ВАРЯГИ (v?rigjar, варенги) — давньорус. та візант. наз. скандинавів (вікінгів). У сагах з ХІІ ст. В. згадані у розповідях про службу сканд. воїнів у Візантії.
Етимологія наз. „В.“ дискусійна (ймовірно, від давньосканд. vara — товар чи v~r — вірність, клятва, угода, в розумінні: ті, що дали клятву вірности; загальностарогерм. w‘ri-gangiaz — іноземець, який уклав з місцевим господарем угоду вірности).
Швед. та дан. вікінги у VII ст. заклали свої факторії на пд.-сх. побережжі Балтійського моря, в т. ч. біля гирла Німану та Даугави (Зх. Двіни). До 753 вони засн. Ладогу (Альдейгюборг), яка невдовзі стала центром невеликого держ. утворення, що річковими шляхами виходило на Волгу, встановлюючи контакти з Хозарією. Швед. конунг Івар Широкі Обійми (бл. 650—700) та дан. конунг Ейрік Мандрівник (друга пол. VIII ст.), яким саги приписують віднайдення шляху до Міклагарда (Константинополя), зуміли віднайти річкові шляхи від Балтійського до Чорного моря (z® var?g® u gr§ki), причому, крім шляху, від Ладоги до Дніпра були ще два відгалуження (Зх. Двіна, Улла, Друть, Дніпро та Німан, Ясельда, Прип’ять, Дніпро), якими В. пробиралися на території сх.слов’ян. племен. Згодом їхнє краще озброєння і військ. організація сприяли появі В. на службі у місцевих слов’ян. династій та входженню у місцеві еліти. Найбільш відважні вожді вікінгів самі утверджували свої династії у слов’ян. князівствах: так з’явився Дір у Києві (Кунігарді), допомігши полянам у 833—37 звільнитися від хозар. залежности, Рогволод — у Полоцьку, Тури — у Турові.
У Ладозі до 867 утвердився Рюрик, син або внук Хальвдана Старого з династії дан. Скьольдунгів, нащадки якого стали панівною династією на Київській Русі. В. займали ключові позиції серед давньорус. еліти до смерти Ярослава Мудрого, пізніше розчинившись у слов’ян. середовищі. Сліди їхньої присутности зафіксовані археологами і відображені в географ. наз.
Проблема присутности В. та їхньої участи в ранній історії Руси викликала жваву дискусію, яка триває досі, поділяючи істориків на норманістів і антинорманістів. Не оминула ця дискусія і НТШ. До акт. антинорманістів належали М. Грушевський та І. Франко (письменник саме за прихильність до норманів нещадно критикував К. Устияновича). Норманістів підтримував рос. лінґвіст д. чл. Т-ва О. Шахматов, який публікував свої праці в НТШ. Сучас. істор. наука погоджується з перебуванням й оцінками значної ролі В. у ранній історії Руси та з варязьким походженням династії Рюриковичів.
Літ.: Грушевський М. [Рец. на:] Харузин Н. К вопросу об ассимиляціонной способности русскаго народа // Этнографическое обозрение, № 4, 43—78 // Записки НТШ. Львів, 1895, т. VIII, кн. ІV, с. 14—16; його ж. [Рец. на:] Щепкин С. Скандинавскій обряд погребенія с кораблем // ЖМНП, 1894, кн. [IX], с. 38—61 // Там само, с. 1—3; його ж. [Рец. на:] Шахматов А. А. О начальном кіевском л±тописном свод±, І—ІІІ. М., 1897, 58 с. // Там само, 1898, т. XXV, кн. V, с. 8—12; його ж. Історія України-Руси. Львів, 1898, т. 1, с. 380—406, 431—35, 602—24; Шахматов А. Нестор л±тописец // Записки НТШ. Львів, 1914, т. СXVII— СXVIII, с. 31—53; Войтович Л. Князь Олег Віщий: легенди і загадки // Історичні записки. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля. Вип. 2. Луганськ, 2004, с. 190—202; його ж. Рюрик: легенди і дійсність. Стан дискусії на початку ХХІ ст. // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет ім. Івана Франка. Вип. 7. Львів, 2005, с. 25—35; його ж. Вікінги в Центрально-Східній Європі: проблеми Ладоги і Пліснеська // Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 12. Львів, 2009, с. 79—101; його ж. Вічні дискусії навколо етноніма Русь // Там само. Вип. 13. Львів, 2010, с. 196—204; його ж. Вікінги в Галицькому і Волинському регіонах. Проблеми археологічних досліджень // Наукові студії. Історико-краєзнавчий музей м. Винники. Вип. 4. Львів, 2011, с. 80—117; його ж. Походження династії Рюриковичів: нові штрихи до старих суперечок // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 48. Львів, 2013, с. 3—35.
Леонтій Войтович