АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР (ПЕРЕМИР’Я) 1667 — договір між Моск. державою і Річчю Посполитою про припинення війни 1654—67 за Україну. Підписаний 03. 01. 1667 у с. Андрусово (нині — Смоленська обл. РФ) терміном на 13,5 року. Суперечив угодам, підписаним Москвою з укр. гетьманами Б. і Ю. Хмельницькими (див. Березневі статті) та І. Брюховецьким (див. Батуринські статті, Московські статті). А. д. розмежував сфери моск. і польс. впливу на Україну: Лівобережжя відходило до Москви, Правобережжя і Київ — до Речі Посполитої. До Москви відійшли також Смоленськ, Дорогобуж, Біла, Невель та ін. міста. Запорізька Січ визнавалася спільним володінням обох держав. Московія зобов’язувалася виплатити польс. шляхті 1 млн. зл. як компенсацію за втрачені маєтки на Лівобережжі. А. д. викликав заг. невдоволення всіх верств укр. народу, поглибив внутрішньополіт. розкол в укр. сусп-ві. Проти нього рішуче виступали гетьмани П. Дорошенко, І. Брюховецький, П. Суховій, згодом Д. Многогрішний та І. Самойлович, тому умови А. д. не виконувалися. Підписання А. д. посилило вплив на укр. політику Оттоманської Порти й Кримського ханства, військово-політ. підтримку яких мав П. Дорошенко у боротьбі за об’єднання всіх укр. земель. Тому московсько-польс. переговори продовжилися підписанням Моск. пунктів (статей), за якими Москва подавала військ. допомогу Речі Посполитій у боротьбі проти П. Дорошенка, а Київ тимчасово (до 1674) не переходив до Польщі. 1678 сторони продовжили А. д. ще на 13 років. А. д. започаткував процес поступової втрати Україною статусу суб’єкта міжнар. права.
Проблеми, пов’язані з підписанням А. д., вивчали історики-чл. НТШ і публ. статті та рец. на цю тему у „Записках НТШ“. А. д. став причиною, через яку „запорожці почали виявляти щодо Москви „хиткість“. Зокрема тоді запорожці вчинили в Україні бунт і винищили частину російських воєвод. Водночас вони вбили в себе російського посла Ладижинського, коли дізналися, що без їхньої волі всю Україну поділили між Росією і Польщею. Запорожці ніколи не відділяли та й не могли відділити себе від українців і, твердо стоячи за свої військові вольності, разом з тим стояли за цілість усієї України, за вільність городових козаків і за добро української черні“ (Д. Яворницький).
А. д. пов’язують із „фатальним для України“ етапом, поч. її Руїни: „від цього часу життя народу по обидва береги старого Дніпра текло вже по-різному. Український народ, повалений переможними силами двох своїх сусідів, мусив знову схилити свою голову у ярмо неволі. На лівому березі боротьба була сильнішою: там зібралися більші сили, там український народ посідав згуртованішу народну масу, а крім того сильну провідну верству, верству культурнішу в особі козацької старшини. Тому від початку головною метою московської політики був поділ народу на дві ворожі між собою верстви: заможну старшину й козацько-народні маси; постійно фаворизуючи то одну, то іншу сторону, вона досягла мети. І як дав ніше українська шляхта зреклася задля переможної польськості свого народу, так тепер козацька старшина, разом з отримуваними класовими „правами і приві-леями“ почала зраджувати свій народ і остаточно перетворилася на російське „дворянство“ (В. Липинський).
Мотиви Москви й Речі Посполитої щодо підписання А. д., його наслідки, перебіг тодішніх воєнних і політ. подій в Україні детально описав 1933 Д. Дорошенко: „Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (гетьманував 1665—1676) вирішив об’єднати Україну, уклавши козацько-турецько-татарський союз [...] Дорошенко спромігся лише втягнути Україну в іще більшу війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну в вир анархії. Цей період відомий в українській історіографії як „Руїна“. Українська еліта була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій, спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування порозбігалися або переправилися за Дніпро. Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру“.
І. Крип’якевич наголошував, що „українських делегатів не закликано до переговорів; Москва потайно, без порозуміння з Україною, зреклася на користь Польщі — Києва!.. Київ в очах тогочасного громадянства був старовинною столицею України, з якою в’язалися спогади про давню могутню державу; Київ з митрополією і академією був центром релігійного і культурного життя; з розвитком політичної свідомості Київ став також символом державної єдності: „За ким Київ, за тим уся Україна“. Коли ж московський уряд погоджувався передати Київ у руки Польщі, це означало, що Москва зовсім не рахується з українськими традиціями і настроями“. О. Оглоблин 1954, детально аналізуючи українсько-моск. угоду 1654, вказує, що „страшною для України“ вже була Віленська угода 1656, яка передувала фатальному для України А. д. 1667, що саме у Вільні було закладено фундаменти стосунків Московії і Речі Посполитої щодо України, остаточно оформлені у пунктах А. д. і наст. Вічного миру. Окремо на цій події акцентують А. Жуковський і О. Субтельний: „Москва потай, без порозуміння з українцями, підписала з Польщею Андрусівський мир, який закріплював розділ Лівобережної та Правобережної України між цими державами, а Київ передано Польщі. Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Хмельницького, глибоко обурила українське громадянство. У відповідь на промосковську політику гетьмана, його тиранію та сваволю російських урядовців і збирачів податків вибухнуло повстання проти Брюховецького та російських гарнізонів. Намагання Брюховецького очолити протимосковські виступи не мали успіху, і в червні 1668 р. він був убитий розгніваним натовпом“.
Утім, намір ліквідації Гетьманщини, започ. А. д., насправді не зупинив розвитку укр. автономії: „Гетьманщина [...] зберегла за собою значну територію [...] і населення, яке в серед. ХVІІІ ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. (Заг. кількість населення імперії 1760-х рр.— трохи більше 11 млн. осіб чол. статі) [...] виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Укр. „права і вольності“ базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти“, а „...період Руїни“ (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні“. Цю думку дещо конкретизує О. Федорук, вказуючи, що А. д. „відповідав більше позиції Речі Посполитої [...] оскільки у важких дискусіях, що відбувалися на початку 1660-х років, дипломати Олексія Михайловича змушені були відмовитися від своєї вимоги встановити кордон по Бугу“. Усунення укр. представників від участи в підписанні А. д. автор пояснює категоричним спротивом польсько-лит. політиків: на їхню думку, присутність козаків означала б визнання протекторату Москви над Україною і відмову від повернення Війська Запорізького до поперед. підданства.
Арх. дж.: РГАДА. Москва, ф. 79, оп. 3, д. 110, л. 31 об.—34.
Літ.: Кордуба М. [Рец. на:] Еварницкий Д. И. Исторія Запорожских козаков. СПб., 1895, т. ІІ // Записки НТШ. Львів, 1895, т. VІІІ, кн. ІV, с. 39—44; Lipin?ski W. Szlachta na Ukrainie. Kij?w, 1908, s. 11—12; Дорошенко Д. Нарис історії України. Варшава, 1933, т. 2, с. 51—93; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 р. Н.-Й., Торонто, 1954 (передрук: Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). К., 2003), с. 217; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 47—48; Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1991, т. 2, с. 246—49; 1992, т. 3, с. 252; Крип’якевич І. Історія України. Вид. 2-е, перероб. і доповн. Львів, 1992, с. 216; Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. К., 1996, с. 32, 36—37, 68; Федорук О. Віленський договір 1656 року: Східноєвропейська криза і Україна у середині ХVІІ століття. К., 2011, с. 508—09.
Іван Сварник