АНТРОПОЛОГІЧНА ШКОЛА У ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ І НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. ШЕВЧЕНКА. Школа еволюціонізму, пов’язана з „теорією самозародження сюжетів“ у фолькл. творах і їх розвитку в різних сусп-вах. Виникла у серед. ХІХ ст. Філос. підґрунтям А. ш. став позитивізм О. Конта та емпіризм Г. Спенсера. Поступ школи стимулювали головно здобутки науковців природн. галузей: теорія антропогенезу Ж.-Б. Ламарка, антропол. кроніологія Й. Блюменбаха, вчення Ч. Дарвіна. Саме наук. висліди ост., його теорія еволюціонізму стали вихідною точкою для розробки генеральних положень праць засн. А. ш. Е. Тайлора, Е. Ленґа та ін. Незважаючи на певні розбіжності у тлумаченні досліджуваних явищ, представники А. ш. схилялися до однієї думки: „розвиток людського суспільства відбувався поступово від нижчого до вищого (відповідно від простого до складного, або від гомогенного до гетерогенного)“. Водночас вони стверджували стадіальний розвиток явищ, зазначаючи, що на кожному щаблі еволюції виявляються спільні, однакові ознаки. Одним із найважливіших завдань антропологів, незалежно від предмета дослідження, був показ „однорідности вдачі“, „одностайности духу людського“.
Зачинатель школи Е. Тайлор у висновках до своєї ґрунтовної праці „Primitive culture“ наголошував, що важливим для нього було „показати, наскільки уявлення і вчинки сучасних людей ґрунтуються на твердій основі теперішніх знань і наскільки вони є продуктом знань, які виникли на раніших і примітивніших стадіях розвитку культури“. Цією тезою дослідник відстоює свою „теорію пережитків“, згідно з якою „ні один фактор, що проник у життя людини або суспільства, в їх історії не проходить безслідно і зумовлює собою той або інший фактор дальшого життя людини або суспільства“ (Л. Білецький). Розглядаючи культуру як світ. явище, а не як власність споріднених народів, пропонуючи змістовний аналіз архаїки і сучасности, спрямований на виявлення „пережитків“, представники А. ш. скеровували щонайбільше зусиль на з’ясування самобутніх феноменів, які виникали поза сторонніми впливами, а відтак наголошували, що подібність найвіддаленіших культур зумовлена єдиними законами людської психіки. Ориґ. міркування Е. Тайлора та Е. Ленґа, які пропонували якісно новий підхід до розв’язання складних і наболілих фольклорист. проблем, фахове вміння подати опрацьований мат-л і оминути при цьому драстичні деталі, що почасти не вписувалися у задекларований алгоритм аналіт. розбору, оперування солідною джерельною базою тощо — ось критерії, котрі забезпечили якнайшвидше формування А. ш. її неабиякого резонансу в Європі.
В Україні хоч і не було абсолютного адепта-антрополога, однак сліди еволюціонізму наявні у працях В. Охримовича, К. Сосенка, М. Сумцова та ін. Саме д. чл. НТШ М. Сумцов і В. Охримович найінтенсивніше розвивали методологію А. ш. на укр. ґрунті. У недрук. праці „Моя автобіографія“ В. Охримович зазначає, що „був поклонником Дарвінової теорії еволюції“. Поділяючи осн. положення А. ш., яка власне й вийшла з теорії еволюції, учений зазначав, що укр. народ пройшов ті самі стадії розвитку, що й усе людство. Найсистематичніше В. Охримович застосовує методол. прийоми А. ш. у ґрунтовній праці „Значеніе малорусских свадебных обрядов и п±сен в исторіи эволюціи семьи“, яку написав 1891 на замовлення авторитетного моск. журн. „Этнографическое обозрение“. Покликаючись головно на ідеї Л. Моргана, який досліджував історію первісного сусп-ва, В. Охримович пропонує комплексний аналіз укр. весільних обрядів та пісень. Висновки науковця перегукуються з основоположними тезами провідних антропологів. Він зазначає: „В різних племен і в різних пунктах земної кулі розвиток сімейних стосунків між людьми йшов одними і тими самими шляхами“. В. Охримович сприймає весільні обряди та пісні як важливий мат-л для вивчення історії сусп. розвитку людства. Виокремлюючи у згаданій праці два розділи „Матріархат“ і „Патріархат“, дослідник підтримує вже загальновідому на той час думку про стадіальність еволюції.
Науковці НТШ намагалися паралельно провадити теор. розбір філос. та методол. підвалин А. ш. Найсистематичніше у цьому напрямку працював І. Франко; його проникливі, концептуальні оцінки діяльности школи не втратили актуальности, оскільки були засн. на докладному вивченні першоджерел, які дослідник розглядав у заг. контексті розвитку фольклористики.
Очевидно, посилений інтерес до вивчення найпопулярніших методол. доктрин „народознавчих шкіл, які панують“ у європ. фольклористиці, в І. Франка розвинув фундатор Товариства ім. Шевченка М. Драгоманов. Автор циклу досліджень про укр. істор. пісні завжди відстежував найновіші наук. тенденції, успішно застосовував їх здобутки. Саме М. Драгоманов у праці „Слов’янські перерібки Едіпової історії“ запропонував концептуальну характеристику трьох найвпливовіших на кін. ХІХ ст. фольклорист. шкіл: міфол., міґраційної та антропол. Акцентуючи на ост., учений зазначає: „ Антропологічна школа Андрю Ланґа, що пішов слідами Тайлора, [...] пояснює схожість оповідань коінциденцією способів мислення, однакового у різних народів, звертаючи [...] увагу головно на оповідання міфологічного характеру, але пояснюючи їх не з поконвічних міфо-космічних фраз, а як останки дикого світогляду і звичаїв, які збереглися в словесності більше цивілізованих народів, яко пам’ятки переживання“. В ін. своїй студії М. Драгоманов, розвиваючи ідею коінциденції, відзначав: „ Супроти думки учених старої школи (очевидно йшлося про міфологів і їх „арійську теорію“), схожість культурних відносин значить у справі схожости народних оповідань далеко більше, ніж племінне [індоєвроп.] свояцтво“.
І. Франко був добре обізнаний з осн. постулатами А. ш., що постала на основі ідей еволюціонізму Ч. Дарвіна. Автор теорії еволюції, щоправда, застосовував свої концепції лише до природн. явищ. Спроба ж силоміць адаптувати концепцію Дарвіна до аналізу явищ духовної культури видавалася укр. науковцеві щонайменше суперечливою. Відчуваючи штучність перенесення методології з однієї галузі науки в ін., І. Франко авторитетно зазначав: „...основний блуд, якого допускається та школа, трактуючи явища історичні так, мовби то були явища природничі“, а також, „зводячи всю безконечну різнорідність явищ етнологічних до спільного іменника — однакової природи людської“. Серед хиб школи варто відзначити її надмірну заанґажованість, намагання підлаштувати все до наперед визначеної мети: відшукати спільні елементи у духовній культурі різних народів, навіть попри очевидний „опір матеріалу“. Антропологи часто „закривали очі“ на факти різнорідности, несхожости явищ. Така абсолютизація однієї точки зору і небажання враховувати ін., альтернативні, переконує І. Франка у неперспективності і надуманості вислідів А. ш., що зорієнтована на вивчення лише однорідного матлу і виявляє цілковиту безпомічність під час опрацювання гетерогенних явищ.
Франкові критичні оцінки А. ш. спричинені передусім її нездатністю фахово і цілісно охопити весь спектр найважливіших фольклорист. проблем. Одноманітність, надмірна заанґажованість, неувага до незаперечних фактів (напр., щодо культ. контактів) давали дослідникові резонні підстави так послідовно виказувати хибність частого застосування зазначеної методології і називати її „досить поверхневою“. Адепти теорії самозародження сюжетів, нехтуючи логікою об’єктивного наук. викладу проблеми, вдавалися до виїмкового дослідження явищ, відмовлялися від їх комплексного студіювання. З цього приводу І. Франко під час аналізу розвідки Г. Бігеляйзена про весільну обрядовість, виконану за канонами антропологів, зазначав: „ Обрядів весільних [...] він не роздивляє як органічну цілість, але вихапує з них тільки ті моменти і подробиці, що підходять до його згори зложеного плану“. Штучне маніпулювання фолькл. мат-лами, на думку авторитетного укр. фольклориста,— річ для науки неприйнятна, яка зводить нанівець потуги навіть найобдарованішого вченого. Сам І. Франко послідовно дотримувався переконання, що саме специфіка досліджуваного мат-лу, його сутність є визначальним критерієм під час добору відповідних методол. підходів для його студіювання. Відтак, через органічну потребу висвітлити „багатовимірність досліджуваного явища“, репрезентувати його „суцільний образ“ І. Франко гостро засуджував будь-які спроби свідомо звузити горизонти наук. осягнення фолькл. традиції. „Антропологічна школа,— відзначав дослідник,— згори признаючи такі речі, як казки, новели, вірування та виображення людові, витворами в кождім краю самостійними, незалежними від історичного розвою народу, невідлучними проявами людської природи, так як і які-небудь функції фізіологічні, відразу ставить себе поза границями науки індуктивної та аналітичної“. Учений також не сприймав важливої для еволюціоністів тези про „тотожність людської душі“, адже у своїх фольклорист. студіях акцентував на превалюючому нац. первні усної словесности, на особливостях „національного духу“, що знаходить своє відображення навіть у тих темах, мотивах, сюжетах, які звично ідентифікують як загальнолюдські. Він не розумів отого нехтування очевидними відмінностями у фольклорі різних народів, подекуди свідомого підтасовування фактів, спрямованого на вирішення визначених заздалегідь завдань. І. Франко висловлює низку ін. вельми резонних критичних зауваг щодо наук. вмотивованости праць тих дослідників, які перебувають у силовому полі методол. настанов А. ш. Зокрема, вчений вважає, що випадкові дані про „звичаї, обряди, пісні і т. ін.“ незначної „часті племен“ у жодному разі не є достатньою підставою вважати беззаперечним і гарантованим факт „одностайности духу людського“. Для таких висновків щонайменше потрібна ретельна стереометрична обсервація фолькл. традиції більшости народів світу, лише за такої арґументації здогад дослідника можна сприймати як наук. істину. Практикована ж антропологами апеляція до виїмкових арґументів, необ’єктивні узагальнення — неприйнятна тенденція, що межує із псевдонауковістю. Критерій догматизму, що переходить у ранг невід’ємної складової методол. пошукувань наук. школи, на думку І. Франка, „часто веде її [школу] до многих суперечностей і абсурдів“. Односпрямований, засн. на використанні обмеженого діапазону методів, підходів та ідей аналіз фолькл. явища унеможливлює його об’єктивну оцінку, репрезентує його фраґментарно. Відтак, переконує вчений, не „догма“, а „неупередженість“ має стати рушійною силою будь-якого наук. досліду, запорукою найшвидшого осягнення мети.
Е. Тайлор частково передбачав, що його опоненти висловлюватимуть саме такі зауваження, тому припускав, що у культурі кожного народу не лише багато загальнолюдського, універсального, зумовленого однаковими законами людської психіки, а й наявний значний відсоток нац. специфічного продукту місцевої традиції, чимало елементів, що з’явились унаслідок істор. взаємодії та запозичень. Щоправда, авторитетний британський дослідник, змоделювавши пакет можливих зауваг, не доклав жодних зусиль, аби його послідовники повною мірою їх врахували.
І. Франко все ж дошукується „раціонального зерна“ у солідному доробку послідовників Тайлора та Ленґа, зазначає, що школа дає чимало вагомого в осягненні певного фолькл. явища, зокрема допомагає „схопити“ його поч. і „процес першого формування“, а відтак відстоює право на її функціонування, щоправда, неодноразово при цьому вказує на потребу „дозованого“ використання її методол. настанов. На заг. тлі численних невдач школа може запропонувати низку вельми вагомих напрацювань. Вартість наук. по шукувань антропологів, на думку І. Франка, полягає, передусім, у „старанному зібранні багатого матеріалу“, у його чіткій систематизації, у поглибленому „вивченні зачатків людської цивілізації“ та у почасти „удачному полемізуванні з перестарілою міфологічною школою Грімма та Макса Мюллера“. Серед низки концептуальних міркувань антропологів І. Франко виокремлює і частково погоджується з тезою про анімізм як первісну релігію людства, про існування окр. мотивів, сюжетів, тем, що можуть виникати у різних місцях (чи одночасно, чи різночасово) незалежно одне від одного. Вчений твердить: „...повісти та легенди, що, мов мікроскопійний грибок, літають у повітрі, осідають та розростаються в місцях та часах далеко віддалених, прилягають до осіб, розділених від себе сотками миль і тисячоліттями часу, хоча, без сумніву, завдяки якійсь далекій покревності ситуацій та обставин, які для дослідника не всі й видні виразно“,— і продовжує, що „існує щось таке, що займало довгі віки фантазію широких мас, не лише самих книжників, витворювало той настрій масової психології, що в аналогічних історичних ситуаціях усе велить їй робити аналогічні рухи та скоки фантазії, знаходити вислів для свого чуття в аналогічних пластичних формах“. Метафорично номінуючи такі „покревні“ мотиви „капризними симптомами великої психології цивілізованої душі“, І. Франко висловлює й певні застереження щодо явища полігенізму, однак не пропонує поглиблених аналіт. розмірковувань стосовно аспектів, що стимулюють чи унеможливлюють його реалізацію. Зрештою, докладно висвітлює цю проблему М. Грушевський, який запевняє, що „паралельне зародження у двох краях незалежно від себе двох складних тем, котрі однаковим чином комбінують більше число казкових мотивів (дослідник висвітлює проблему на прикладі жанру казки, який, за визначенням М. Драгоманова, належить до найбільш інтернаціональних), также мало імовірне, як і самостійний винахід якоїсь складної технічної конструкції“. Якщо полігенізм мотивів як „повістевих атомів“ ще якось можна пояснити, то, продовжує М. Грушевський, „однакова комбінація мотивів, сполучених без внутрішнього логічного зв’язку, тим менше імовірна, чим менше внутрішньої логіки в такім зв’язку“. Окр. питання, опрацьовувані істор. А. ш. ХІХ ст., нині досліджують чл. НТШ.
Літ.: Lang A. Myth, Ritual and Religion. [Oхford], 1884, t. 1—2; Охримович В. Значеніе малорусских свадебных обрядов и п±сен в исторіи эволюціи семьи // Этнографическое обозр±ніе, 1891, кн. ХІ, с. 51; Драгоманов М. Слов’янські перерібки Едіпової історії // Розвідки про українську народню словесність і письменство: У 4 т. Львів, 1899—1907, т. ІV; його ж. Турецькі анекдоти в українській народній словесності // Там само, т. І; Маланчук В. Етнографічна діяльність В. Ю. Охримовича. К., 1972, 172 с.; Франко І. Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. К., 1980, т. 26, с. 334; його ж. Дві школи в фольклористиці // Там само, с. 258—70; його ж. Фольклорні школи д-ра Ченька Зібрта // Там само. К., 1981, т. 29, с. 416—24; його ж. Мислі о еволюції в історії людськості // Там само. К., 1986, т. 45, с. 76—139; його ж. Найновіші напрями в народознавстві // Там само, с. 266; Этнография и смежные дисциплины. Этнографические cубдисциплины. Школы и направления. Методы. М., 1988, 224 с.; Тайлор Э. Б. Первобытная культура. М., 1989, 572 с.; Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. К., 1993, т. І, с. 392; Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. К., 1998, 406 с.
Святослав Пилипчук