один із проф. Новорос. ун-ту О. Кочубинський та, запідозривши П. Іванова в українофільстві, зірвав його пробну лекцію на посаду приват-доц. цього ун­ту. 1899 докт. дис. І. Линниченка у зв’язку з тим, що „для галицьких читачів мусить мати особливий інтерес“, була вид. в україномов. перекл. М. Павлика та з передм. М. Грушевського у 7-му т. „Руської історичної бібліотеки“ п. н. „Суспільні верстви Галицької Руси ХІV—XV ст.“ Ця дис. започаткувала серію монографій із суспільно-культ. історії укр. земель. Унаслідок цього деякі одес. неприятелі Линниченка стверджували про його „неблагонадійність“. Професорові навіть довелося наголошувати на тому, що перекл. з’явився без його відома. Однак така форма „залучення“ до діяльности НТШ виявилася досить плідною, навіть у випадку з проросійськи налаштованим І. Линниченком. На поч. 1910-х рр. у „Записках НТШ“ М. Грушевський надрукував із власною передм. отриманий від І. Линниченка текст записки нім. автора кін. ХVIII ст. Ф. Гендльовіка про банатських запорожців. Цінність цього вид. полягає у тому, що автор висвітлював невідому до того часу долю запорожців після ліквідації Січі. Примірник рідкісної праці виявився в одес. б-ці, де її й скопіював І. Линниченко. Обмін вид. з Бібліотекою НТШ налагодило Одеське бібліографічне товариство, незмінним головою якого був І. КаманінІ. Линниченко.

Не меншу активність у напрямку публікацій на стор. вид. А. В. к. ш. і. виявили львів. чл. НТШ. У КС публ. В. Гнатюк та І. Франко. Яскравіше в джерелах проявилися два ін. напрями співпраці: взаємна рецепція діяльности чл. А. В. к. ш. і. та чл. НТШ й особисті і наук. контакти між ними. На стор. „Записок НТШ“ та ЛНВ з’явилося прибл. 80 рец. на праці представників А. В. к. ш. і. Найбільшу увагу рецензентів привертали праці М. Дашкевича, Д. БаІ. Линниченкогалія, І. Линниченка, П. Голубовського, А. Стороженка, І. Павловського, М. Довнара-Запольського, В. Ляскоронського. З-поміж рецензентів були І. Франко, В. Гнатюк, В. Дорошенко, І. Черкаський, С. Петлюра, С. Томашівський та учні М. Грушевського, зокрема І. Джиджора. Частина рец. авторства М. та О. Грушевських і В. Доманицького мала характер „внутрішньої“ дискусії між представниками А. В. к. ш. і. Їхні праці використовували у своїх дослідженнях І. Крип’якевич, А. СинявськийМ. Кордуба, Д. Дорошенко, М. Чубатий, М. Ждан та загалом більшість істориків та філологів — чл. НТШ.

З ін. боку, праці львів’ян, зокрема І. Франка, В. Гнатюка, та ін. чл. НТШ (нельвів’ян — М. Василенка, М. Біляшівського, С. Єфремова, Б. Грінченка та ін.) були предметом розгляду на стор. КС чл. А. В. к. ш. і., зокрема В. Доманицького. Чл. А. В. к. ш. і. популяризували та аналізували діяльність НТШ. Зокрема, І. Линниченко розглянув один із томів „Записок НТШ“ в „Археологических известиях и заметках Московского археологического общества“. Найбільш яскравим прикладом популяризації НТШ була діяльність П. Іванова. На засіданні Історико-філол. т-ва при Новорос. ун-ті 18. 02 та 31. 03. 1905 він виголосив дві доповіді: „Схема руської історії, запропонована професором Львівського університету Грушевським“ та „Питання про малоросійську народність в науковій літературі“. Він розповів про діяльність НТШ, передав зміст ст. М. Грушевського „Звичайна схема „русскої“ історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства“ і додав, що повністю з ним погоджується.

З другого боку, некрологи В. Антоновичу, М. Дашкевичу, П. Голубовському, В. Доманицькому та відгуки з приводу смерти названих діячів в ін. вид. започаткували системний аналіз А. В. к. ш. і. як історіограф. та громад. явища. Цей підхід пізніше поглибили у своїх публікаціях чл. НТШ Б. Крупницький, Д. Дорошенко, М. Кордуба. Інтерпретуючи укр. істор. процес крізь призму державницького напряму в істор. науці, вони розглядали В. Антоновича-історика як типового виразника народницького бачення укр. минулого, закидаючи йому недооцінку „державного інстинкту“ укр. народу та нахил до ідейного висвітлення істор. подій.

Розглянуті форми співпраці та взаєморецепції чл. А. В. к. ш. і. та НТШ ґрунтувалися на розгалужених особистих контактах як між чл. А. В. к. ш. і., так і між чл. НТШ. Так, дружні взаємини існували між П. Івановим та О. Маркевичем, В. Доманицьким та Б. Грінченком, В. Антоновичем та Д. Яворницьким. Повагу до В. Гнатюка публічно висловлював І. Линниченко. Натомість гострий особистий конфлікт унеможливив співпрацю між І. Линниченком та Д. Багалієм. НТШ було одним із важливих продовжувачів діяльности А. В. к. ш. і. в нових істор. умовах, які диктували інші завдання. Його ідеї засвоїла і розвинула львів. школа істориків М. Грушевського. Див. Антонович Володимир.

Літ.: Доманицький В. Володимир Антонович // Нова громада, 1906, № 9, с. 27—46; Стешенко І. Антонович як суспільний діяч // Записки УНТ, 1908, кн. 3, с. 29—32; Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Там само, с. 5—14; його ж. З соціяльно-національних концепцій В. Антоновича // Україна, 1928, кн. 5, с. 3—16; Довнар-Запольский М. В. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. К., 1909, кн. 21, вып. 1—2, с. 22—37; Линниченко И. А. В. Б. Антонович // Речи и поминки. Сборник статей по истории русской литературы и биографических воспоминаний. Одесса, 1914, с. 245—70; Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна, 1928, кн. 5, с. 17—32; Кордуба М. Зв’язки В. Антоновича з Галичиною // Там само, с. 33—78; його ж. Володимир Антонович // ЛНВ, 1928, кн. 6, с. 156—67; Багалій Д. І. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Збірник історично-філологічного відділу ВУАН, 1929, № 92, 130 с.; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942, 168 с.; Винар Л. Ранні історичні праці Михайла Грушевського і київська історична школа В. Антоновича // Укр. історик (Н.-Й.; Мюнхен), 1966, № 3—4, с. 26—32; Процик А. Дві історіографічні течії з історичної школи В. Антоновича: М. Грушевський і Д. Багалій // Там само, 1991, № 3—4 (110—11); 1992, № 1—4 (112—15), с. 178—85; Листи В. Антоновича до М. Грушевського // Там само, 1991—1992, № 28—29 (110—15); 1993, № 1—4 (116—19), с. 157—69; Оглоблин О. В. Антонович та його історична школа // 125 років Київської академічної традиції. Н.­Й., 1993, с. 105—20; Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ // Третя Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 11—12 груд. 1995 р. м. Київ. Доповіді та матеріали. К., 1996, ч. 1, с. 9—12; Гирич І. В. Антонович — будівничий історіософських засад нової України // Там само, с. 28—35; Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). М.; Брянск, 1997, 228 с.; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. К., 1997, 218 с.; Ващенко В. Лекції з історії української історичної науки другої пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Дніпропетровськ, 1998, 140 с.; Киян О. І. Генезис поняття „київська історична школа“ в історіографії // Історіографічні дослідження в Україні, 1999, вип. 9, с. 154—65; його ж. Володимир Антонович як історик й основоположник Київської історичної школи в українській історіографії другої пол. ХІХ — поч. ХХ ст. К., 2005, 490 с.; його ж. Ідейно-політичні та методологічні позиції Київської історичної школи Володимира Антоновича // УІЖ, 2006, № 2, с. 159—74; Короткий В. Володимир Антонович і Наукове товариство ім. Шевченка // Записки НТШ. Праці Історично-філос. секції. Львів, 2008, т. ССLVI, с. 316—41; Музичко О. Професор Іван Линниченко та його одеські учні // Там само, с. 342—62; його ж. Київська школа істориків В. Антоновича та Одеська школа істориків І. Линниченка: порівняльний аналіз // Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету), 2009: Міжнар. наук. конференція (21—22 квіт. 2009 р.): Мат-ли доп. та виступів. К., 2009, ч. V, с. 108—10.

Олександр Музичко