БІЛІНГВІЗМ (Двомовність в укр. лінґвіст. традиції і дослідженнях Наукового товариства ім. Шевченка). Поняття „Б.“ з’явилось у наук. вжитку в 1930-ті рр. Появу терміна пов’язують з іменем В. Авроріна. Б. спирається на теорію мов. контактів. Чи не вперше про мов. контакти писав Л. Щерба (1926) у ст. „О понятии „скрещивание языков“, але автором терміна є У. Вайнрайх. У сучас. наук. та науково-приклад. л-рі Б. зазвичай розглядають як синонім двомовности. Для укр. дійсности характерним постає домінування терміна двомовности в розгляді питання використання мовцями двох мов, яким властивий функційний вияв на певній території — укр. та рос., укр. та польс., укр. та румун., укр. та угор. тощо. Більшість науковців, у т. ч. тих, які були тісно пов’язані з НТШ, зосереджувала увагу на застосуванні двох мов — укр. та рос., що у використанні носіїв мали асиметричний характер, оскільки перша була поширена здебільшого в повсякденному спілкуванні, почасти в освіті, науці, а вияв у держ. управлінні, справо- та судочинстві й ін. сферах держ. життєзабезпечення її навантаження поставав від нульового (підрос. Україна до 1917) або ж зводився до незначного (укр. землі у складі кол. Рад. Союзу). Активно питання двомовности розглядалося у розрізі простеження „впливу“ рос. мови на укр. (І. Білодід, Г. Їжакевич, Т. Чорторизька та ін.), що зумовлювало її „збагачення“ і формування т. зв. інтернац. лексичного фонду (А. Бурячок та ін.). Зворотний вплив інколи констатували як проникнення окр. українізмів в рос. мов. практику тощо.
1. Історико-соціальні основи дослідження двомовности в НТШ: істор. та культурологічний аспекти. У НТШ питання двомовности завжди жваво обговорювалися. І. Огієнко у пр. „Наука про рідномовні обов’язки“ наголошував: „Мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова — душа і цінність кожної національності, її святощі і найцінніший скарб [...] І доки живе мова — житиме й народ як національність [...] Не стане мови, не стане національності“. Концепція рідномов. обов’язків (дослідник започаткував новий напрям — науку про рідномов. обов’язки) прямо співвідноситься з функційним навантаженням мови в сусп-ві та окреслює особливості поширення мови в сусп-ві, співіснування мов. І. Огієнко схарактеризував десять принципів, поза якими народ як національність не може зберегти себе, оскільки „уявлення про духовну зрілість окремої особи, як і про зрілість всього народу можна скласти передусім за культурою його літературної мови [...] Кожний свідомий громадянин повинен практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу“. За акт. розвитку Б. особливо знаковими постають рідномов. обов’язки з їхніми десятьма мов. заповідями, які має сповідувати кожен патріотично налаштований до своєї держави громадянин. Не менше уваги приділив І. Огієнко проблемам укр. мови в ін. працях. Значущі до сьогодні всі десять мов. заповідей дослідника: 1) мова — то серце народу, гине мова — гине народ; 2) хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ; 3) літ. мова — то гол. двигун розвитку духовної культури народу, то найцінніша основа її; 4) уживання в л-рі тільки говіркових слів сильно шкодить культ. об’єднанню нації; 5) народ, який не створив собі соборної літ. мови, не може зватися свідомою нацією; 6) для одного народу мусить бути тільки одна літ. мова й вимова, тільки один правопис; 7) гол. рідномов. обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літ. мови; 8) стан літ. мови — то ступінь культ. розвою народу; 9) як про духовну зрілість окр. особи, як і про зрілість усього народу судять найперше з культури його літ. мови; 10) кожний свідомий громадянин має знати свою соборну літ. мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномов. обов’язки свого народу.
І. Огієнко прямо не говорить про питання двомовности, водночас у висвітленні питання статусу рідної мови та її провідної ролі у формуванні нації та державности ост. відчутним є вплив поширення тенденцій двомовности в Україні.
Б. досліджували д. чл. НТШ В. Сімович та багато ін. учених, які активно опрацьовували питання формування мовленнєвих умінь та навичок і аж ніяк не могли оминути гострих проблем співіснування двох мов у сусп-ві. Особливо такого співіснування мов, коли одній із них відведена другорядна роль, хоча здебільшого спілкування відбувається цією мовою. Це стосувалося всіх част. України — і підрос., і тієї, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії.
Досить гострою щодо Б. була дискусія голови НТШ М. Грушевського та І. Линниченка (пр. „Малорусский вопрос и автономия Малороссии: открытое письмо профессору М. С. Грушевскому“, 1917) як відгук на ст. М. Грушевського („Звичайна схема „Руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства“, 1904) та ін.
Для І. Линниченка цілком природною постає видозміна мов. орієнтації тих земель, народи яких „перестали бути об’єктом державної історії“, внаслідок чого вони втрачають своє мовно-нац. ядро, власну мовно-нац. самоідентифікацію, щораз більшою мірою орієнтуючись на державотворчий народ. У таких народів істотне навантаження власної мови, якою формуються первинні уявлення про світ, але їхні мови постають „примітивними“, не можуть належно забезпечити доступ до здобуття абстрагованих знань та обмежують доступ до науково-тех. знань. Полемізуючи з М. Грушевським, І. Линниченко дотримується думки, що треба вивчати історію держави, а не народности, „яка самостійного державного значення ніколи не мала“. Народність може бути об’єктом істор. студіювань тільки доти, допоки сама вона та її землі не увійшли до складу держави.
М. Грушевський стояв на ін. позиціях: „Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови“. За нерозвинутого Б. вчений вважав повністю неправильним викладання предметів шкільного циклу нерідною мовою (пор. також погляди І. Лучицького). Не менш важливою є теза про те, що зростає свідомість народу, він піднімається, маючи школу своєю мовою: „Галичани [...] піднялися й просвітилися через те, що мали освіту на рідній мові — і школу, і книжку, а холмські українці і під руською (рос.— А. З.) державою підупали без сього“. Принципово різними в М. Грушевського та І. Линниченка поставали підходи не тільки в тлумаченні історії укр. народу, його культури і, відповідно, мови. На думку І. Линниченка, „власної оригінальної, самостійної культури Малоросія ніколи не мала, вона підлягала впливу то культури польської, то культури великоруської. Можна [...] шкодувати щодо відсутності культурної самостійності, можна бажати її створення, але не можна визнати таку відсутність як факту минулого й теперішнього. Для мене, як малороса, цей факт [...] не менш важкий, ніж для пана Грушевського“. Брак культ. (мовно-культ.) самостійности Малоросії, за твердженням І. Линниченка, „стало наслідком браку державности, тому [...] я намагаюсь пояснити, і я знаходжу відому розраду [...] — в державі. Коли формується держава — суспільний союз, окремі його частини волею-неволею [...] беруть участь у його розбудові“. Тому висновкові тези проф. І. Линниченка умотивовують: побудова держави зумовила втрату багатьма народами власної ідентичности, що торкнулося і малорос. народу. На його думку, підміна істориками поняття „руський“ народ поняттям „великоруський“ нічого образливого не містить у силу того, що у „створенні сучасної російської держави як цілісної одиниці домінувала народність великоруська“, тому й немає нічиєї вини в тому, що „ініціатива [...] створення ішла з Великоросії, а не з Малоросії чи Білорусі. Нам, напевне, образливо за наших пращурів, але минулого не зміниш“. Т. ч., здійснювано аналіз мов. питання, мов. самоідентичности через призму потенціалу державотворення, міцности держ. настанов народу. Брак у народу ост. чинників умотивовує потребу формування ін. мов. орієнтації та постання ін. мовновартісних цінностей. Свої твердження науковець намагається умотивувати низкою особливостей: 1) спільність історії сх.слов’ян. народів; 2) близькість мов. ладу трьох народів; 3) закономірності держ. централізації тощо.
І. Линниченко недвозначно констатує, що однією „з найважливіших причин відсутності навіть місцевої автономії у малоросів була, крім суто національних рис [...], надто велика національна близькість двох слов’янських гілок...“ Простеження процесу включення Малоросії до складу Рос. імперії та поступової ліквідації т. зв. вольностей підводить автора до висновку, що „мова адміністрації стала російською, але репресії щодо української мови почались [...] з появою так званого українофільства [...] Думки про відокремлення Малоросії [...] існували тільки з-поміж обмеженого кола малоруської інтелі генції, а перше українофільство поставало швидше політичною партією на кшталт декабристів“. Винними в репресивному ставленні до укр. мови, як наголошує І. Линниченко, є самі українці: навіщо прагнути до самозбереження, самовияву, врешті-решт, навіть устремління до мов. самозабезпечення виступає нічим іншим, як посяганням на цілісність рос. держави. Для вченого цілком логічними постають питання про майбуття Малоросії — чи виділиться вона в автон. одиницю, чи буде створено малорус. державу та сформовано свою малорус. культуру, відмінну від загальнорус., в якій малороси досі брали участь поряд із великоросами та поставили обіч Пушкіна М. Гоголя — малороса з походження, росіянина за духом і світового за значенням,— які є гіпотетичними щодо відповіді.
Можна погодитися з тезою І. Линниченка, що „маємо тепер перед собою важливіші питання, невідкладні завдання“: чи станемо людьми, а вже потім — якщо вважатимемо за потрібне — великоросами, малоросами, білорусами і тільки потім вирішимо загальнонар. плебісцитом, чи продовжувати нам жити разом для однієї спільної мети чи полюбовно розмежуватися: „Що було — то бачили, а що буде — то побачимо!“ На ці питання немає повноцінної відповіді в резюмуваннях науковця. До питань федералізації та автономізації він підходить вельми обережно, звертаючи увагу на те, що певні національності: німці, євреї та ін.— позбавлені спільної території. Водночас наголошує: „Малороси уже півстоліття скаржаться на притиснення урядом малоруської мови. Жупел сепаратизму примушував старий режим ставитися підозріло до місцевої мови: книгу малоруською або не дозволялось друкувати, або ж піддавали особливій, кваліфікованій цензурі. Спектаклі та концерти малоруською мовою заборонялись або дозволялись з особливими обмеженнями. Особливо переслідувалось викладання малоруською мовою — це вважалось прямо політичним злочином [...] це питання тепер відпадає. Ніхто тепер не заборонятиме говорити, писати та викладати місцевими мовами“. Аналізуючи погляди І. Линниченка, стає очевидно, що науковець залишився цілком і повністю відданим своїм імперсько-доцентровим поглядам, за якими нац. мовам відведено другорядну роль.
Арґументи об’єднавчої та доцентроводерж. ролі мови І. Линниченко бачить у розвитку відповідних держав-імперій. Певний час такою мовою була лат., що пережила падіння Рим. імперії. В епоху Моск. Руси знання інозем. мов (крім грец.) вважалось ознакою єрет. способу думок, що й зумовило „відсталість літератури московського періоду“. У XVIII ст. було знято заборону на використання інозем. мов, що суттєво розширило доступ до багатств культур різних народів. На думку дослідника, будь-який переклад — це марні витрати (перекладач завжди подає обмежене бачення смислу твору), тож краще вивчати будь-яку л-ру в ориґіналі. За твердженням дослідника, мало є держав, націй, усі част. яких розмовляли б однією мовою (пор.: Францію, Німеччину, Англію, Італію, Індію), але всі держави „напрацювали одну спільну літературну мову як знаряддя спілкування складників його дрібних племінних частин з різноманітними наріччями. [...] мова літературна не є мовою панівної народності [...] — це мова [...] абстрагована [...] Мова літературна вбирає в себе низку елементів мов місцевих [...] У Франції, Німеччині, Італії поряд з мовою, спільною для усіх, мовою літературною, окремі частини продовжують користуватися мовами місцевими, племінними (у Франції провансальська мова, у Німеччині — Plattdeutsch) і в повсякденні, і почасти в літературі. Але ніхто там не думає про возвеличення таких наріч у звання мов, спільних для всієї держави, тому що така мова, результат вікової праці усіх, уже наявна“. У наданні такого статусу малорус. мові дослідник не бачить ніяких ані теор., ані практ. мотивацій.
Надалі резюмування науковця постійно суперечать уже наголошеній ним тезі про вивчення нац. мов, що, очевидно, слід витлумачувати прагненням автора дотримуватись ідеї державнодоцентричної (термін наш.— А. З.) ролі рос. мови.
Для І. Линниченка дещо дивним видається навіть гіпотетична думка створення серед. та вищих шкіл, у „яких навчання відбувалось би мовами грузинською, вірменською, татарською, латиською, малоруською“, адже значної за обсягом наук. л-ри місцевими мовами немає, та й немає наук. термінології.
Для М. Грушевського істотним виступає не тільки користування укр. (І. Линниченко називає тільки малорус.) мовою з вичерпним збереженням її нац. самобутности (пор. „...глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського вуха зазвучить дивно“), але й належне її упровадження в освітянську практику — від початкової („Наука в народній школі може йти добре тільки рідною мовою, яку школярі добре розуміють, як свою“) до вищої школи, науку („Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених“). Висновковою є теза: „Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширюючи його всякими способами“. Розглядаючи питання співвідношення мовно-силового вияву, М. Грушевський значну увагу приділяє функціонуванню укр. мови на всіх укр. землях. Дослідник наголошує, що в тогочас. для нього Галичині укр. школи зазвичай охоплюють поч. школу, а вся ін. освіта є польськомов., хоча було б „краще, як би вчили німецької мови — державної (государственної), котрої потрібно і в війську (в солдатах) і як дитина піде до вищої школи, то мусить з неї здавати екзамен“. Водночас силове навантаження укр. мови в школі має опертям австрій. закони, за якими „кожному народові мусить дана спромога, щоб діти його могли всякої освіти доходити своєю рідною мовою, а не мусіли вчитися другої мови“. Не менш значущим також постає те, що в Галичині надзвичайно високий ступінь самоусвідомлення значущости укр. мови, тому що „порозуміли галицькі Українці, яке велике діло, щоб народ мав школу добру на своїй рідній мові — без сього не може бути ні просвіченим, заможним щасли вим. І через те завзято бореться за школу і просвіту на своїй рідній українській мові“. Знаковим для цих земель було існування польсько-, українсько- та німецькомов. силових полів із визначальним держ. статусом німецькомов., що допускало не тільки співіснування ін., але й уможливлювало їхній вияв у системі освіти на різних її сходинках — від поч. до вищої (університет.) школи. Тому в аналізованому мов. просторі переконливіше говорити про польсько-укр. / українсько-польс. (перший компонент у складеному слові засвідчує біль ше навантаження для індивіда певної мови — або польс., або укр.), українсько-нім. / німецько-укр. (менш поширений) Б. та, вочевидь, менш виявлюваний полілінґвізм (з трьома мовно-силовими навантаженнями для індивіда: українсько-польсько-нім. / польсько-українсько-нім.; найменш поширений німецько-українсько-польс. / німецько-польсько-укр.). Надзвичайно показовою є думка М. Грушевського про особливість утвердження укр. навантаження в підрос. Україні, де на поч. ХХ ст. вживалися різні заходи, використовувалися будь-які шляхи для відкриття й утвердження укр. нар. школи, а в Галицькій Україні „Українці добиваються вже українського університету, щоб Українці мали свою осібну найвищу школу, де б усі науки викладалися українською мовою і українськими професорами; хочуть, щоб усякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською науковою,— щоб українство жило власним і повним життям“.
М. Грушевський не обходить гострих кутів двомовности, зважаючи на те, що в освіті в Україні домінує рос. мова. Такий стан засвідчує особливий різновид двомовности, за якого в повсякденному вжитку та в розмовно-побутовій практиці домінує укр., а рос. поширена тільки в адміністративно-управлінському, освітньо-наук. та ін. просторах. М. Грушевський спирається на акт. двомовність, коли мовець вільно володіє двома мовами і залежно від умов використовує ту чи ту мову для спілкування, водночас чітко диференціюючи їхні коди та особливості лексичного, морфологічного, синтаксичного ладу та закономірності стилістики.
Полеміка про статус і функційне навантаження укр. мови на теренах укр. земель заторкувала зазвичай проблеми її поширення в освіті, судочинстві, інколи охоплювала повноцінний вияв у державотворчому процесі. Для І. Линниченка однозначним було обмеження укр. (у його термінології — малорус.) мови тільки сферою поч. освіти для системного формування білінґвальних умінь та навичок. М. Грушевський розглядав це питання розлогіше і відстоював право укр. мови функціонувати в усіх сферах сусп. життя та забезпечувати всі функції державотворення. Водночас він був на позиціях формування навичок акт. двомовности (українсько-рос.— вивчення рос. мало спиратися на свідоме використання укр. мови та формування українськомов. навичок або ж ін.— українсько-нім. тощо). Не менш палким поборником розвитку первинних українськомов. (рідномов.) навичок були також І. Огієнко, В. Сімович та ін.
2. Двомовність та питання нац. ідентичности. Питання рідної мови також висвітлював у своїх працях д. чл. НТШ О. Кониський. У ст. „Обшир і людність України російської“ (1898) він аналізує особливості перепису (в його термінології — реєстрації), що уперше проводився 1897. В анкету було введено питання про рідну мову, хоча переписувачі навмисне сплутували малорос. та великорос. мови для того, аби не надати відповідної картини поширення першої не тільки на власне-укр. землях, але й на Курщині, Воронежчині, на Дону, Брестчині та ін. Хоча, на думку О. Кониського, навіть запропоно вані мат-ли дають можливість простежити напрями і виявити закономірності „обрусіння“ населення, де рідна мова відступає на вторинний план.
Питання мовно-нац. ідентичности вивчав чл. НТШ Іван Петрушевич (зокрема у ст. „Вражіня з Угорської Руси“ (1899), розглядаючи особливості національно-мов. саморозвитку 500 000 українців (укр. русинів, за термінологією І. Петрушевича). Простежуючи надзвичайно складний духовний стан „угро-руських“ людей загалом та „угро-руської“ інтелігенції зокрема, автор схиляється до думки, що для збереження власної ідентичности вони сформували теорію „відрубности“, що легко простежувана в усіх сферах життя, в т. ч. і в письмі. За панівного нав’язування угор. мови, навіть у богослужінні, ін. виходу з цієї ситуації просто не було. „Спеціально продумана мадярська шкільна система поклала собі одинокою метою виховувати мадярських патріотів [...] В цілій програмі вражає непропорціональна вага, яку кладуть на научування мадярської мови, історії і літератури“. Учень поза „мадярську мову і літературу в школі не вийде“, т. ч. „мадярська школа“ формує особливого шовініста, оскільки „мадярська мова“ не забезпечує спілкування із зх.європ. світом. Не використовуючи поняття двомовности, І. Петрушевич торкається доволі складного питання мов. контактів різноструктурих і різносистемних мов, але найголовніше — намагається розкрити особливості співіснування двох стихій — рідномов. та „мадярськомовної“ в „угро-русинських“ людях загалом та школярах зокрема.
І. Петрушевич констатує: „Вихований в мадярському дусі Русин запевнює [...], що він мадяр. „Я живу в мадярському краю — я Мадяр!“ Непросту ситуацію труднощів у самоототожненні, самості для угро-русинського люду посилює поширення в цьому краї москвофільства, що аж ніяк не відбиває у своїй основі повсякденно-побутового мовного спілкування. Т. ч. витворювана духовно-мовна роздвоєність, що, певною мірою, однаково віддалена від мовного єства. Тому націоналізм угро-русинській з його опертям на москвофільство як державно орієнтований на Російську імперію“ ( М. Драгоманов) без належного соціального підґрунтя за відсутности українсько-рус. держави постав чітко орієнтованим на „московсько-петербурзьку“. Існування „наївного почуття свого немадярства в Угроросів годі заперечити. Воно лише, як каже Драгоманов, „заховане в потайники душі, а як проступає вгору, то в формі москвофільства“. Двомовність угро-русинів виявлювана і в тому, що сьогодні не асимільовані — між собою спілкуються рідною мовою.
І. Верхратський у ст. „В справі народного язика (ІІ)“ (1902) аналізує питання самоідентифікації в умовах двомовности. „Вихований від літ дитячих у Львові, я чув довкола себе лише бесіду польську, тому щодо руської [української] мови не міг собі ясно витлумачити, де належить шукати істини. Коли ж, маючи 14 літ, я поїхав до свого рідного села на Поділля і прислухався до бесіди селян, мені їхня проста, неньчина мова, мені вона здалася набагато милішою від мертвої корпанини (мішана мова, утворювана поєднанням власне-укр. слів з їх написанням на російськомов. лад, активна заміна укр. слів, а також лексем говіркових польськими.— А. З.), якою нас годовано в школі“. Повна самоідентифікація розпоч. для І. Верхратського після 1862, коли з’явилися перші укр. книжки з підрос. України. Попри національно-мов. самоусвідомлення, проблемним залишалося питання повноцінного розвою укр. мови, її розвою: брак належної термінології, присутність в освіті, незастосовність в урядовій, управлінській, адміністративно-судовій практиках. Актуальними залишаються питання двомовности та самоідентифікації, опрацьовувані І. Верхратським під кутом зору використання різних слів для нац. самоназви та відповідно — мови. Так, вживання слів на зразок роусьскый, роуськый, роусскый, роускый, роушскый, роушькый, які є лише варіантами того самого поняття, хоча в практиці наявні утворення на кшталт руський, руский, а між лемками: русинський (русінский).
3. Двомовність у шкільній та вищій освіті. Цікавою в аспекті двомовности є невеличка замітка про укр. т-ва в рубриці „З росийської України“ (ЛНВ, 1899, т. 6), у якій повідомлено, що в Києві формується та формалізується „Общество любителей малорусскаго слова им. М. Максимовича“. Його осн. завданням є відродження укр. мови, особливо в освіті, що знову ж таки засвідчує висвітлення питання двомовности. Зазначено, що в Одесі на засіданні засн. „Общества любителей литературы, науки и искусства“ 21. 01. 1899 д. Пекатороса в доповіді „Ц±ль чтеній для народа“ наголошено на тому, що тільки ті читання корисні для народу, що мають відповідну нац. форму. У ст. „Справа українсько-руського університету у Львові“ В. Гнатюка, опубл. у ЛНВ (1899, т. VII) під крипт. „В. Г.“, стисло передано плин подій, спрямованих на створення українсько-рус. ун-ту у Львові. Потреба відкриття такого ун-ту зумовлена звуженням використання укр. слова в освіті загалом та катастрофічним його станом в університет. системі.
Не оминав питань рідного слова та його ролі у формуванні особистости Є. Желехівський, який у листі до М. Драгоманова від 15. 03. 1872 повідомляє про складання іспиту з класич. філології в Краківському університеті рідною мовою: „Удалося в Кракові за моїм першим домаганєм виробити через сенат краківський академічний і міністерство поставленє екзаменатора до руського язика (т. є. мало- або южноруського). Так одже, хоть в Кракові нема кафедри осібної руського язика, найшло собі рідне наше слово привітний простір“, а водночас автор „Малорусько-німецького словника“ розмірковує: „Великий жаль стискає моє серце, що навіть у Києві, у Харкові нема ні по університетах, ні по гімназіях осібної науки малоруського язика з таким же викладом“. Т. ч. наголошено не тільки на потребі знати рідну укр. мову, науково її студіювати, але й готувати фахівців для її викладання. Є. Желехівський неодноразово наголошував на тому, що знання укр. мови необхідне для розуміння самого себе.
4. Двомовність і укр. л-ра. Досить гостро заторкнуто питання рідної мови в ред. ст. ЛНВ „З росийської України“ (1900, т. X), що належить М. Грушевському, де через полеміку з П. Флоренським (зб. ст. „Н±сколько слов о малорусском язык± (нар±чии) и нов±йших попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности“, що спочатку була видрук. як низка статей у „Кіевлянин±“) схарактеризовано питання статусу укр. мови, її ширення у взаємодії з ін. мовами на відповідних землях. З-поміж осн. автор вирізняє питання: 1) „обрусіння“ в Україні; 2) статусної ролі укр. мови; 3) племінної „єдності малорусів, білорусів та великорусів“ та „общеруської“ мови просвіти і л-ри; 4) рівня мотивованости потреби створення окр. мови в закордонній Русі (Буковинській, Галицькій та Угорській) замість „общеруської“; 5) діяльности НТШ і твореної ним „українсько-руської“ мови та ін. З-поміж виділених п’яти всі стосуються тенденцій і проблем двомовности, щодо якої М. Грушевський займає цілком позитивну позицію, а для П. Флоренського однозначною і наголошуваною постає тільки офіційно-держ. одномовність. Водночас М. Грушевський цілком коректно обґрунтовує тезу окр. розвитку малорус. (укр.), білорус. та великорус. (рос.) мов із покликанням на пр. О. Потебні („Два изсл±дованія о звуках русскаго языка“), Д. Науменка („Р±шен ли проф. Т. Д. Флоренским вопрос о книжной малорусской р±чи“), В. Антоновича („К вопросу о галицко-русской литератур±“) та ін., не визнаючи лог. виділення „общерусскої“ мови в аналізованій низці трьох мов. П. Флоренський, подібно до І. Линниченка, визнає право на існування малорус. (укр.) мови, але тільки в „простонародній“ сфері, що загалом уже передбачає, на думку М. Грушевського, її повноцінний вияв у л-рі як самодостатній, а не „підлітератури російської“, „обласної“, „етнографічно рамкової“, чим намагаються творці такої л-ри, вважає П. Флоренський, підняти малорус. л-ру на один рівень із великорус. л-рою. Посилення укр. мови (малорус., південнорус., руськоукр.— в термінології П. Флоренського) та її відокремлення, за твердженням П. Флоренського, про- стежувано у: 1) появі перекл. тв. М. Гоголя, М. Костомарова та ін. істориків, письменників; 2) створенні і встановленні нової „українсько-рос.“ літ. та наук. мови; застосуванні особливого фонет. правопису. Заявлені чинники виявляють напрями взаємозбагачення та взаємодії л-р, мов та й загалом — культур, а не їхньої ворожости, в чому намагається переконати П. Флоренський. Якщо для цього вченого „українсько-руська“ мова „є зайвою, непотрібною тому, що нав’язувані їй функції давно виконує однаково у всіх гілок російського народу опрацьована їхніми спільними зусиллями могутня „общеруська“ мова“, то для М. Грушевського незаперечним фактом є право кожної нації створювати власну л-ру. На відміну від В. Антоновича, він чітко розмежовує стан укр. л-ри в підрос. Україні, що зведений до статусу „підлітератури“, і цілком реальний стан, затребуваний вимогами часу (див. також ст. „З росийської України“ М. Грушевського, в якій розвинуто полеміку з П. Флоренським щодо статусного вияву укр. мови на теренах земель укр. нації). У цьому розрізі досить цікавими постають міркування про національно-мов. роздвоєність Миколи Гоголя в нарисі Олександри Єфименко „Національне роздвоєнє в творчости Гоголя“ (1903), де своєрідно простежено співвідношення в становленні великого Миколи Гоголя двох начал — укр., що стала основою-основ його душі (за сл. самого письменника в листі до О. Смирнової „...я сам не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссіянину перед русским, ни русскому перед малороссіянином. Об± природы щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себ± то, чего н±т в другой“). Загалом укр. мова для Миколи Гоголя була „мовою душі“ (з листа до Михайла Максимовича), тому справді для нього двомовність була постійним внутр. діалогом „власної душі“ — укр. мови з „обов’язком зовнішнього вияву душі“ — рос. мовою. Як констатує О. Єфименко, М. Гоголь знав укр. мову не тільки до свого виїзду з України, але й зазвичай користувався нею в багатьох випадках: у листуванні з польс. еміґрантами, розмовляв зі слугою перед смертю у Москві та ін. Внутр. двомовність М. Гоголя є очевидним фактом, за твердженням Осипа Мандельштама, оскільки в нього думки укладались колією його рідної укр. мови („О характер± Гоголевскаго стиля“). Цю своєрідність М. Гоголя легко простежити в усьому: у стилістиці, у трансформованих укр. зворотах і конструкціях та багато ін. в рос. мову. Очевидно, такий глибокий мовно-психологічний Б. вимагає особливого дослідження з визначенням закономірностей його вияву на різних рівнях: концептуальному, соціолінґвіст., прагмат., лінґвокультурологічному,— не кажучи вже про відповідні мов. рівні, адже „за мовою, за виразами, образами, порівняннями“ (О. Мандельштам) — це українець.
5. Соціолінґвіст. вимір Б. Проблеми двомовности заторкнуто і в рубриці „Уваги на сучасні теми“ ЛНВ (1901, т. 16, с. 95—100, 159—75), у якій В. Гнатюк вичерпно схарактеризував перебіг подій з обстоювання ідеї українсько-рус. ун-ту у Львові, який би засвідчив мов. рівність в осв. та наук. галузі двох мов. Водночас детально проаналізовано нац. склад студентів Львів. ун-ту та вмотивовано потребу викладання дисциплін укр. мовою. В аналіт. огляді В. Гнатюка „Уваги про галицькі середні школи“ (ЛНВ, 1903) мовиться про поступове збільшення числа учнів галицьких серед. шкіл із чітко простежуваною укр. нац. самоідентифікацією.
Особливо знаковий розгляд питання статусної ролі мови в сусп-ві С. Єфремовим у ст. „Національне питаннє в Норвеґії“ (ЛНВ, 1902, т. 17), де він аналізує особливості нац. питання в Норвегії. На думку вченого, в недалекому майбут. „Єллин та Юдей“ становитимуть одно з погляду национального“, тобто всі люди зіллються в одну націю-народ, тому не варто сьогодні приділяти увагу проблемі національного. С. Єфремов резюмує: „Кожна нація, що варта сього імени, має в собі щось своєрідне, що відрізняє її від усіх иньших націй“. Викінченим та арґументованим є твердження, що „националізм — річ нормальна, справедлива й поступова“. Водночас С. Єфремов актуалізує тезу, наскільки нормальною постає ситуація обрусіння в Росії, полонізації — в Галичині, що відбиває у своїй суті вивищення однієї нації, підпорядкування ін. націй та народностей її потребам. Тут націоналізм перетворюється у шовінізм, що не передбачає ніякої рівности націй. Учений ґрунтовно простежив розвиток міждерж. відношень та особливості становлення скандинав. мов. Взаємодія норвез. і дан. мов, з одного боку, та норвез. і швед.,— з другого, особливо складною була для норвез., тому що Святе Письмо було перекладене дан. і в такій редакції використовувалося на землях Норвегії. Рідна мова Норвегії мала вияв тільки в народно-розмов. стихії, зокрема в усній нар. творчості. Від 1772, часу заснування „Норвезького гуртка“ у двомовності швед. спільноти настає переломний момент тому, що внаслідок гуртування норвез. студентів у самому Копенгагені сформувався письменницький пласт. Завдяки цьому не тільки витворювалася національно-норвез. л-ра, але й поступово послаблювалася сила дан. мов. експансії на швед. мов. простір. Складність була в тому, що Данія та Швеція перебували в одному культ. просторі. „Року 1814 розірвано ланцюги, що в протязі віків сковували Норвегію з Данією в одне політичне тіло...“, але розрив цей не постав миттєвим тому, що важким і непростим був перехід норвез. інтелігенції на рідну мову. Двомовність норвез. інтелігентности не поставала просто, вихід у домінування норвез. мови досягнуто тоді, коли цілісним виступило відстоювання культури та л-ри рідного народу. Серед. XIX ст. знаменувала три осн. напрями дансько-норвез. двомовности: 1) суто консервативний — повне збереження майстрами слова традицій творення тільки дан. мовою (Г. Ібсен); 2) менш консервативний, коли (Б. Беризон та ін.) осн. мов. тло твору є дан., але водночас у тексті активно використовують слова, словосполучення, цілі речення норвез. мовою — напівдан.-напівнорвез. (dansk-norse), т. зв. мішана мова; 3) націоналістичний (Maalsmaend), що своїм джерелом має попередній. Його прихильники творять тільки норвез. нар. (maal) мовою (А. Ґарборґ, К. Гансун, А. Скран та ін.), що впливає на її використання в різних сферах сусп. життя: парламенті, сільс. зборах тощо.
6. Двомовність і культура мови. І. Верхратський у ст. „В справі народного язика (ІІ)“ (ЛНВ, 1902, т. 18) аналізує поширені тенденції використання у мовленні чужомов. слів, зокрема польськомов. Особливу ж увагу автора привертає вплив польськомов. орфоепічних та орфограф. норм на укр. та прагнення низки авторів не лише їх дотримуватись, але й упроваджувати в повсякденну практику друк. вид. Протилежна тенденція, на думку І. Верхратського, полягає в тому, що ті чи ті автори твердять про певні слова як полонізми, не маючи належної компетенції у кваліфікації мов. явищ. Напр., твердячи про польс. характер слів на взір зникнути, неборак, молоді дописувачі виявляють власну некомпетентність тому, що корінь ник легко віднайти у старослов’ян. утвореннях на кшалт никн?ти (пор. підникнути, заникнути, поникнути, никати, никнути, виникнути, зникати, зникнути), по-никн?ти, ничати, съничати, ниць (пор. ниць, ничком, ничма, горілиць, ниций; річка Никва). А слово неборак (пор. чес. ubo?ak) містить один із випадків переходу р у ж, причому такий перехід, вважає І. Верхратський, в укр. мові відбувся цілком самостійно, поза будь-яким впливом словац. або чес. мов (пор. небір, небірка, неборейко, бойк. неборейка, неборачище, неборачисько, неборачня, неборацтво, неборище).
Не менш істотним для автора постає врахування в умовах двомовности, співіснування двох мов, коли одна з них є більш навантаженою, постійного творення нових слів. Боротьба з такими похідними не засвідчує високої культури мови певного автора, швидше сигналізує про його обмеженість та кваліфікацію певних утворень як чужомов., поява яких спричинена ін. мовою. Так, напр., поряд зі словами галицькими чудерний, чударний, диварний слід використовувати загальноукр. чудернацький, хоча в ньому досить багато словотвірних афіксів. На думку І. Верхратського, не варто вживати прикметники на зразок лебедій, лебедя, лебедє, бо нормативними є лебежий, лебежа, лебеже, хоча в сучас. мовно-літ. практиці нормативні є лебединий, лебедина, лебедине. Надзвичайно багато уваги І. Верхратський приділяє питанням статусу іншомов. слів у мов. системі та функційному навантаженні школи у формуванні навичок мов. культури в умовах акт. впливу ін. мови.
Заторкнуто проблему Б. та розширення сфери функціонування укр. мови в ст. В. Гнатюка „Справа українсько-руської ґімназії у Станіславові“ (ЛНВ, 1902, т. 19). Розгляд цієї проблеми був надзвичайно актуальний, оскільки руйнування усталених мов. норм було наслідком акт. впливу ін. мов (рос., польс.). Дотримання літ. норм перебувало в центрі уваги лінґвістів і постійно дискутувалося заради збереження чистоти укр. мови та її загальнонац. літ. норм вживання. Проблем Б. торкаються мовознавці та історики сьогодні на стор. видань матірного НТШ в Україні і крайових т-в за кордоном.
Літ.: Потебня О. Два изсл±дованія о звуках русскаго языка. Воронеж, 1866, 156 с.; Кониський О. Обшир і людність України росийської // ЛНВ, 1898, т. 1, с. 1—7; Г[натюк] В. Справа українсько-руського університету у Львові // Там само, 1899, т. 7, кн. VIII, с. 111—14; 1901, т. 16, кн. ІХ, с. 95—100; кн. ХІІ, с. 159—75; його ж. Справа українсько-руської ґімназії у Станіславові // Там само, 1902, т. 19, с. 114—22; його ж. Уваги про галицькі середні школи // Там само, 1903, т. 24, с. 121—37; Петрушевич І. Вражіня з Угорської Руси // Там само, 1899, т. 5, с. 52—61; Spectator [Грушевський М.] З росийської України // Там само, т. 6, кн. IV, с. 54—60; його ж. З росийської України // ЛНВ, 1900, т. 10, кн. VІ, с. 145—68; 1901, т. 13, с. 105—12; його ж. Звичайна схема „руської“ історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению. Пг., 1904 та ін.; його ж. Про українську мову й українську справу. К., 1907; його ж. Про українську мову і українську школу. К., 1911; Антонович В. К вопросу о галицко-русской літератур± // КС, 1900, т. 68, № 3, с. 396—423; Науменко В. Р±шен-ли проф. Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской р±чи? // Там само, с. 125—55; Верхратський І. В справі народного язика (ІІ) // ЛНВ, 1902, т. 18, с. 82—125; Єфремов С. Національне питаннє в Норвеґії... // Там само, т. 17, с. 17—32, 98—114; Мандельштам О. О характер± Гоголевскаго стиля. Гельсингфорс, 1902, 405 с.; Єфименко О. Національне роздвоєнє в творчости Гоголя // ЛНВ, 1903, т. 22, с. 85—99; Линниченко І. Малорусский вопрос и автономия Малороссии: открытое письмо профессору М. С. Грушевському. Одесса, 1917, 40 с.; Огієнко І. Складання української мови. Жовква, 1935, 196 с.; його ж. Наука про рідномовні обов’язки. Жовква, 1936, 72 с.; його ж. Наука про рідномовні обов’язки: рідномовний катахезис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. Факс. вид. К., 1994, 72 с.; Серебренников Б. А. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / [Отв. ред. Б. А. Серебренников]. М., 1970, 597 с.; Жлуктенко Ю. А. Лингвистические аспекты двуязычия. К., 1974, 176 с.; Швейцер А. Д. Современная социолингвистика: Теория, проблемы, методы. М., 1976, 175 с.; Dixon R. M. W. The Rise and Fall of Languages. Cambridge, 1977, 296 p.; Вайнрайх У. Языковые контакты: Состояние и проблемы исследования. К., 1979, 263 с.; Дешериев Ю. Д. Социолингвистические проблемы функционирования системы массовой коммуникации в СССР // Язык в развитом социалистическом обществе. М., 1983, 256 c.; Комаринець Т. Державна мова і двомовність. Львів [1999], 36 с.; Бодуэн дэ Куртенэ И. А. Введение в языковедение [6е изд.]. 2004, 222 с.; Мова і мовознавство в духовному житті суспільства: монографія. К., 2007, 352 с.
Анатолій Загнітко